Пігмаліон - 3

Гіггінс (урочисто підходячи до неї). Саме так! Я саме хотів привернути до цього вашу увагу. (Обертається до Пікерінга, якому ця розмова дає величезну втіху.) Найважливіші вони, оці дрібнички, Пікерінгу. Подбай про дрібняки, а вже фунти самі про себе подбають. Це не тільки про гроші - а й про особисті звички теж. (Займає стійку позицію на килимку біля каміну - вигляд у нього людини, якої нічим не схитнути.)
Місіс Пірс. Авжеж, пане. Тоді чи смію я просити вас не приходити на сніданок у халаті чи, принаймні, не користуватися ним як серветкою так часто, як ви це робите, пане. І коли ви будете такі добрі, що не їстимете всього з однієї тарілки, та пам’ятатимете, що не можна ставити каструлю з вівсянкою на чисту скатертину, це буде чи не найкращий приклад для дівчини. Згадайте, як ви мало не подавилися риб’ячої кісточкою в джемі та тому тижні.
Гіггінс (зрушений-таки з килимка й дрейфуючи назад до рояля). Може, я й роблю такі речі, коли забудуся, але, звісно ж, звичок таких я не маю. (Сердито.) До речі, мій халат диявольськи тхне гасом!
Місіс Пірс. Звісно, що тхне, містере Гіггінсе. Та якщо ви будете надалі витирати свої пальці…
Гіггінс (зриваючись на крик). Та гаразд уже, гаразд! Надалі я витиратиму пальці об свою чуприну.
Місіс Пірс. Сподіваюсь, що ви не образилися, містере Гіггінсе.
Гіггінс (вражений самою думкою, що його могли запідозрити в такому нехорошому почутті). Зовсім ні, аж ніяк ні! Ви маєте цілковиту слушність, місіс Пірс. Я буду особливо обачливий при дівчині. Це все?
Місіс Пірс. Ні, пане. Можна їй одягти одне з тих японських убрань, що ви привезли з-за кордону? Не можу ж я знов одягти її в старе лахміття.
Гіггінс. Звісно! Беріть усе, що хочете. Це все?
Місіс Пірс. Дякую, пане. Це все. (Виходить.)
Гіггінс. Знаєте, Пікерінгу, дивні думки складаються у цієї жінки про мене. Я ж сором’язливий, боязкий чоловік. Ніколи я не міг почуватися по-справжньому дорослим, великим, як інші хлопці. І все ж вона твердо переконана в тому, що я деспотичний, владний, начальникоподібний тип. Цього мені ніяк не збагнути.
Вертається місіс Пірс.
Місіс Пірс. Перепрошую, пане, але вже починаються прикрощі. Там, унизу, чекає сміттяр, якого звати Альфред Дулитл і який бажає вас бачити. Він заявляє, що ви тут тримаєте його дочку.
Пікерінг (підводячись). Отакої! Ну-ну!
Гіггінс (нероздумуючи). Приведіть сюди того негідника.
Пікерінг. А може, він і не негідник, Гіггінсе.
Гіггінс. Дурниці. Звісна річ, він негідник.
Пікерінг. Негідник він чи ні, а я побоююсь, що буде нам з ним клопіт.
Гіггінс (упевнено). О ні, я так не думаю! Якщо й буде кому клопіт, то клопітно буде йому зі мною, а не мені з ним. І ще ж ми добудемо від цього щось цікавеньке.
Пікерінг. Про його дочку?
Гіггінс. Ні, я маю на увазі його говірку.
Пікерінг. О!
Місіс Пірс (від дверей). Дулитл, пане! (Впускає до кімнати Дулитла й виходить.)
Альфред Дулитл - підстаркуватий, але ще при здоров’ї сміттяр, весь убраний, як і годиться чоловікові його фаху, з капелюхом на голові, широкі криси якого ззаду покривають шию і плечі. У нього примітні й досить цікаві риси обличчя, яке ніби промовляє, що його власник однаково вільний як від страху, так і від сумління. Голос у нього надзвичайно виразистий - наслідок звички завжди давати волю почуттям. Цієї миті його поза свідчить про покривджену гордість і сувору рішучість.
Дулитл (від дверей, не певен, хто з двох джентльменів є той, що йому потрібен). Професор Іггінс?
Гіггінс. Це я. Доброго ранку! Сідайте!
Дулитл. Доброго, батечку! (Сідає, з виразом владності.) Я прийшов у вельми важливій справі, батечку.
Гіггінс (до Пікерінга). Виріс у Гаунслоу. Мати - валлійка, як на мене. (Дулитл з дива роззявляє рота. Гіггінс продовжує.) Що ж ви хочете, Дулитле?
Дулитл (погрозливо). Мені потрібна моя дочка - ось чого я хочу. Розумієте?
Гіггінс. Звісно ж, розумію. Ви батько своєї дочки, чи не так? І ви вважаєте, що вона ще комусь потрібна, правда? Я радий, що ви зберегли в душі якусь іскрину родинних почуттів. Ваша дочка нагорі. Забирайте її негайно.
Дулитл (підводячись, страшенно вражений). Що ви!
Гіггінс. Заберіть її. Чи ви гадаєте, що я збираюсь утримувати її для вас?
Дулитл (протестуючи). Ну ж бо, ну ж, послухайте, батечку! Хіба це розумно? Хіба справедливо напосідати отак на людину? Лайза - моя дочка. Ви взяли її. А я з чим зостався? (Знову сідає.)
Гіггінс. Ваша дочка мала нахабство прийти до мого дому й просити, щоб я навчив її розмовляти правильно, з тим щоб вона могла посісти місце у квітковому магазині. Ось цей джентльмен і моя економка були присутні при цьому від самого початку. (Наступальним тоном.) Як ви сміли прийти сюди шантажувати мене? Та ви навмисне підіслали вашу дочку!
Дулитл (протестує). Ні, батечку!
Гіггінс. Певно, що навмисне підіслали! Як же ще могли ви довідатися, що вона тут?
Дулитл. Хіба ж можна отак братися за людину?
Гіггінс. Ось поліція візьметься за вас! Ви придумали пастку… Це змова з метою вимагати гроші погрозами. Зараз я подзвоню в поліцію. (Рішуче підходить до телефону й розкриває довідник.)
Дулитл. Чи я ж попросив у вас хоч ломаного гроша? Хай ось цей пан засвідчить: чи я сказав хоч одне слово про гроші?
Гіггінс (відкидаючи довідника й грізно наступаючи на Дулитла). А чого ж іще ви сюди прийшли?
Дулитл (солоденько). Ну, чого ж будь-хто прийшов би на моєму місці? Будьте людиною, батечку!
Гіггінс (обеззброєно). Альфреде! Ви ж таки підмовили її на це?
Дулитл. Змилуйтеся, батечку, я ні на що її не підмовляв! Я поклянусь на Біблії, що вже два місяці, як не бачив дочки у вічі.
Гіггінс. Як же ви тоді довідались, що вона тут?
Дулитл (“так музично, так-то сумовито”). Я розкажу вам, батечку, тільки ж дозвольте мені мовити слово! Я хочу розповісти вам. Усією душею бажаю розповісти! Я чекаю, щоб розповісти.
Гіггінс. Пікерінгу, в цього чолов’яги природжений хист до риторики. Зверніть увагу на ритм його тубільних милозвучних трелей: “Я хочу розповісти вам. Усією душею бажаю розповісти! Я чекаю, щоб розповісти.” Сентиментальна риторика! Це в ньому промовляє валлійська поетичність. Вона ж свідчить і про його брехливість та нечесність.
Пікерінг. Ох, прошу, Гіггінсе: я сам із західного краю! (До Дулитла.) То як же ви довідалися, що ваша дочка тут, коли не посилали її?
Дулитл. Ось як це було, батечку. Дочка, як сюди їхала, прихопила з собою хлопчика, щоб і він покатався на таксі. Це синок її квартирної хазяйки. Він огинався коло цього дому, сподіваючись, що, може, його й додому підвезуть. Ну, а вона, коли почула, що ви хочете, щоб вона залишилася у вас, послала хлопчика по свої речі. І я здибав його на розі Лонг-Ейкер та Ендел-стріт.
Гіггінс. Біля пивниці, еге ж?
Дулитл. Клуб для вбогих, батечку, - що ж тут такого?...
Пікерінг. Нехай уже він розкаже свою історію, Гіггінсе.
Дулитл. І хлопчик усе мені розказав. І я хочу спитати вас: що я мав почувати, як учинити? Адже я - батько її… Кажу хлопцеві: “Ти принеси мені її речі!” Кажу…
Пікерінг. Чом же ви самі не пішли по речі?
Дулитл. Таж хазяйка нізащо не довірила б мені тих речей, батечку. Така вона вже жінка, аби ви знали. Мусив я дати її синочкові пенні, й тільки тоді він передав мені її речі, порося! І я приніс їй речі, аби прислужитися вам, зробити вам приємність. От і все.
Гіггінс. Що ж там за речі?
Дулитл. Музичний інструмент, батечку. Кілька картин, трохи коштовностей і пташина клітка. Вона сказала, що не треба ніякої одежі. Що ж я мав виснувати з цього батечку? Питаю вас як батько: що я мав подумати?
Гіггінс. Тож ви прийшли порятувати її від ганьби, що гірша за смерть, еге ж?
Дулитл (полегшено, вдячний, що його так добре зрозуміли). Саме так, батечку. Свята правда.
Пікерінг. Але нащо ж ви принесли її речі, коли хочете її забрати?
Дулитл. Чи ж я сказав хоч слово про те, що хочу її забрати? Невже сказав?
Гіггінс (рішуче). Ви таки заберете її геть, і що швидше, то краще. (Переходить через усю кімнату до каміна й смикає шнурок дзвінка.)
Дулитл (підводячись). Ні, батечку. Не кажіть такого. Я не такий чоловік, щоб заступити світ своїй дитині. Перед нею, можна сказати, відкривається кар’єра, а…
Місіс Пірс стає на порозі, чекаючи вказівок.
Гіггінс. Місіс Пірс, оце Елайзин батько. Прийшов забрати її. Передайте дочку батькові. (Вертається назад до рояля, всім своїм виглядом демонструючи, що вмив руки від усієї справи.)
Дулитл. Ні! Це непорозуміння. Послухайте-но…
Місіс Пірс. Як же він може її забрати, містере Гіггінсе? Ви ж звеліли мені спалити її одежу.
Дулитл. Свята правда. Що мені, тягти дівчину по вулицях у чім мати народила, мов яку шимпанзу? Ось що я вам товкмачу.
Гіггінс. Ви втовкмачили мені, що прийшли по свою дочку. То й забирайте її. Немає в неї одежі? То вийдіть до крамниці й купіть.
Дулитл (у відчаї). А де ж та одежа, в якій вона прийшла сюди? Хто спалив одежу: я чи та ваша мадама?
Місіс Пірс. Я тут економка, коли ваша ласка. І я послала по якусь одежину для вашої дочки. Як тільки одежа прибуде, можете забрати дівчину. Зачекайте в кухні. Осюди, прошу вас!
Дулитл, вельми сприкрений, іде слідом за нею до дверей, але починає вагатись і, зрештою, довірчо обертається до Гіггінса.
Дулитл. Послухайте, батечку. Ми з вами бувалі люди, чи не так?
Гіггінс. Ого! Бувалі люди, кажете? Ви краще йдіть собі, місіс Пірс!
Місіс Пірс. І справді - я й сама так подумала, пане. (Виходить - із виразом підкресленої гідності.)
Пікерінг. Вам слово, містере Дулитл.
Дулитл (до Пікерінга). Спасибі вам, батечку! (До Гіггінса, що притулився на прирояльній лаві, трохи спантеличений близькістю гостя, адже навколо Дулитла стоїть притаманний його фахові дух сміття.) Ну, як по правді, батечку, то ви мені наче припали до душі. Тож, якщо дівчина вам потрібна, я не так уже й наполягаю, щоб забрати її додому. Чом би нам із вами не домовитися? Коли поглянути на неї, як на молоду жінку, то вона вродливиця, нівроку. А от дочка з нікудишня - мені її не прогодувати, прямо так вам і кажу. Я тільки обстоюю батьківські свої права, і вже хто-хто, а ви не сподівайтеся, що я відпущу її задарма, бо ж бачу, що ви щирий чоловік, батечку. Ну, що для вас п’ятифунтовий папірець? А що Елайза для мене? (Вертається до свого стільця й сідає з виглядом справедливого судді.)
Пікерінг. Гадаю, що вам би годилося знати, Дулитле, що наміри містера Гіггінса цілком достойні.
Дулитл. Авжеж, достойні, батечку! Коли б я вважав інакше, то зажадав би п’ятдесят.
Гіггінс (обурено). То ви хочете сказати, що продали б свою дочку за п’ятдесят фунтів?
Дулитл. Щоб отак узяти й продати - то ні. Але щоб приподобитися такому панові, як оце ви, я зробив би чимало, запевняю вас!
Пікерінг. Невже ви не маєте ніяких моральних принципів, чоловіче?
Дулитл (навіть оком не моргнувши). Не можу дозволити собі мати моральні принципи, батечку. І ви б не змогли дозволити собі їх, коли б ви були такі вбогі, як оце я. Ну, ви ж розумієте, не те щоб я замишляв щось проти когось. Але якщо Лайзі перепаде тут щось, то хай дістанеться дещиця й мені.
Гіггінс (стурбовано). Вже й не знаю, що діяти, Пікерінгу. Не може бути й мови, щоб йому потурати: з морального погляду злочином було б дати цьому чоловікові хоч би фартинг. І все ж у його вимозі мені вчувається груба справедливість.
Дулитл. Саме так, батечку. Це ж саме і я кажу. Батьківське серце, як не як.
Пікерінг (до Гіггінса). Ну, я розумію те, що вчувається вам, але ж, як по правді, то до справедливості тут так далеко!..
Дулитл. Не кажіть такого, батечку. не дивіться на це під таким кутом зору. Хто я такий, батечки мої? Питаю вас: хто я? Один з тих злидарів, що недостойні й милостині, ось хто я такий! Подумайте, що це означає для такої людини. Це означає, що людина ця всякчас виступає проти моралі середнього класу. Де б щось не затівалося, а я б туди поткнувся з простягнутою рукою, щоразу я чую одне й те саме: “Ти недостойний, то й не дістанеш нічого!..” Але ж мої потреби такі самі великі, як і в найдостойнішої вдови, що одержує гроші від шістьох благодійницьких товариств протягом тижня за смерть одного й того самого чоловіка. А я потребую не менше за достойного - я потребую більше! І я ж їм від щирого серця, як і достойний, а п’ю - ще більше за нього. Чоловік я мислячий, тож мені треба ще й трохи розваги. Коли мене гризе нудьга, я бажаю веселощів, пісні й музики. А деруть із мене за все так само, як і з достойних. Яка ж мораль у середнього класу? Та їхня мораль - просто привід, щоб ніколи нічого мені не давати. Тож я прошу вас обох, як двох джентльменів, не нав’язувати мені буржуйської тієї гри. З вами я граю чесно - не прикидаюся достойником. Я недостойний і таким лишуся до скону. Мені це до вподоби, правду кажу! Чи зглянетеся ви над чоловікової натурою, чи вділите йому дещицю з ціни його рідної дочки, яку він ростив, годував, одягав, працюючи в поті чола свого, аж поки вона зросла гожа, що зацікавила вас, двох джентльменів? Чи ж п’ять фунтів - нерозумна забаганка? Ось що я вас питаю, а ви мені дайте відповідь.
Гіггінс (підводячись і йдучи через кімнату до Пікерінга). Пікерінгу, якби ми взяли цього чолов’ягу в роботу на три місяці, то потім він зміг би вибирати між постом міністра й кафедрою проповідника в Уельсі.
Пікерінг. Що скажете на це, Дулитле?
Дулитл. Тільки не я, батечку, красненько вам дякую. Наслухався я і проповідників, і прем’єр-міністрів, бо ж мислячий чоловік, і гра в політику, чи релігію, чи там суспільні перебудови - це все те саме, що й усі інші забави. Але я скажу вам: собаче воно життя, хоч з якого боку глянь на нього. Моя лінія - недостойна вбогість. Обрати не той стан, який би схвалювало суспільство, це… це… ну, це єдине, що має в собі цікавинку, як на мій смак.
Гіггінс. Либонь, ми таки повинні дати йому п’ятифунтівку.
Пікерінг. Побоююсь, що вона не піде йому на добро.
Дулитл. Ще й як піде на добро. Не бійтеся ви, що я покладу її та ощаджатиму, та розледачію через ту грошину. До понеділка від тої п’ятифунтівки й пенні не зостанеться, і подамся я все так само на роботу, неначе й не мав ніколи такого багатства. Можу закластися з вами, що аж ніяк не стану жебраком через вашу п’ять фунтів. Тільки разочок гульнемо добренько з моєю старою, дамо собі втіху, а комусь - заробіток, ну а вам - щасливу думку, що ті гроші не викинуто на вітер. Та ви б самі не зуміли їх краще потратити.
Гіггінс (дістає гаманця й стаючи між Дулитлом і роялем). Ні, цього не збороти! Даймо йому десять. (Простягає сміттяреві дві банкноти.)
Дулитл. Ні, батечку! У старої не стане духу проциндрити цілих десять фунтів - ба навіть я навряд чи посмію. Десять фунтів - це великі гроші, я через них ще зроблюся розважливим, а тоді вже - прощай, щастя! Ви дайте мені, батечку, що я прошу: ані на пенні більше й ані на пенні менше.
Пікерінг. А чом ви не оженитеся на тій вашій старенькій? Я більше схиляюся до тієї лінії, щоб заохочувати саме таку неморальність.
Дулитл. А ви скажіть їй це, батечку, скажіть-но їй! Я ж не проти. Бо саме я страждаю від цього. Не маю я ніякої влади над нею Мушу всіляко піддобрятися до неї. Засипати її подарунками. Купувати їй якісь гріховидні вдяганки. Я - раб у тієї жінки, батечку, і тільки через те, що не доводжуся їй законним мужем. І вона це добре знає. Хто б змусив її вийти за мене! ось вам моя порада, батечку: женіться на Елайзі, поки вона молоденька й не знає ще, що й до чого. Зараз не женитеся - пошкодуєте згодом. А женитеся, то вона шкодуватиме згодом, але хай краще вона шкодує, ніж ви, бо ж чоловік, а вона просто жінка і все’дно не тямить, що то за штука - щастя!
Гіггінс. Пікерінгу! Якщо ми ще хоч хвилину послухаємо цього чолов’ягу, то в нас із вами не лишиться аніяких переконань. (До Дулитла.) Здається, ви сказали “п’ять фунтів”?
Дулитл. Красно дякую вам, батечку.
Гіггінс. Ви певні, що не візьмете десятки?
Дулитл. Не зараз. Іншим разом, батечку.
Гіггінс (вручаючи йому п’ятифунтову банкноту). Прошу!
Дулитл. Дякую вам, батечку! Бувайте здорові! (Квапливо рушає до дверей, аби вислизнути із своєю здобиччю. Але на порозі стикається віч-на-віч із витонченою та вишукано-чистою молодою японською пані в простому бавовняному блакитному кімоно, вигадливо всипаному маленькими білими жасминовими квіточками. Поруч неї - місіс Пірс. Сміттяр чемно ступає вбік і вибачається.) Перепрошую, панночко!
Японська пані. Та ну! Чи ж ви не впізнаєте своєї рідної дочки?
Дулитл, Гіггінс, Пікерінг (вигукуючи одночасно). Свят-свят! Це Елайза! Що це? Ну і ну! Господи!
Лайза. Дурний у мене вигляд?
Гіггінс. Дурний?
Місіс Пірс (із порога). Ну ж бо, містере Гіггінсе, прошу вас, не кажіть нічого такого, щоб дівчина запишалась собою.
Гіггінс (усвідомивши). О! Ваша правда, місіс Пірс. (До Елайзи.) Таки збіса дурний вигляд!
Місіс Пірс. Прошу вас, пане!
Гіггінс (виправляючись). Я хотів сказати: вкрай дурний вигляд.
Лайза. Треба ще надягти мого капелюшка - з ним буде вигляд хоч куди. (Бере свого капелюшка, надягає на голову і йде через кімнату до каміна, величаючись, ніби модниця.)
Гіггінс. Нова мода, клянусь святим Георгієм! А мало б виглядати жахливо!
Дулитл (з отецькою гордістю). Ну, я б ніколи не подумав, що вона так легко відмиється і стане така гарненька, батечку. Вона робить мені честь, правда ж?
Лайза. А, тут легко відмитися, скажу я вам. Гаряча й холодна вода в крані, набирай собі скільки хочеш, тієї чи тієї. І пухнасті рушники, й вішалка під ними така гаряча, що пальці попечеш. М’якенькі щітки, щоб відмивати бруд з тіла, і ціла миска мила, духмяного, мов первоцвіти. Тепер я знаю, чому панії такі чистенькі. Вони купаються залюбки! Знали б вони, як то митися таким, як оце я!
Гіггінс. Я радий, що ванна припала вам до смаку.
Лайза. Та ні, не припала, принаймні, не все, і мені байдуже, чи хто почує ці мої слова. Он місіс Пірс знає.
Гіггінс. Що ж було негаразд, місіс Пірс?
Місіс Пірс (заспокійливо). О, нічого страшного, пане. Дрібниці.
Лайза. Мені так і кортіло його розбити! Не знала, куди очі подіти. А тоді завісила його рушником, отак-о!
Гіггінс. Що завісила?
Місіс Пірс. Дзеркало, пане.
Гіггінс. Дулитле, ви виховали свою дочку в занадто суворому дусі.
Дулитл. Я? Та я зовсім її не виховував, ото тільки бувало дам ремінця вряди-годи. Ви не звертайте на мене, батечку. Бачите, вона просто не звикла до дзеркал, тільки й того. Але вона швидко перейме ваші невимушені звички.
Лайза. Я хороша дівчина, хороша і не перейму ніяких невимішаних звичок!
Гіггінс. Елайзо, краще не хваліться так, що ви хороша дівчина, а то батько візьме й забере вас додому.
Лайза. Так і забере! то ви не знаєте мого батька. Він і прийшов сюди тільки для того, щоб грошей у вас вициганити та напитись.
Дулитл. Ну, а на що ж іще просив би я гроші? невже щоб кинути у церковну карнавку? (Лайза показує йому язика. Дулитл від цього так розлютився, що Пікерінг мусив швидко стати між ними.) Щоб я більше не бачив од тебе такого нахабства! І гляди, щоб я не почув про тебе, що ти нахабнієш перед оцим паном, бо тоді начувайся!
Гіггінс. Чи не дасте ви їй, Дулитле, ще яку пораду, перш ніж підете звідси? Ну там благословення батьківське…
Дулитл. Ні, батечку, не такий я мугир, аби напучувати своїх дітей на все те, чого сам назнався. їх і так нелегко тримати в руках. Хочете, щоб Елайза порозумнішала, то вчіть її самі ремінцем. Бувайте, панове! (Обертається йти геть.)
Гіггінс (із притиском). Стійте! Ви постійно навідувати-мете свою дочку. Знаєте, це ж ваш обов’язок. У мене брат священик, то він допоможе вам провадити з нею виховні розмови.
Дулитл (ухильно). Аякже, приходитиму, батечку. Тільки не на цьому тижні, бо в мене робота далеченько звідсіля, але згодом… можете покластися на мене. До побачення, панове! Бувайте, мем! (Торкається крис свого капелюха перед місіс Пірс, яка, не удостоївши його відповіддю, виходить. Дулитл підморгує Гіггінсові, маючи його, певне, за товариша в нещастях, спричинених тяжкою вдачею місіс Пірс, і виходить слідом за нею.)
Лайза. Не вірте ви старому брехлові. Напустили на нього священика - та це ж все одно, що лютого пса нацькувати. Не скоро ж ви побачите його знову!
Гіггінс. Я ж і не хочу його бачити, Елайзо. А ви?
Лайза. Тільки не я! Очі б мої його більш не бачили! Ганьбить він мене, ой як ганьбить - тим, що збирає сміття, замість займатися своїм фахом.
Пікерінг. А який у нього фах, Елайзо?
Лайза. Балачками витрушувати гроші з чужих кишень у свої. Справжній його фах - грабарювання, і часом він таки грабарює, для переміни, й заробляє добрі гроші при цьому. А ви вже більш не зватимете мене міс Дулитл?
Пікерінг. Прошу пробачення, міс Дулитл. Зіскочило з язика!
Лайза. Ох, та дарма! Тільки звучить воно так благородно! Мені так і кортить під’їхати в таксі до рогу Тотнем-корт-роуд, висісти там і сказати водієві, щоб підождав: хай би дівчата втямили, де їхнє місце. Знаєте, я до них і словом не озвалася б.
Пікерінг. Краще зачекайте, поки ми дістанемо вам щось справді модне.
Гіггінс. До того ж, вам не годилося б відшивати своїх давніх друзів отак зразу, як тільки ви піднялися вище на суспільний щабель. Це ми називаємо снобізмом.
Лайза. Надіюсь, ви більше не називатимете їх моїми друзями. Частенько ж вони діймали мене до живого своїми кпинами, а зараз я хотіла б трохи відігратися. Але якщо вже у мене буде модне вбрання, то я зачекаю. Чом би й не вбратися гарно? Місіс Пірс каже, що ви дасте мені одяг, який одягають для сну, не такий, як носиться вдень, але мені це здається марною тратою грошей, коли вже можна придбати дещо напоказ. До того ж, я ніколи не могла уявити, як це я вберуся у холодні речі на зимову ніч.
Місіс Пірс (вертаючись). Чуєте, Елайзо? Прибуло нове вбрання для вас. Ходіть приміряйте!
Лайза. Ах-оу-о-ох! (Вибігає з кімнати.)
Місіс Пірс (ідучи за нею слідом). Ох, та не швидкуйте так, дівчино! (Зачиняє за собою двері.)
Гіггінс. Пікерінгу, ми з вами взяли на себе тяжку справу!
Пікерінг (переконано). А таки тяжку, Гіггінсе!
Глядачеві та й читачеві цікаво було б мати уявлення, на що схожі ті уроки, що їх дає Гіггінс Елайзі. Ну, то ось вам перший зразок. Уявіть собі Елайзу, вбрану у все новісіньке, і з відчуттям, що її нутро ніяк не змириться з незвичними для нього підобідком, обідом і вечерею, як вона сидить разом із Гіггінсом і полковником у кабінеті, почуваючись достоту, мов амбулаторний хворий на першому прийомі в лікарів.
Гіггінс, від природи невсидючий, бентежить її ще дужче своїм неспокійним шуганням довкола. Коли б не витримка і заспокійлива присутність полковника, її захисника, Елайза б утекла звідти безбач - хоч би й назад на Друрі-лейн.
Гіггінс. Розкажіть-но абетку!
Лайза. Я свою абетку знаю. Думаєте, я не знаю нічого? Не треба вчити мене, як малу дитину!
Гіггінс (громовим голосом). Розкажіть абетку!
Пікерінг. Розкажіть, міс Дулитл! Скоро ви все зрозумієте. Робіть, що він каже, дозвольте йому вчити вас, як він сам знає.
Лайза. Ну гаразд уже, хай буде по-вашому: ей-іі, бей-іі, сей-іі, дей-іі…
Гіггінс (заревівши, мов поранений лев). Досить! Послухайте-но, Пікерінгу. Ось воно - те, що ми платимо за нашу початкову освіту. Ця нещасна істота була на дев’ять років замкнена в школі, де її за наш рахунок навчали розмовляти й читати мовою Шекспіра і Мільтона. А наслідок - “Ей-іі, Бей-іі, Сей-іі”. (До Елайзи.) Скажіть: Ей, Бі, Сі, Ді.
Лайза (мало не плачучи). Та я ж так і кажу: ей-іі, бей-іі, сей-іі.
Гіггінс. Досить. Скажіть: “капелюшок”.
Лайза. Кипилюшик.
Гіггінс. Витягніть язика вперед, щоб він уперся у вершки нижніх зубів. Тепер скажіть: “кап-“.
Лайза. К-к-к… Не можу! К-кап-.
Пікерінг. Добре. Чудово, міс Дулитл!
Гіггінс. Присягаюсь Юпітером, вона здолала це першим нападом! Пікерінгу, ми таки зробимо з неї герцогиню! (До Елайзи.) А як ви думаєте, чи змогли б ви зараз вимовити чітко: “оті чаї”? Затямте: не “отийіі чийіі”! Бо коли ви ще хоч раз вимовите “бей-іі”, “сей-іі”, “дей-іі”, ятричі проволочу вас за коси довкруж кімнати. (Фортисимо.) Т, Т, Т, Т!
Лайза (плачучи). Я ніяк не вчую ніякої різниці, ото хіба у вас воно звучить благородніше.
Гіггінс. Ну, якщо ви вчули ту різницю, то якого дідька рюмсаєте отут? Пікерінгу, дайте їй шоколадку!
Пікерінг. Ну, ну! То дарма, що ви поплакали трішки, міс Дулитл. Ви дуже добре справуєтеся, і вам не буде боляче від уроків. Обіцяю вам, що не дозволю йому тягати вас за коси довкруж кімнати!
Гіггінс. Забирайтеся до місіс Пірс та розкажіть їй про це. Думайте про це. Пробуйте проробляти це самі: глядіть, щоб ваш язик був цілком випростаний і торкався зубів, а не загортався вгору, от ніби ви хочете його проковтнути. Наступний урок після обіду, о пів на п’яту. Геть звідсіля!
Елайза, все ще ридаючи, вибігає з кімнати.
Оце десь такі муки має терпіти бідолашна Елайза місяцями, перш ніж ми зустрінемося з нею знову - при її першій появі в товаристві лондонських знавців мови.


Дія третя
У місіс Гіггінс день гостей. Ніхто ще не прибув. Її вітальня, що в помешканні на Чесійській набережній, має три вікна на Темзу, а стеля не така високо-гордовита, як мало б воно бути в старіших будинках, котрі претендують на старовинність. Вікна - до підлоги: вони відчинені на балкон, де повно квітів у горщиках. Коли стати обличчям до вікон, то камін буде ліворуч, а двері - в стіні праворуч, біля того кутка, котрий найближче до вікон. Місіс Гіггінс виховано на Моррісові та Берн-Джонсові, тож її кімната зовсім не схожа на синову, що на Вімпол-стріт, - не захаращена меблями, столиками й дрібничковими прикрасами. Посеред кімнати - велика отоманка, і ця турецька тахта, разом із килимом, Моррісовими шпалерами, та Моррісовими ж ситцевими гардинами, та парчевими покривалами на отоманці і її подушках, - ото і вся обстанова, яка сама собою надто гарна, й ту красу тільки скрадав би всякий непотрібний дріб’язок. На стінах кілька добротний олійних картин із тридцятирічної давності виставок галереї Гросвенор - у них більше від Берн-Джонса, не від Вістлера. Єдиний тут пейзаж належить пензлеві Сесіла Лоунсона, з рубенсівською масштабністю. Є тут і портрет самої місіс Гіггінс: такою замолоду вона кидала виклик тодішній моді, убравшись в один з россеттіївських костюмів, які, скарикатурені вульгарним нерозумінням, призвели до безглуздь простонародного естетизму сімдесятих років минулого століття.
Місіс Гіггінс, що вже переступила межу шістдесяти літ і давно не клопочеться тим, щоб одягатися всупереч моді, сидить у кутку, навкоси від дверей, за вишукано простим письмовим столом із дзвінковою кнопкою під рукою. Трохи далі, між нею і найближчим до неї вікном, стоїть чіппендейлівське крісло. Біля іншої стіни, майже навпроти дверей, видно єлизаветинське крісло, грубо різьблене, в дусі Ініго Джонса. Під тією самою стіною - рояль у гарному чохлі. Куток між каміном і вікном зайнятий диванчиком із подушками, обтягненими Моррісовим ситцем.
Час між четвертою і п’ятою пополудні.
Рвучко розчахнуто двері - влітає Гіггінс, не скинувши капелюха.
Місіс Гіггінс (нажахано). Генрі! (Сварячи його.) Що тобі треба тут сьогодні? У мене ж день гостей, і ти обіцяв не приходити сьогодні! (Він нахиляється поцілувати матір, а вона знімає йому з голови капелюха і подає йому в руки.)
Гіггінс. Оце ще! (Кидає капелюха на стіл.)
Місіс Гіггінс. Зараз же вертайся додому.
Гіггінс (цілуючи матір). Та знаю, мамо. Я ж прийшов зумисне.
Місіс Гіггінс. І все одно не смій! Серйозно кажу, Генрі. Ти відлякуєш усіх моїх друзів: як застануть тебе тут, то вже й не приходять більше.
Гіггінс. Дурниці! Знаю, не веду я світської мови, але ж ніхто на це не зважає. (Сідає на диванчик.)
Місіс Гіггінс. Ого! Так-то вже й не зважають? Світська мова, кажеш? А несвітська твоя мова? Справді, дорогенький, нічого тобі тут робити!
Гіггінс. А таки є що робити. Маю роботу для вас. Фонетичну роботу.
Місіс Гіггінс. І не вмовляй, дорогенький. перепрошую, але мені не до твоїх голосівок. Та ще я здумаю про твої прегарні листівки з твоїм фірмовим скорописом, та про те, що маю перечитувати ще й копії тих листівок, писані нормальними літерами, які ти так завбачливо прикладаєш!..
Гіггінс. Ну, це не фонетична робота.
Місіс Гіггінс. Ти сказав: фонетична.
Гіггінс. Ваша частина роботи - не фонетична. Я підібрав дівчину…
Місіс Гіггінс. Це означає, що якась дівчина підібрала тебе?
Гіггінс. Зовсім ні. Це не любовна історія.
Місіс Гіггінс. Як жаль!
Гіггінс. Чому?
Місіс Гіггінс. Ну полюбив би ти якусь жінку віком до сорока п’яти. Коли ти вже роздивишся, що довкола таки є трохи молодих вродливиць?