Мартин Боруля - 1

Іван Карпенко-Карий

МАРТИН БОРУЛЯ

Комедія в 5 діях
-----------------------

ДІЄВІ ЛЮДЕ
Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик.
Палажка — його жінка.
Марися — їх дочка.
Степан — син їх, канцелярист земського суду.
Гервасій Гуляницький — багатий шляхтич, чиншовик.
Микола — його син, парубок.
Націєвський — регістратор з ратуші.
Трандалєв — повірений.
Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський чиншовики.
Омелько, Трохим наймити Борулі.
Гості.


ДІЯ ПЕРША

Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев'яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою.

ЯВА І

За столом сидять Трандалєв, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.
Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля.
Трандалєв (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на основании представленных документов Дворянское депутатское собрание  определяет: Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии.
Мартин. О!.. Виходить, я — не бидло і .син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обіду? Та скоріще у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.
Трандалєв. Так, виходить, візьмемо на апеляцію?
Мартин (б'є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обіду обоюдною?.. Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда? Він каже на мене — бидло, а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда — теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обіда?
Трандалєв. Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать.
Мартин. Апелювать!
Трандалєв. А за вивод подамо встрєчний іск.
Мартин. А коли треба, то й поперечний! Трандалєв. Поперечних не полагається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмінить рішеніє — ми виграємо діло. Когда я був ще фотографом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, таке саме діло, як ваше, тілько там не словесная була між ними обіда, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах — упав! А магістрат признав, що драка була обоюдна. В рішенії сказано було: “Хотя Щербина, взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался значительный пучок волос, имеющийся при деле как вещественное доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии, тяжестью тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обіду обоюдною”!.. Це було перве моє діло, я апелював, і уголовна палата одмшила... І по вашему ділу одмінить — не журіться... Ітак, виходить, по ділу об обіді апеляція?
Мартин. Апеляція! Та таку апеляцію напишіть, щоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить.
Трандалєв. О, не я буду, — ми йому докажемо! Всі ходи знаю, вже мені прошеній не вернуть за нехворменноє написаніє, ні! Як напишу, то прямо точная копія з форми — усе по пунктах.
Мартин. І скажіть, що буде коштувать?
Трандалєв. Стрічний іск... і апеляція... (Набік.) Як би не продешевить! (До Мартина.) Щоб і для вас не було обідно... з бумагою... Сто рублів, а непредвідєнниє расходи на ваш кошт.
Мартин. Дам сто двадцять! Тілько ж і накрутіть йому;
щоб нюхав, чхав, щоб... Усі закони виставте!
Входе Омелько.
Омелько. .Коні їх готові, фурман послав мене сказать, що той...
Мартин. Скажи там, щоб дали на дорогу дві мірки вівса, — ну, чого очі вивалив?
Омелько (іде). Ніколи він тобі не дасть договорить. (Пішов.)
Трандалєв. Я б вам і не казав... знаю, що від вас будлі-коли получиш... та... здержався...
Мартин. Гроші? За цим діло не стане — я зараз! (Пішов у бокові двері.)

ЯВА II

Трандалєв (сам). Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був і писарем в пітейній конторі, був обер-об'їждчиком, був прикащиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера, — скрізь важко! І роботи до біса, і користі мало, а тілько схибив дерощот, і бігай, шукай місця... Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію... Хліб не важкий, і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети виходили без очей! Приняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися — не виходять очі. Усе як слід, а очей нема... Плащинський і очі добре од руки навчився робить, а діло не пішло. Скасував я свою фотографію і взявся за повіренничество — пішло як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду протій Красовського, а діло Красовського протів Борулі. їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, щ,о й діла послі буде рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате — вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!
Входе Мартин.
Мартин (дає гроші). Я вже на вас покладаю всі свої надії.
Трандалєв. Не турбуйтесь — докажемо! Ну, прощайте.
Чоломкаються і цілуються.
Якщо буде нове діло, то дайте звістку, я приїду; а може, и сам заверну. (Пішов.)

ЯВА III

Мартин, а потім Степан.
Мартин. Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба — самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка. Щось Степан мені казав про одного чиновника... Треба з ним побалакать.
Входе Степан.
Степан. Я вже зібрався, папінька, в дорогу.
Мартин. От зараз коні запряжуть, та й з богом! (У двері.) Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на масниці...5 А, дай бог пам'ять... чиновник. На гитарі добре грає.
Степан. Націєвський.
Мартин. Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?
Степан. Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.
Мартин. А він же сам має який чин чи так ще — канцелярист?
Степан. Ні, він уже губернський секретар6.
Мартин. О, чин має немалий!
Степан. Давно веде ісходящу.
Мартин. Ісходящу? А що то за штука та ісходяща?
Степан. Така книга. Через його руки всі бумаги ісхо-дять: він їх і в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийде з ратуші.
Мартин. Виходить, важна птиця.
Степан. Скоро і вступающі йому поручать.
Мартин. Вступающі?!
Степан. Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти через його руки.
Мартин. Яка ж це должность?
Степан. Регістратор.
Мартин. Губерський секретар, ще й регістратор7!.. Якраз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідціля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним... так, знаєш, політичне, і, коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже.
Входе Марися.
Марися. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!
Мартин. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому... Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.
Марися. Ну, а як же? Я забуваю.
Мартин. Он як Степан каже: папінька, мамінька...
Степан. Або: папаша, мамаша.
Мартин. Чілі: папаша,, мамаша... треба так казать, як дворянські діти кажуть.
Марися. Я так і не вимовлю.
Мартин. Привчайся: ти на такій линії. (До Степана.) Ходім! (Обніма його за стан.) Канцелярист!
Пішли.

ЯВА IV

Марися, а потім Микола.
Марися (одна). І що це з батьком сталось, все пере-начують! Папінька... Мамінька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чудніще! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. Входе Микола.
А ти чого притисся?
Микола. Хіба не можна?
Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.
Микола. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і поженимся. Чи так, Марисю?
Марися. Авжеж так, чого ще ждать?
Микола. Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать.
Марися. Зараз.
Микола. А йому сказать?
Марися. З якої речі?
Микола. А щоб на весілля приїхав.
Марися. Поспіємо ще. (Іде.)
Микола (оглядається). Марисю!
Марися.. Чого?
Микола (підходе). Не будеш сердиться, я тебе поцілую?
Марися. Ну, мерщій!
Микола цілує її раз, хоче ще, Марися одводить його.
Годі! (На відході.) А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла.)
ЯBAV
Микола, а потім Степан.
Микола (один). І ніколи більше разу не хоче, тілько оскому наб'є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижні Марися буде моя жінка! Жінка моя!.. Тілько подумать — та й гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти, моє сонечко, і світиш мені, і грієш мене.
Входе Степан. Здрастуй, Степане!
Чоломкаються.
Сьогодня вже й їдеш? Т до нас не зайшов. Може, гордуєш?
Степан. Та знаєш, не через те, щоб там що... а від того, що... той... якось часу не було — короткий отпуск. Непремений засідатель одпустив мене на малий срок з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то все з папінькою читали... А ти ж як поживаєш?
Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечері, разом з соловейком, щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городі?
Степан. Чого нам скучать? У нас є біліярд, бульвар чудесний, панночок скілько хочеш: у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний... А то збереться компанія, та поїдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печерує-мо раки ілі запиваємо трехпробною і співаємо крам-бамбулі!
Микола. Що ж то: трехпробная і крамбамбулі? Степан. Ха-ха-ха! Трехпробная—водка, а крамбамбулі — романс! І скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мішку...
Микол а. Що ж ви з ними робите? Степан. Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії.
Микола. Навіщо ж то?
Степан. А які є бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальці знать!.. Наш секретар пише:
“Прошу не вдаваться в излишнюю, обременительную, безпо-лезную и для времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст[атьи] XV тома II части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить...” А нам знову отви-чають: “Если категорически вныкнуть в указанные статьи, то оные к делу не относятся, ибо...” Чудесно!
Микола. Ти їх, як молитви, знаєш...
Степан. Напам'ять заучую. Мені Антон Спиридоновнч совітують виучувать бумаги напам'ять. Він тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовній часті.
Микола. Ну, як собі хочеш, а я б скорій рови копав, ніж таку роботу робить.
Степан. Да, ето правда—важко... Умственная робота — висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомость: одні графки та цифри. Очі розбіглися — не знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графіку, всунув цифру — не туди, нагородив харків-макогоників і заморочився так, що замість пісошниці взяв чорнильницю і покропив відомость. Злякався, щоб не прив'язали до столу, та й утік... А.потім определили мене у земський суд. Тут зовсім другі діла... Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочиняемо...
Микола. До чого ж ти там дослужишся?
Степан. Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій...
Микола. Так. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксенофонта,,умісті й науку скінчили, та й розійшлися! Пам'ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам їсти носила... Сміха!

ЯВА VI

Ті ж і Мартин.
Мартин. Ну, сину, поснідаєш, та й з богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба, — це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать, там діла поважній. (До Миколи.) А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?   
Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти...
Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть... Кому до волів, кому до бумаг — така жеч...
Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги.
Степан. Спасибі.
Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.
Мартин. Іди здоров! Микола пішов. Чого він до тебе в'язне, які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми інчого коліна... Може, бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що “цоб, половий!..”, “цабе, перістий!”, а піт йому ллє, а пил принада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтьом смердить від нього, як від мазниці, а у тебе друга линія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полагається, і кокарда?
Степан. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на дев'ять пугвиць!
Мартин. От бач! Де ж йому рівняться? Коли б, господи, тілько утвердили у дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніє признало, то й сенат признає.
Степан. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!..
Мартин. Треба йому четвертей п'ять вівса послать. Там як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мен-даль, він вже знає. Скажи: папінька просили за мендаль. Не забудь.
Степан. Добре, не забуду.
Мартин. Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькові.
Степан пішов.

ЯВА VII

Мартин, а потім Омелько.
Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить... Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері.) Омель-ко, Омелько!.. (До себе.) Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським.
Входе Омелько.
Ти б надів чоботи.
Омелько. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах.
Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — і в постолах!
Омелько. Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сіно засуну, те мені й байдуже.
Мартин. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи!
Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?
Мартин. Роби, що велять! Візьми рядно велике квітчасте та гарненько закрий сіно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.
Омелько. Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами?
Мартин. Сто чортів тобі в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським... Степан Мартинович — такий самий панич!
Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?
Мартин. От я як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.
Омелько. Та за що ж биться? Панич—то и панич,
пан — то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду
паном величать? Про мене, мені однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.
Мартин. Та одшукай ще, там, у коморі, був вандальський дзвінок, і причепи під дугу.
Омелько. Добре, пане.
Мартин. Ти яких коней запріг?
Омелько. Лиску, Красавку і Блоху.
Мартин. Ну й не ірод ти? Всі три з лошатами, а у Блохи аж двоє... Панича везе в город тройкою з дзвінком, і ззаду табун лошат буде бігти? Зараз мені перепряжи!
Омелько. Та хіба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать...
Мартин. Кулката в корінь. Зозулю і Карякошку на пристяжку. Іди мерщій!
Омелько (про себе). Поки був чоловіком — і не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе. (Пішов.)

ЯВА VIII
 
Мартин, а потім Степан і Палажка.
Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було “Мартин, дядьку Мартине”, а тепер — пан!.. Нічого, призвичаяться!
Входять Степан і Палажка.
Палажка. Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід.
Мартин. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника.
Степан. Сукна не стало на дармовіса.
Мартин. На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає), та купи самуваря, чаю, сахарю і... кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі:
може, рукавички купиш... Дивись, як люде, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя; одежа — перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хоч і на наших конях — я його і назад одішлю.
Палажка. Хто?
Мартин. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєта-ну Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль...
Входе Омелько, в чоботях і в дранім кобеняку.
Омелько. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.
Мартин. Ти б ще мішок драний надів на голову. Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк!
Омелько. Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чоботи! (Набік.) От наказаніє господнє з таким паном:
звелів надіть чоботи, а чіпляється за кобеняка. (Пішов.)
Мартин. Ну, тепер з богом! (Встає.) Прощай. (Цілує Степана.) Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять... трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!
Палажка. Здоров'я бережи, шануйся, сину. (Цілує його.) Молися богу по книжці.
Степан. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!!
Мартин. Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу...
Виходять.
Завіса.



ДІЯ ДРУГА

Кімната у Борулі.

ЯВА І

За столом сидять Мартин, Гервасій і Матвій.
Гервасій. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то. й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка... Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одно другого, а ми з тобою давні приятелі... То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!..
Матвій. І яз охотою потанцюю на весіллі свого хрещеника! Ану, Мартине, рішайте, бо мені вже й танцювать схотілось!
Мартин. Так-то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і, може, справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за твого Миколу.
159
Гервасій. Чого так?!
Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син... ні дворянин, ні чиновник... так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії...
Гервасій. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде;
тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським...
Мартин. Що мені Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був безштанько, і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді порівняємся з Красовським!
Гервасій. Далеко ходить! Красовський вчений, лікар, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, — вір мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красовський з'їсть тебе!..
Мартин. Подавиться, пане Гервасію, подавиться — я глевкий!
Матвій. Глядіть, щоб він вас не підпік, ха-ха-ха!
Гервасій. Що ж ти тепер зробиш? От він не хоче, щоб ти сидів на його власності, — і вибирайся! А сам не підеш — під руки виведуть, за ноги витягнуть, викинуться за межу зо всім збіжжям! Що. там рівняться!..
Мартин. Мене викинуть? Мене за ноги витягнуть з прапрадідівського грунту?! О-о!.. Та хто посміє? А стрічний іск, а апеляція? Я його ще в острог посадю за обіду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло і яке теля мій син!
Гервасій. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш і все-таки нічого не доб'єшся, і Красовський тебе випре звідціля!
Мартин. Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він. (Б'є себе в груди.) Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Кардова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдар!.. О, стокроць дяблів * його мамці і його таткові!
Гервасій. Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?.. А звідкіля, що означа те слово Тшівдар, ти сам не знаєш.
Мартин. А нащо мені знать? Герб — то єсть знак шляхетського достоїнства!
Гервасій. Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всі шляхтичі і всі дворяни, тільки щабльові.
Матвій. Ха-ха-ха! Щабльові? Як-то, пане Гервасію, щабльові?
Гервасій. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх не вшитих лубками возів і розгубились... Одно слово, голопуза шляхта!
Матвій. Ха-ха-ха!
Мартин.-Може, ти й щабльовий, і голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не віриш? У мене е копія з протоколу депутатського собранія, коли хочеш— покажу; Я і сам не знав, а тепер довідався, що прапрадід мій був стражником та-моженог-о скарбу і на його бумагах підписаний сам суперетендент Севастян Подлевський... от що! І у Красовського не кращі бумаги.:
Гервасій. Що там бумаги! Краеовський на лікаря вивчився, то йому і шляхетство пристало. Тепер він їздить у калясі, його вже крізь щаблі не протягнеш, а бумаги — тьфу! І в мене було їх доволі, а тілько я переконався, що нам дворянство так личить, як корові сідло.
Мартин. Може, ти й корова; а мій прапрадід...
Гервасій. .Був,стражник? Чув! А мій був підкоморий!
Мартин. Твій під коморою тілько сидів, то інша жеч...
Гервасій. А твій стеріг тієї самої, комори, де. мій сидів?.      
Матвій. Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь:! Цо там по титулі — коли нема ніц в шкатулі!.. Краще,пане Мартине, віддайте Марисю за Миколу та зап'ємо могорич!
Мартин. Ні, пане Дульський... У мене, слава богу, є і в шкатулі... Я на другій линії...
Гервасій. Він дворянин!                     
Мартин. Щоб ти знав!
Гервасій. Горе з такими дворянами! А по-моєму, хто вчену голову; має, то дворянин, а вже як неграмотні дворяне, то...
Мартин. Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо умієш тілько молитви читать, та й то по батьківському молитвенику, а по чужому не втнеш!.. А я й скоропись розбираю.                                         Гервасій. По батьківському молитвенику тепліше молиться. 
Матвій. Ну, годі, панове, бо я бачу, що посваритесь! Що там до титулу, якщо немає нічого в гаманці!..
Гервасій. І справді! Як наше не в лад, то ми з своїм назад!.. Прощайте, пане уродзоний! Тілько глядіть, щоб не чухалися, як дворянство крізь щаблі випаде. (Іде.)
Мартин. Не журись, у нас вози лубками вшиті!
Матвій. От і не вгадав: думав могорич пить, а піднесли дулю, — і ніс, здається, не свербів.
Мартин. Чого ж, милості просю: сідайте, я зараз почастую, то одна жеч, а це друга.
Гервасій. Де вже нам з дворянами за одним столом сидіть. (Пішов.)
Матвій. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.
Мартин. Оставайся, закусимо.
Матвій. Нехай другим разом, а тепер не приходиться:
умісті прийшли, умісті й вийдем... Іще раз скажу: жаль, що ви не віддаєте Марисю за мого хрещеника, славний парубіяка...
Мартин. Я й сам знаю... так не рівня по званію.
Матвій. До зобачення! (На відході.) Може, ще роздумаєте і на тройцю  потанцюємо! (Пішов.)

ЯВА II

Мартин, а потім Палажка.
Мартин (один). Може, й на тройцю потанцюємо, тілько не на Миколинім весіллі. Бач, хлоп, підніжок пана Кра-совського! Туди ж, у рідню лізе, — умийся попереду!.. Якби не в моїй хаті, єй, наплював би Гервасієві у самісіньку пику за його хлопські речі... І він зо мною рівняється!.. Далеко!.. От як приїде сьогодня з города наш жених — губернський секретар-регістратор, — тоді милості просю подивиться, за кого Боруля віддає свою дочку!.. Ха!
Входе Палажка.
Палажка. Чого це Гервасій і Матвій заходили?
Мартин. Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу.
Палажка. От і слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий, добрий і хазяйський син.
Мартин. І хлоп.
Палажка. Такий, як і ми.
Мартин. Дурна!
Палажка. Сам ти дурний! Чого лаєшся? Що ж ти маєш против Миколи?
Мартин. Сліпа!
Палажка. Тьфу! То тобі, мабуть, повилазило. Мартин. Глуха!
Палажка. Отже, єй-богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!
Мартин (набік). Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи. (До Палажки.) Не сердься, Палазю, а скажи мені — тії бачила ту бумагу, що Степан привіз?
Палажка. Бачила.
Мартин. І чула, що він читав у бумазі?
Палажка. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи товком: чи віддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.
Мартин. Діло шість місяців в герольдії, не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, а я дочку віддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з'їхав, чи як?
Палажка. Здається мені, що з'їхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується...
Мартин. Палазю! Дворянин — одно, хлоп — друге!.. Може, ти цього не розумієш, то тобі ясніше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! Розумієш?
Палажка. Одно розумію, що ти стерявся розумом.
Мартин. О господи, о господи! Нащо ти мене довів до того, що я одружився з простою мужичкою! Нічого не тя-ме — як до пенька балакаєш. І казав же покійний папінька: женись, сину, на шляхтянці. Ні, таки погнався за чорними бровами! От і дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так і нема!
Палажка. Божевільний! Єй-богу, божевільний! Ти б дроку напився.
Мартин. Що ти з нею будеш балакать?.. Хіба тобі краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губернським секретарем-регістратором? Краще? Кажи!
Палажка. А де ж він у біса, той... ростератор?
Мартин. Регістратор. Палажка. Та не вимовлю.
Мартин. Ото-то ж боже! Приїде, душко, приїде! Про нього же й казав Степанові на од'їзді — чула?
Палажка. То чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха — тілько роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж її питав, — може, вона не схоче?
Мартин. І питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в ній батькова кров, розбере, не бійсь, де пан, а де мужик!
Палажка. Дай боже! Хіба я їй ворог?
Мартин. I я не ворог своїм дітям, хочу обох дітей пристроїть по-дворянськи!.. Тілько ти, Палазю-душко, зділа.й милость, не супереч мені, слухай мене.
Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.
Мартин. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе са-муварь, чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?  Палажка. А коли ж приїде жених?
Мартин. От Омелько привезе звістку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствія вийдуть.
Палажка. То я ж зараз і піду, бо, може, сьогодня й привезе.
Мартин. Іди, іди, душко! Та розпитай гарненько про всі звичаї і порядки дворянські.
Палажка пішла.

ЯВА III

Мартин, а потім Трохим і Омелько.