Пігмаліон - 5

Пікерінг. Чи з цього молодця справді такий великий знавець? Чи не викриє він Елайзи й чи не почне її шантажувати?
Гіггінс. Побачимо. Викриє її - я програю свій заклад.
Елайза вертається з гардеробної і приєднується до чоловіків.
Пікерінг. Ну, а зараз, Елайзо, в бій! Ви готові?
Лайза. А ви нервуєтеся, полковнику?
Пікерінг. Страшенно! Почуваюся точнісінько так, як було колись перед першим моїм боєм. Але це тільки перший раз страшно.
Лайза. А для мене це не перший раз, полковнику. Я проробляла це разів п’ятдесят - ні, сотні разів! - коли снила уяв у своєму свинарничку а Ейнджел-корті. І зараз я сню уяв. Пообіцяйте мені, що не дозволите професорові Гіггінсу розбудити мене, бо коли він мене таки розбудить, я все-все позабуваю і знов заговорю так, як говорила колись на Друрі-лейн.
Пікерінг. Ані пари з уст, Гіггінсе! (До Елайзи.) Ну, готові?
Лайза. Готова.
Пікерінг. Ходім!
Вони підіймаються сходами, Гіггінс іде позаду. Пікерінг щось шепоче лакеєві на першій площадинці сходів.
Лакей першої площадинки. Міс Дулитл, полковник Пікерінг, професор Гіггінс!
Лакей другої площадинки. Міс Дулитл, полковник Пікерінг, професор Гіггінс!
Нагорі, де кінчаються сходи, гостей приймають посол з дружиною, біля якої стоїть Непомук.
Господиня (тиснучи Елайзі руку). Гау д’ї ду?
Господар (у тому ж дусі). Гау д’ї ду? Гау д’ї ду, Пікерінгу?
Лайза (із граційною поважністю, яка вселяє шанобливий острах у господиню). Гау ду ю ду? (Проходить до вітальні.)
Господиня. Це ваша прийомна дочка, полковнику Пікерінгу? Вона зробить сенсацію.
Пікерінг. Це така добрість з вашого боку - запросити її заради мене! (Проходить далі.)
Господиня (до Непомука). Вивідайте усе про неї!
Непомук (кланяючись). Ваша світлосте… (Щезає в юрбі.)
Господар. Гау д’і ду, Гіггінсе? Тут у вас сьогодні є суперник. Він назвався вашим учнем. Чи годиться він на що-небудь?
Гіггінс. Він може вивчити мову за півмісяця, знає їх десятки. Це певна ознака, що дурень. А в фонетиці - взагалі нуль.
Господиня. Гау д’і ду, професоре?
Гіггінс. Гау ду ю ду? Вся ця затія - жахлива докука для вас. Даруйте, що я беру в ній участь! (Проходить далі.)
У вітальні й далі, в анфіладі салонів, прийом у повному розпалі. Елайза проходить через усі ці приміщення. Вона так зосередилася на своєму випробуванні, що йде, мов сновида в пустелі, а не як дебютантка у світській юрбі. Люди припиняють розмови, щоб подивитися на неї, милуючись її сукнею, діамантами й дивною привабою її вроди. Молодняк по кутках вилазить на стільці, щоб хоч побачити її.
Господар і господиня вертаються зі сходів до вітальні й приєднуються до гостей. Гіггінс, понурений і сповнений зневаги до світської метушні, підходить до гурту, де господарі підтримують жваву балачку.
Господиня. Ах, ось і професор Гіггінс! Він нам скаже. Розкажіть нам усе про ту чарівну юну леді, професоре!
Гіггінс (майже похмуро). Про яку таку чарівну юну леді?
Господиня. Та добре ви знаєте, про яку. Мені кажуть, що в Лондоні не було нічого подібного до неї, відколи люди видиралися на стільці, аби глянути на місіс Ленгтрі.
Непомук, переповнений новинами, приєднується до гурту.
Господиня. Ах, ось і ви нарешті, Непомуку! Чи вивідали ви все про ту пані Дулитл?
Непомук. Я вивідав все про неї! Вона - підставна особа.
Господиня. Підставна особа! О ні!
Непомук. Так, так! Їй не ошукати мене. Її прізвище не може бути Дулитл.
Гіггінс. Чом ні?
Непомук. Тому що Дулитл - англійське прізвище. А вона ніяка не англійка.
Господиня. Яка нісенітниця! По-англійському вона розмовляє просто чудово.
Непомук. Надто чудово! Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід по-англійському? Тільки чужоземці, яких учили розмовляти англійською мовою, розмовляють нею добре.
Господиня. Звісно, вона таки налякала мене своєю манерою вимовляти “Гау д’ї ду”. У мене була вчителька, яка точнісінько так вимовляла, і я її смертельно боялася! Ну, а коли вона не англійка, то хто ж вона?
Непомук. Угорка.
Всі. Угорка?!
Непомук. Так, угорка. І королівської крові. Я теж угорець. І теж королівської крові.
Гіггінс. А ви говорили з нею по-угорському?
Непомук. Говорив. Та вона занадто хитра. Сказала: “Будь ласка, розмовляйте зі мною по-англійському: я не розумію французької!” Французької! Вона прикидається, ніби неспроможна відрізнити угорську від французької. Неможливо: вона знає обидві мови.
Гіггінс. А королівська кров? Як ви довідалися про це?
Непомук. Інстинктом, маестро, інстинктом! Тільки мадярські племена можуть дати отой вигляд божественної справедливості, оті рішучі очі… Вона - князівна!
Господар. А що ви скажете, професоре?
Гіггінс. Я скажу: проста лондонська дівчина з вулиці, яку навчив розмовляти фахівець. Вона - з Друрі-лейн.
Непомук. Ха-ха-ха! Ох, маестро, маестро, ви схибнулись на діалектах кокні! Лондонська вулиця заступила для вас цілий світ.
Гіггінс (до господині). А що скаже ваша світлість?
Господиня. О, я, звісно, згодна з Непомуком! Вона - щонайменше князівня.
Непомук. Не обов’язково законна, звісна річ! Може, від морганатичного шлюбу. Але, безперечно, високого роду.
Гіггінс. Я наполягаю на моїй думці.
Господиня. Ну, ви невиправні!
Гурт розпадається, Гіггінс лишається на самоті. До нього підходить Пікерінг.
Пікерінг. Де Елайза? Нам треба не спускати її з ока!
Елайза приєднується до них.
Лайза. Навряд чи я витримаю довше. Усі люди витріщаються на мене. Одна стара дама щойно сказала мені, мовляв, я розмовляю точнісінько, як королева Вікторія. Мені дуже шкода, якщо я програла ваш заклад. Я зробила все, що могла, але так і не зуміла стати такою, як ці люди.
Пікерінг. Ні, ви не програли, люба! Ви виграли вдесятеро більше!
Гіггінс. Вшиваймося звідсіля! Я вже набазікався з цими телепнями по саму зав’язку.
Пікерінг. Елайза стомилася, а я зголоднів. Хутко тікаймо звідси та повечеряймо де-небудь!


Дія четверта
Лабораторія на Вімпол-стріт. Опівночі. Нікого в кімнаті. Годинник на лабораторній поличці б’є дванадцяту. В каміні не горить вогонь - надворі тепла літня ніч.
Незабаром зі сходів долинають голоси Гіггінса і Пікерінга.
Гіггінс (гукаючи вниз до Пікерінга). Слухайте, Піку: замкнете двері, добре? Я більше не виходжу на вулицю.
Пікерінг. Гаразд. Місіс Пірс може йти спати? Адже нам більше нічого не треба, правда?
Гіггінс. Бог свідок - ні!
Елайза відчиняє двері; площадинка освітлена, тож дівчину видно в усьому чудовому вбранні, в якому вона щойно виграла Гіггінсів заклад. Вона підходить до каміна і вмикає електричне світло. Вона зморена. Її блідість сильно контрастує з темними очима й косами; вираз обличчя у неї майже трагічний. Вона скидає з себе манто, кладе віяло й рукавички на рояль і сідає на лаву - мовчазна, в тяжкій задумі. Гіггінс у вечірньому костюмі, плащі й капелюсі, входить до кімнати, несучи домашню куртку, яку підхопив у передпокої внизу. Він скидає капелюха й плаща і недбало шпурляє їх на журнальний столик, так само позбувається фрака й надягає домашню куртку, а тоді стомлено падає в крісло біля каміна. Пікерінг, десь так само вбраний, заходить до кімнати, також скидає капелюха й плаща і хоче шпурнути на Гіггінсові речі, але передумує.
Пікерінг. Чуєте? Місіс Пірс буде сваритися, якщо ми залишимо одяг отак на купі у вітальні.
Гіггінс. Та киньте їх через перила в хол! Вона натрапить на них уранці й приткне де слід. Подумає, що ми були п’яні.
Пікерінг. Ми й справді трохи напідпитку. А є листи?
Гіггінс. Я не глянув. (Пікерінг бере капелюхи й плащі і йде вниз. Гіггінс заводить, напівспіваючи, напівпозіхаючи, арію з “Дівчини із золотого Заходу”. Раптом припиняє співати й вигукує.) І де в чорта мої капці, хотів би я знати?
Елайза похмуро дивиться на нього, тоді раптом підводиться й виходить із кімнати.
Гіггінс знов позіхає й починає наспівувати.
Пікерінг вертається, несучи в руці вміст поштової скриньки.
Пікерінг. Самі проспекти, а вам - ось цей любовний лист із графською короною. (Кидає проспекти в камін і вклякає на килимку, спиною до граток.)
Гіггінс (зиркнувши на “любовного листа”). Лихвар! (Кидає листа слідом за проспектами.)
Елайза вертається з парою великих капців без п’ят. Кладе їх на килимок перед Гіггінсом і знов сідає на своє місце, не мовивши й слова.
Гіггінс (знов позіхаючи). О Господи! Що за вечір! Що за компанія! Що за дурне блазнювання! (Нахиляється розшнурувати черевика й помічає капці. Облишує шнурки й дивиться на капці, так ніби вони самохіть з’явилися перед ним.) Ой, вони тут! Отакої!
Пікерінг (потягуючись). Ну, я таки трохи стомився! Довгий був день. Прийом у саду, званий обід і ще той, останній прийом! Чи не забагато таких розкошів? Але ви виграли свій заклад, Гіггінсе. Елайза зіграла свою роль, та ще й блискуче, правда ж?
Гіггінс (палко). Хвалити Бога, цьому кінець!
Елайзу всю аж пересмикнуло, але чоловіки не помічають її, тож вона опановує себе й знов сидить, мов закам’яніла.
Пікерінг. Ви нервувалися на прийомі в саду? Я нервувався. А Елайза нібито була спокійнісінька.
Гіггінс. О, вона була спокійна! Я знав, що з нею буде все гаразд. Ні, це я перевтомився: стільки місяців пропихати отаку роботу! Спочатку, поки ми займалися фонетикою, воно було ще цікаво, але потім це мені смертельно набридло. Якби я не змушував себе до цього, то облишив би все ще два місяці тому. Дурна то була затія і вийшла сама докука.
Пікерінг. Ну що ви! Я на прийомі в саді страшенно хвилювався. Серце моє так калатало, трохи не вискочило з грудей.
Гіггінс. Атож, перші три хвилини і я хвилювався. Та коли побачив, що перемога буде наша і то без бою, то почувся, мовби ведмідь у клітці, який тиняється з кутка в куток знічев’я. А обід - то було ще гірше: добру годину сидіти й запихатися їжею, не мавши з ким і словом перемовитися, крім якоїсь клятої світської дурепи! Ось що скажу я вам, Пікерінгу: такого з мене - годі. Досить створювати штучних герцогинь. Уся ця справа була для мене чистісіньким чистилищем.
Пікерінг. Ви ж ніколи по-справжньому не поринали в рутину світського життя. (Звільна переходячи до рояля.) А мені приємно час від часу зануритися в цю стихію - тоді я молодію знов. Так чи так, і це був успіх - незмірний успіх! Раз чи двічі я був добряче перелякався, бо ж Елайза так добре грала свою роль. Бачите, стільки щирих герцогинь зовсім на це нездатні: вони такі дурні, що гадають, ніби стиль сам собою, від природи, приходить до людей їхнього стану, і не вчаться ніколи. Завжди є щось професіональне в тому, коли щось роблять неперевершено добре.
Гіггінс. Атож, саме це й лютить мене до безумства: дурні люди не тямлять свого власного дурного діла. (Підводячись.) Але з цим покінчено, й нарешті я можу лягти спати без страху перед завтрашнім днем.
Елайзина природа стає лиховісною
Пікерінг. Мабуть, і я піду на боковеньку. І все-таки, це була велика подія - ваш тріумф! Добраніч! (Іде до дверей.)
Гіггінс (рушаючи слідом за ним). Добраніч. (Кидає через плече від дверей.) Вимкніть світло, Елайзо, і скажіть місіс Пірс, хай не варить мені вранці кави: я вип’ю чаю. (Виходить.)
Елайза намагається триматися спокійно, мовби їй байдуже, коли підводиться і йде через кімнату до каміна, щоб вимкнути світло. Але, ще й не дійшовши туди, вона вже ладна була закричати. Сідає в Гіггінсове крісло, міцно стиснувши руками бильця. Зрештою дає серцю волю й кидається на підлогу, корчиться в безсилій люті.
Гіггінс (у гнівному відчаї з-за дверей). І де це в чорта подів я свої капці? (З’являється у дверях.)
Лайза (хапаючи капці й один по одному, з усієї сили, шпурляючи в нього.) Ось вам ваші капці! І ось! Беріть свої капці й щоб ви цілими днями шукали їх та не знаходили!
Гіггінс (ошелешено). Це що за… (Підходить до неї.) Що сталось? Устаньте! (Зводить її на ноги.) Щось негаразд?
Лайза (задихано). Все гаразд - у вас. Я виграла ваш заклад, чи не так? То й досить для вас. А я для вас, певне ж, нічого не значу.
Гіггінс. Ви виграли мій заклад! Ви! Самовпевнена комаха! Це я виграв заклад. Нащо ви шпурляли в мене капці?
Лайза. Бо хотіла розбити вам обличчя. Я б вас убила, якби могла, самолюбива ви тварюко! Чом ви не лишили мене там, де підібрали, - на вулиці? Ви дякуєте Богові, що все скінчилося і що тепер ви можете знов викинути мене туди, чи не так? (Несамовито заламує руки, аж хрускають пальці.)
Гіггінс (дивлячись на неї з холодним подивом). Створіння таки рознервувалося.
Лайза (із приглушеним зойком люті несамохіть кидається на нього, аби вгородити нігті йому в обличчя). !!!
Гіггінс (схопивши її за зап’ястя). Ах, ви так? Втягніть кігті, кішечко! Як ви смієте показувати мені ваш характер? Сядьте і заспокойтеся. (Грубо кидає її в крісло.)
Лайза (знищена його перевагою в силі й вазі). Що буде зі мною? Що буде зі мною?
Гіггінс. Де мені в дідька знати, що буде з вами? І яке це має значення, що буде з вами?
Лайза. Вам байдуже. Я знаю, що вам байдуже. Коли б я оце померла, вам усе одно було б байдужісінько. Я для вас ніщо - навіть оці капці дорожчі вам за мене!
Гіггінс (громовим голосом). Оці капці!
Лайза (з гірким смиренням). Оці капці. Та й яка різниця, з чим мене порівняти: з капцями чи з чимось іншим?
Пауза. Елайза - зламана, без надій. Гіггінс трохи знічений.
Гіггінс (так бундючно, що бундючніш бути не може). Чому ви завели таку мову? Чи смію я спитати: може, ви нарікаєте на те, як тут з вами обходяться?
Лайза. Ні.
Гіггінс. Чи хтось погано повівся з вами? Полковник Пікерінг? Місіс Пірс? Хтось із слуг?
Лайза. Ні.
Гіггінс. Смію сподіватися, ви не будете стверджувати, ніби я вас кривдив?
Лайза. Ні.
Гіггінс. Радий це чути. (Пом’якшує тон.) Можливо, ви перевтомилися від випробувань цього дня. Вип’єте келишок шампанського? (Робить рух у напрямку дверей.)
Лайза. Ні. (Згадавши про свої манери, додає.) Дякую.
Гіггінс (знову в доброму гуморі). Це у вас накопичилося за кілька останніх днів. Гадаю, це було природньо: ви хвилювалися перед тим прийомом. Але все це вже позаду. (Добродушно поплескує її по плечі - вона корчиться, сахається.) Більш нема про що турбуватися.
Лайза. Ні - це для вас більш нема про що турбуватися. (Несподівано підводиться й тікає від нього на лавку біля рояля - сідає і затуляє обличчя руками.) О Боже! Як я хочу померти!
Гіггінс (витрішившись на неї в щирому подиві). Чому? Ради Бога, чому? (Розважливо, підходячи до неї.) Послухайте мене, Елайзо. Все це ваше роздратування - воно суто суб’єктивне.
Лайза. Я не розумію. Я така невігласка.
Гіггінс. Це вам приверзлося. Нічого лихого, все гаразд. Лягайте спати, як хороша дівчина, проспіться - і все розвіється. Поплачте трішки, помоліться - і вам стане легко й добре.
Лайза. Вашу молитву я вже чула: “Хвалити Бога, цьому кінець!”
Гіггінс (нетерпляче). Ну, а ви хіба ж не хвалите Бога за те, що цій справі настав кінець? Ви тепер вільні й можете робити, що забажаєте.
Лайза (у відчаї зібравши всі свої сили). А на що я годжуся? На що я годжуся після вашої науки? Куди мені подітися? За що братися? Що буде зі мною?
Гіггінс (збагнувши нарешті, в чому річ, але ніскільки не перейнявшись її тривогами). О, то ось що вас турбує! (Закладає руки в кишені й починає походжати, звично брязкаючи вмістом своїх кишень, от ніби з чистого милосердя людського зволив приділити трохи своєї уваги таким дрібницям.) Я б на вашому місці не потерпав за це. Мені уявляється, що вам нетяжко буде влаштуватися де-небудь, хоча мені й не спадало на думку, що ви негайно підете від мене. (Вона кидає на нього швидкий погляд, але він не дивиться на неї, бо саме розглядає десертний таріль на роялі й надумує з’їсти яблуко.) Знаєте, ви можете вийти заміж. (Відкушує великий шмат яблука й жує, плямкаючи.) Бачите, Елайзо, не всі чоловіки - отакі затяті старі парубки, як ми з полковником. Більшість чоловіків залюбки женяться (бідолахи!), а ви ж маєте нічогеньку вроду: часом просто любо на вас подивитись - не зараз, звісно, бо ви все плачете і вигляд у вас бридкий, мов у самої чортиці, а коли ви в доброму настрої і схожі на саму себе, - отоді ви, можна сказати, привабливі. Себто привабливі для чоловіків, котрі схильні до одруження, ви ж розумієте. Лягайте собі спати, відпочиньте гарненько, а тоді встаньте та погляньте на себе в дзеркалі - і ви вже не здаватиметемсь самі собі такою дешевою.
Елайза знову дивиться на нього, не мовлячи й слова і не ворушачись. Але він того її погляду зовсім не помічає, з’їдаючи, з виразом надмірної втіхи, своє яблуко, адже воно таки смачне.
Гіггінс (заднім розумом спіймавши геніальну думку). Може, моя мати підшукає вам якого підходящого хлопця.
Лайза. Ми були вище цього там, на розі Тотнем-корт-роуд.
Гіггінс (прочнувшись). Що ви хочете тим сказати?
Лайза. Я продавала квіти. Себе не продавала. А зараз, коли ви зробили з мене леді, мені не лишається нічого іншого, як торгувати собою. Краще б ви були залишили мене там, де знайшли.
Гіггінс (рішуче шпурнувши недогризок у камінові гратки). Дурниці, Елайзо! Не плямуйте людських стосунків усім цим лицемірним ниттям про купівлю-продаж. Ніхто не присилує вас вийти заміж за того, хто вам не до вподоби.
Лайза. Що ж тоді мені робити?
Гіггінс. О, багато чого! Взяти хоча б вашу давню мрію про квітковий магазин. Пікерінг міг би допомогти вам відкрити магазинчик, адже має купу грошей. (Хихоче.) Доведеться йому заплатити за всі ці вбрання, в яких ви красувалися сьогодні, а коли приплюсувати сюди ще плату за прокат коштовностей, то й попрощайся, полковнику з двома сотнями фунтів! Ну, а півроку тому навіть думка про власний квітковий магазин видалась би вам пустою химерою. Та годі! Все у вас буде гаразд. А мені пора вже залізти в ліжко - диявольськи хочеться спати! До речі, я прийшов сюди по щось, а по що саме - забув.
Лайза. По капці.
Гіггінс. Ах так, звісно! Ви пошпурили їх у мене. (Піднімає капці і йде до дверей, але вона підводиться й заговорює до нього.)
Лайза. Перш ніж ви підете, пане…
Гіггінс (упустивши на підлогу капці - вражений таким її звертанням). Що?
Лайза. Я хочу дізнатися: чи моя одежа належить мені, чи полковнику Пікерінгу?
Гіггінс (вернувшись до кімнати з таким виглядом, от ніби її запитання було вершиною дурості). Та на якого чорта здалася вона Пікерінгові?
Лайза. Може, ця одежа знадобиться йому для наступної дівчини, яку ви підчепите для своїх експериментів.
Гіггінс (приголомшений і діткнутий до живого.) Оце таке ваше ставлення до нас?
Лайза. Про це я більш нічого не хочу чути. Я лише хочу знати, чи бодай що-небудь належить мені. Адже мою власну одіж спалено.
Гіггінс. Але яке це має значення? Нащо ви зчиняєте через це бучу серед глупої ночі?
Лайза. Я хочу знати, що я можу забрати з собою. Щоб потім мене не звинуватили у крадіжці.
Гіггінс (уражений уже в саме серце). В крадіжці! Як ви могли це сказати, Елайзо? Видно, що вам бракує щирих почуттів.
Лайза. Перепрошую. Я всього лиш проста неосвічена дівчина, і мені в моєму становищі слід бути обачною. Не може бути ніяких щирих почуттів між такими як ви, і такими, як я. Чи не були б ви такі ласкаві, щоб сказати мені, що моє, а що - ні?
Гіггінс (дуже сердито). Можете забирати до дідька все, що є в цьому домі. Окрім коштовностей - їх узято напрокат. Це вас задовольнить? (Крутнувшись на закаблуках, він, украй розгніваний, хоче вийти.)
Лайза (упиваючись його гнівом, немов нектаром, і бажаючи допекти йому ще, аби потішитися довше). Стривайте, будь ласка! (Знімає коштовності.) Чи не заберете ви оцього на збереження до вашої кімнати? Я не хочу ризикувати - коли б щось не пропало.
Гіггінс (люто). Давайте сюди! (Вона кладе коштовності йому в руки.) Якби ці діаманти належали мені, а не ювелірові, я запхнув би їх вам у вашу невдячну горлянку. (Він недбало запихає їх у свої кишені, мимохіть прикрасивши себе кінцями ланцюжків, що стирчать назовні.)
Лайза (знімаючи з пальця перстень). Це не ювелірів перстень - це той, що ви купили мені в Брайтоні. Він мені більше не потрібен. (Гіггінс несамовито жбурляє його в камін і так погрозливо обертається до Елайзи, що та, затуливши руками обличчя, припадає до рояля й вигукує.) Не бийте мене!
Гіггінс. Бити вас! Ви, нице створіння, як ви тільки сміли таке подумати! Це ви вдарили мене. І вразили в самісіньке серце!
Лайза (тішачись зачаєною радістю). Я рада! Бо хоч трохи відігралась за свою кривду.
Гіггінс (з гідністю, у своєму найкращому професійному стилі). Ви змусили мене втратити самовладання, а цього ще ніколи не траплялося зі мною. Я волію більш нічого не казати цієї ночі. Я йду спати.
Лайза (зухвало). Ви б залишили записочку про каву для місіс Пірс, бо я їй нічого не перекажу.
Гіггінс (сухо). Прокляття на місіс Пірс, на каву і на вас, і (нестримано) хай буде проклята моя власна дурість, що я так щедро тратив своє тяжким трудом призбиране знання та ще коштовний скарб моєї турботи й приязні на безсердечну задрипанку з вулиці! (Виходить із підкреслено добропристойною гідністю, але, не втерпівши, щосили хряскає дверима.)
Елайза опускається навколішки на килимок біля каміна й шукає персня. Знайшовши, роздумує хвильку, що з ним робити. Врешті кидає його на десертний таріль і в шаленій лютості біжить нагору. Умеблювання Елайзиної кімнати зросло: тут з’явилася чимала одежна шафа і розкішний туалетний столик. Вона входить і вмикає світло. Підходить до шафи, відчиняє її і дістає сукню для прогулянок, капелюха та пару туфель, кидаючи все це на ліжко. Скидає з себе вечірню сукню й туфлі, тоді бере з шафи обшиті оксамитом плічка, дбайливо вішає на них вечірню сукню й чіпляє плічка з сукнею у шафі, захряскуючи двері. Надягає туфлі, сукню й капелюха - все для прогулянки. Бере з туалетного столика свого наручного годинника й прикріплює його на зап’ясті. Натягує на руки рукавички, бере свою сумочку й зазирає в неї, щоб переконатися, чи є там гаманець, а тоді чіпляє собі на зап’ясток. Рушає до дверей, кожним своїм рухом виказуючи люту рішучість. Востаннє дивиться на себе в дзеркало. Зненацька показує сама собі язика, а тоді виходить із кімнати, вимкнувши електричне світло біля дверей.
Тим часом надворі, на вулиці, безнадійно закоханий Фредді Ейнсфорд-Гілл видивляється на вікна третього поверху, одне з котрих досі світиться.
Світло гасне.
Фредді. Добраніч, люба, люба, люба…
Виходить Елайза, добряче грюкнувши дверима.
Лайза. І що це ви тут робите?
Фредді. Нічого. Чи не кожну ніч я простоюю тут. Це єдине місце, де я почуваюся щасливим. Не смійтеся з мене, міс Дулитл!
Лайза. Не звіть мене “міс Дулитл”, чуєте? “Лайза” цілком згодиться для мене. (Не витримує і хапає його за плечі.) Фредді, ви не вважаєте мене за безсердечну задрипанку з вулиці, правда ж, ні?
Фредді. О ні, ні, люба! Як це вам спало таке на думку? Ви ж найгарніша, найдорожча…
Він втрачає всяке самовладання й засипає її поцілунками. Вона, спрагла співчуття, відповідає йому. Обоє завмирають в обіймах. З’являється підстаркуватий констебль.
Констебль (обурено). Ану! Ану ж! Ану ж бо!
Закохані квапливо пускають одне одного.
Фредді. Перепрошую, констеблю! Ми ж оце щойно заручилися.
Обоє тікають геть.
Констебль хитає головою, згадуючи свої власні зальоти й розмірковуючи над марнотою людських надій. Несквапною професійною ходою рушає в протилежний бік.
Закохані втікачі потрапляють до Кавендіш-скверу. Тут вони зупиняються обміркувати, куди податися далі.
Лайза (захекано). Не дуже я його злякалася, того поліцая. Але ви відповіли йому як слід.
Фредді. Сподіваюсь, я не збив вас з вашої путі, адже ви кудись хотіли йти. А куди саме?
Лайза. До річки.
Фредді. Чого?
Лайза. Зробити в ній дірку.
Фредді (жахнувшись). Елайзо, люба, що це ви? Що сталось?
Лайза. Та дарма. Тепер вже це не має значення. Адже на всьому світі нікогісінько немає, тільки ми двоє, правда?
Фредді. Ані душі.
Вони дозволяють собі ще раз поцілуватися, і знов їх полохає констебль - цього разу набагато молодший.
2-ий Констебль. Ану ж, ви двоє! Це що таке? Як ви думаєте, де ви знаходитеся? Ану забирайтеся звідсіля: беріть ноги на плечі та гайда!
Фредді. Як ви скажете, пане, - беремо ноги на плечі!
Вони знов біжать і потрапляють до Гановер-скверу; тут зупиняються, аби ще раз порадитись.
Фредді. Ніколи не думав, що з поліцаїв такі жахливі ханжі.
Лайза. Це їхня робота - ганяти дівчат з вулиць.
Фредді. Кудись нам треба прибитися. Не тинятися ж нам по вулицях цілу ніч!
Лайза. А чом би й ні? Про мене, то це просто чудово: вік тинялася б отак!
Фредді. Ох, люба!
Вони цілуються знов, не завваживши, що стиха під’їхало й зупинилося таксі.
Водій. Може, я підвіз би вас із леді кудись, пане?
Вони злякано відсторонюються одне від одного.
Лайза. Ой, Фредді, таксі! Саме те, що нам треба.
Фредді. Але, хай йому всячина, я не маю грошей.
Лайза. Зате я маю чимало. Полковник гадає, що не можна виходити на вулицю без десятка фунтів у кишені. Слухай! Ми їздитимемо в таксі цілу ніч, а вранці я завітаю до місіс Гіггінс - спитати поради, що мені робити. Я все вам розповім у таксі. А поліція там нас не зачепить.
Фредді. Чудесно! Потрясно! (До водія.) Вімблдонський пустир! (Їдуть геть.)


Дія п’ята
Вітальня місіс Гіггінс. Як і першого разу, вона сидить за письмовим столом. Заходить покоївка.
Покоївка (від порога). Містер Генрі, мем, у холі з полковником Пікерінгом.
Місіс Гіггінс. Ну, то ведіть їх нагору.
Покоївка. Вони засіли за телефон, мем. Дзвонять у поліцію, здається.
Місіс Гіггінс. Що?!
Покоївка (трохи підступивши до господині й стишивши голос). Містер Генрі сам на себе не схожий, мем. Я подумала: треба б вам сказати.
Місіс Гіггінс. Коли б ви мені сказали, що містер Генрі сам на себе схожий, я б тоді здивувалася дужче. Скажіть їм, хай ідуть сюди, коли скінчать з поліцією. Певне, він щось загубив.
Покоївка. Добре, мем. (Рушає.)
Місіс Гіггінс. Та спершу підніміться нагору й попередьте міс Дулитл, що містер Генрі й полковник тут. Попросіть її, щоб не сходила вниз, поки я не пошлю по неї.
Покоївка. Добре, мем.
Гіггінс вдирається до кімнати. він і справді, як сказала покоївка, сам на себе не схожий.
Гіггінс. Слухай, мамо: це ж чортівня якась!
Місіс Гіггінс. Так, любий. Доброго ранку. (Він стримує свою нетерплячість і цілує матір, а покоївка тим часом виходить.) Що скоїлось?
Гіггінс. Елайза дременула геть.
Місіс Гіггінс (спокійно, не відриваючись від свого писання). Либонь, ти налякав її.
Гіггінс. Налякав її! Дурниці! Вчорашньої ночі ми, як завжди, залишили її, щоб вона повимикала світло і все таке, а вона, замість лягти спати, перевдяглася та й подалася геть. Ліжко її лишилось неторкане. Десь перед сьомою вранці вона приїхала в таксі забрати свої речі, й та дурепа місіс Пірс, не сказавши мені й слова, віддала їй усе! Що мені тепер робити?
Місіс Гіггінс. Мабуть, обходитися без неї, Генрі. Дівчина має повне право піти собі - коли завгодно й куди завгодно.
Гіггінс (неуважливо ходячи туди-сюди по кімнаті). Але ж я не можу нічого знайти! Я не пам’ятаю, про що з ким і на коли домовився. Я… (Входить Пікерінг. Місіс Гіггінс кладе ручку й відсувається від столу.)
Пікерінг (тиснучи руку господині). Доброго ранку, місіс Гіггінс. Генрі вже сказав вам? (Сідає на отоманку.)
Гіггінс. Що каже той осел-інспектор? Ви запропонували винагороду?
Місіс Гіггінс (підводячись, вражена і обурена). Невже ви хочете сказати, що заявили на Елайзу в поліцію?
Гіггінс. Авжеж! А нащо ж тоді поліція? І що ще нам лишалося робити? (Сідає єлизаветинське крісло.)
Пікерінг. Інспектор дуже прискіпувався. Здається він запідозрив нас у якихось безчесних намірах.
Місіс Гіггінс. Ну звісно ж, запідозрив! Яке ви мали право заявляти на дівчину в поліцію, от ніби вона злодійка, чи загублена парасоля, чи ще там щось? Подумати тільки! (Вельми сприкрена, сідає знову.)
Гіггінс. Але ж нам треба знайти її!
Пікерінг. Знаєте, місіс Гіггінс, ми не можемо допуститися, щоб вона отак пішла від нас. Що ж нам треба було ще робити?
Місіс Гіггінс. У вас обох не більше розуму, ніж у двох малих дітей. Чому…
Уриваючи розмову, заходить покоївка.
Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди.
Гіггінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він?
Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане?
Пікерінг. Дулитл? Тобто сміттяр?
Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен.