Маленький принц - 1

«Маленький принц» (фр. Le Petit Prince) —
найвідоміший твір Антуана де
Сент-Екзюпері. Опублікована в 1943 році
як дитяча книжка, ця поетична казка —
про мужність і просту мудрість дитячої
душі, такі важливі «недитячі» поняття,
як життя і смерть, любов і
відповідальність, дружба і вірність.
Ілюстрації до книги виконані самим
автором, й не менш славні, ніж сама
книга.
Антуан де Сент-Екзюпері
Маленький принц
Леонові Верту
Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю
книжку дорослому. У мене дуже поважне
виправдання: той дорослий — мій
найкращий приятель. Є й друге
виправдання: той дорослий може
зрозуміти все на світі, навіть дитячі
книжки. I нарешті третє:
дорослий живе у Франції, зазнає там
голоду й холоду. Йому так треба, щоб
його хтось потішив. Та коли все це не
може виправдати, то я згоден присвятити
отсю книжечку тому хлопцеві, яким був
колись мій дорослий приятель. Усі-бо
дорослі спершу були дітьми, тільки мало
хто з них про теє пам'ятає. Отож я
виправлю присвяту:
Леонові Верту, коли він був маленьким
I
Коли мав я шість років, у книжці під
назвою «Билиці» — там про тропічні
ліси розповідалося — побачив якось
химерний малюнок. На малюнку
здоровезний удав ковтав якогось
хижака. Ось копія того малюнка.
У книжці було написано: «Удав ковтає
свою жертву цілою, не прожовуючи. Після
цього він не може й ворухнутися, спить
собі півроку, аж поки перетравить їжу».
Я чимало думав про сповнене пригод
життя в джунглях та й собі намалював
кольоровим олівцем мій перший малюнок.
Малюнок № 1. Ось що я зобразив.
Я показав цей твір дорослим і спитав,
чи не лякає він їх.
А мені на те:
— Чого б то капелюх нас лякав?
Але ж то був не капелюх. То був удав, що
проковтнув слона. Тоді я зобразив удава
в розрізі, аби дорослим було
зрозуміліше. Їм завжди треба все
тлумачити. Ось мій малюнок № 2.
Дорослі порадили мені не малювати
більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а
краще цікавитися географією, історією,
математикою та граматикою. Отак і
сталося, що я в шість років зрікся
блискучої малярської кар'єри. Зазнавши
провалу з малюнками № 1 і №2, я геть
зневірився в собі. Дорослі такі
нетямовиті, а діти просто не в змозі
розжовувати їм усе.
Отож я мусив обрати собі інше ремесло,
і я навчився керувати літаками. Я
облетів майже цілий світ. I географія,
сказати по щирості, стала мені у
великій пригоді.
Я умів з першого погляду одрізнити
Китай од Арізони. То вельми корисно,
надто як уночі з курсу зіб'єшся.
На своєму віку я зустрічав чимало
всяких поважних людей і мав з ними
стосунки.
Жив довго між дорослих. Бачив їх
зовсім близько. I від того моя думка про
них не покращала.
Коли мені здибався дорослий, людина
ніби-то кмітлива, я поцікавився його
думкою про свій малюнок №1, який я
беріг. Хотілося знати, чи він справді
може второпати. Але дорослий незмінно
відповідав мені: «Це капелюх». Тоді я
вже не говорив з ним ні про полозів, ні
про тропічні ліси, ні про зорі. Я
пристосовувався до його тями. Заводив з
ним мову про гольф і бридж, про політику
і краватки. I дорослий так тішився:
познайомитися з такою розважливою
людиною.
II
Так жив я сам-один, не маючи нікого, з
ким міг погомоніти-порадитися, аж до
аварії, що спіткала мене шість років
тому в Сахарі. Почав давати збої двигун
мого літака. Ні механік, ні пасажири зі
мною не летіли, довелося поратися
самому, хоч ремонт був складний. Тут
таке: або пан, або пропав. Питної води я
мав ледве на тиждень.
Отож першого вечора я заснув на піску
в пустелі за тридев'ять земель від
будь-якої людської оселі. Я був ще
самотніший, ніж потерпілий на плоту
посеред океану. Уявіть собі мій подив,
коли на зорі мене збудив якийсь чудний
голосочок.
Він сказав:
— Прошу... намалюй мені баранця.
— Га?
— Намалюй мені баранця...
Я скочив, наче мене громом ударило.
Старанно протер очі. Пильно
роззирнувся навкруг. I побачив
дивовижного хлопчика, що поважно мене
розглядав. Ось його найкращий портрет,
якого мені пощастило згодом
намалювати. Та, звісно, на моєму малюнку
він далеко не такий гарний, як був
насправді. Не я тут виною. Коли я мав
шість років, дорослі відбили у мене
охоту до того, щоб стати художником, і я
тільки й навчився, що малювати удавів —
у натурі та в розрізі.
Отож я виряченими від подиву очима
дивився на цю прояву. Не забувайте, що я
був за тридев'ять земель, на безлюдді. А
проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп'я
заблукало або вкрай зморилося чи
вмирає з голоду, спраги або зі страху.
На око годі було сказати, що це дитина,
яка загубилася серед пустелі,
запропастилася край світу. Нарешті до
мене вернулася мова, і я сказав:
— А... що ти тут робиш?
Та він знову попросив тихо й вельми
поважно:
— Прошу... намалюй мені баранця...
Таємнича поява так вразила мене, що я
не посмів одмовитися. I хоч яким
безглуздям це могло здатися тут, за
тридев'ять земель від людей, коли на
мене чигала смерть, я добув із кишені
аркуш паперу та самописку. Але одразу ж
згадав, що вчився передусім географії,
історії, математики та граматики, і
сказав хлопцеві (трохи навіть сердито),
що не вмію малювати. Він одмовив:
— Байдуже. Намалюй мені баранця.
Я зроду не малював баранів і тому
відтворив для нього один із двох
малюнків, що тільки й умів малювати:
удава в натурі. I здивувався непомалу,
коли хлоп'я одмовило:
— Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав
дуже небезпечний, а слон надто
здоровенний. У мене все маленьке. Мені
треба баранця. Намалюй баранця.
I я намалював.
Він глянув пильно та й каже:
— Ні! Цей баранець зовсім хирявий.
Намалюй іншого.
Я намалював.
Мій приятель усміхнувся лагідно й
поблажливо:
— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а
баранисько. Ще й рогатий...
Тоді я зобразив ще одного.
Та він забракував і цей малюнок:
— Це надто старий. Я хочу такого
баранця, щоб жив довго.
I тут мені терпець урвався — адже
треба було якнайхутчій розбирати й
лагодити двигун, — і я награмузляв
такий малюнок.
I заявив:
- Ось тобі ящик. А в ньому той баранець,
який тобі до вподоби.
Я був неабияк вражений, побачивши, як
заяснів мій юний суддя:
— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш,
багато паші треба для цього баранця?
— А хіба що?
— Таж у мене вдома все маленьке.
— Йому, певне, вистачить. Я дав тобі
зовсім маленького баранчика.
Хлопчик схилив голову над малюнком.
— Не такий він і маленький! Гляньно,
він заснув...
Так я познайомився з маленьким
принцом.
III
Збігло чимало часу, поки я втямив,
звідки він узявся. Маленький принц про
все допитувався в мене, зате моїх
питань, здавалося, не чув. Лише з
випадково зронених слів мені помалу
все стало зрозумілим. Так, побачивши
мій літак уперше (я не малюватиму
літака — для мене це дуже морочливо),
він спитав:
— Що то за штуковина?
— То не штуковина. Ця річ літає. Це
літак. Мій літак.
I я гордо розтлумачив йому, що вмію
літати. Тоді він вигукнув:
— Як? Ти упав з неба?
— Авжеж, — відказав я скромно.
— От дивина!
I маленький принц так голосно
зареготав, що мені стало досадно. Я
хочу, щоб моєму лихові бодай
співчували. Потім він додав:
— Отже, і ти прибув з неба. А з якої
планети?
Ось де розгадка його таємничої появи
тут, у пустелі!
— То ти потрапив сюди з іншої планети?
— гостро спитав я.
Та він не відповів. Розглядаючи мого
літака, він тихо хитав головою:
— Але ж на ньому ти не міг прилетіти
здалеку...
I надовго поринув у роздуми. Потім
дістав з кишені мого баранця і почав
роздивлятися цей скарб.
Уявляєте, як зацікавило мене оте
напіввизнання, ота загадка про інші
планети. Я спробував дізнатися більше.
— Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій
дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?
На хвилю він замислився, потім
промовив:
— Добре, що ти дав мені ящик: баранець
тут ночуватиме, це буде його оселя.
— Атож. А коли ти шануватимешся, я дам
тобі ще й мотузок, щоб припинати його
удень. I пакіл.
Мої слова нібито прикро вразили
маленького принца.
— Припинати? Яке безглуздя!
— Бач, коли його не припнеш, він
залізе в шкоду або втече.
Мій приятель знову засміявся:
— А куди ж, по-твоєму, йому тікати?
— Будь-куди. Просто перед собою, куди
очі світять.
Тоді маленький принц зауважив
серйозно:
— ІІусте, у мене там усе дуже
маленьке.
I дещо журливо додав:
— Коли йти просто перед собою, куди
очі світять, то далеко не зайдеш.
IV
Так я довідався про ще одну важливу
річ: його рідна планета завбільшки десь
із хату!
А втім, це й не так уже мене здивувало.
Я добре знав, що, крім таких великих
планет, як-от Земля, Юпітер, Марс,
Венера, уже давно названих, є сила
інших, і між них такі маленькі, що їх
нелегко побачити навіть у телескоп.
Коли астроном відкриває таку планетку,
він дає їй не ймення, а номер. Називає,
скажімо, астероїд 3251.
Я маю всі підстави думати, що планета,
з якої прилетів маленький принц,
астероїд В-612. Цей астероїд бачили
лишень раз, 1909 року, його помітив у
телескоп один астроном турецький.
Астроном доповів тоді, навівши всі
докази, про своє відкриття на
міжнародному астрономічному з'їзді.
Але він був одягнутий у східні шати, і
йому ніхто не повірив. Отакі ті дорослі!
На щастя для астероїда В-612, султан
турецький звелів своєму народові під
страхом смертної кари носити
європейське вбрання. 1920 року астроном
— тепер уже в чепурній парі знову
доповів про своє відкриття. Цього разу
з ним погодилися геть усі.
Я розповів вам такі подробиці про
астероїд В-612 і навіть назвав його номер
усе через отих самих дорослих. Дорослі
полюбляють цифри. Коли розповідаєш їм
про свого нового приятеля, вони зроду
не поцікавляться найістотнішим. Зроду
вони не спитають: «А який у нього голос?
Які ігри він любить? Чи колекціонує
метеликів?» Натомість питають:
«Скільки йому літ? Скільки у нього
братів? Скільки він важить? Скільки
його батько заробляє?» I потім гадають,
що вже знають людину.
Якщо скажеш дорослим: «Я бачив гарний
будиночок цегляного кольору, на вікнах
герань, а на даху голубів», вони не
можуть уявити його собі. Їм треба
сказати так: «Я бачив будинок на сто
тисяч франків». Тоді вони вигукують:
«Яка розкіш!»
Отож, коли їм скажеш: «Маленький принц
справді існував, ось вам докази: він був
славний, він сміявся і хотів баранця, а
як тобі хочеться баранця, то ти існуєш»,
коли їм скажеш так, вони лише знизять
плечима і назвуть тебе дитиною. Але
якщо скажеш їм: «Планета, з якої він
прилетів, астероїд В-612», це їх
переконає, і вони дадуть спокій, не
в'язнутимуть із розпитами. Отакі ті
дорослі! Не треба на них сердитися. Діти
мають бути до тих дорослих вельми
поблажливі.
А ми ж бо розуміємося на житті, і ми,
звісно, не дуже зважаємо на ту циферію.
Я залюбки почав би цю повість так, як
починають якусь казку. Почин би я вивів
такий:
«Був собі маленький принц, і жив він
на планетці, трошечки більшій від нього
самого, і дуже тому принцові хотілося
мати друга...» Ті, хто розуміється на
житті, відразу б побачили, що все це
щирісінька правда.
Я зовсім не хочу, щоб мою книжку
читали лише для розваги. Мені стає дуже
боляче, коли я згадую свого маленького
приятеля й розповідаю про нього. Уже
минуло шість років відтоді, як він зі
своїм баранцем покинув мене. I я
силкуюся розповісти про нього, щоб не
забути його. Живий жаль бере, коли
забувають друзів. Не кожен має друга. I я
можу стати таким, як дорослі, котрі
нічим не цікавляться, окрім своєї
циферії. От я ще й тому купив коробочку
з фарбами та олівці. Нелегко в мої літа
знову братися до малювання, якщо за все
життя лише й зобразив, що удава в натурі
та в розрізі — колись там у шість років!
Я, звісно, намагатимусь якнайліпше
передати схожість. Я зовсім не певен, що
мені з цим пощастить. На одному малюнку
виходить вдало, на іншому портрет
зовсім не схожий. Я можу схибити і щодо
зросту. Ось тут маленький принц
завеликий. А он там він замаленький. Я
вже вагаюсь, згадуючи барву його одягу.
Тож мазюкаю і так і сяк, навмання. Можу,
зрештою, помилитися і в деяких важливих
подробицях. Ви вже даруйте. Мій
приятель ніколи нічого мені не
пояснював. Певне, гадав, що я такий
самий, як і він. Але я, на жаль, не вмію
побачити баранця крізь стінки ящика.
Певне, я трохи скидаюся на дорослих.
Очевидно, дещо постарів.
V
Щодень я дізнавався щось про його
планету, про те, як він покинув її і як
мандрував по світах. Він розповідав про
це поступово, і то принагідно. Отак
третього дня я дізнався про трагедію з
баобабами.
Це також сталося завдяки баранцеві.
Маленького принца обсіли тяжкі
сумніви, і він раптом спитав мене:
— А правда, що баранці їдять кущі?
— Авжеж, правда.
— О, я радий!
Я не второпав, чому так важливо, щоб
баранці їли кущі. Але маленький принц
додав:
— То вони їдять і баобаби?
Я сказав маленькому принцові, що
баобаби не кущі, а височенні, з
дзвіницю, дерева, і хоч би він привів
навіть цілий табун слонів, то й вони не
з'їдять і одного баобаба.
Почувши про табун слонів, маленький
принц засміявся:
— Їх би довелося поставити один на
одного...
А далі промовив розважливо:
— Баобаби, поки виростуть, бувають
зовсім маленькі.
— А й справді. Але навіщо тобі, щоб
баранець їв маленькі баобаби?
— А то як же! — одказав він, ніби
йшлося про щось цілком очевидне. I мені
довелося добре поміркувати, поки я
здогадався, в чому тут річ.
Справді, на планеті маленького
принца, як і на всіх інших планетах,
росли трава і бур'ян. Отож є там добре
насіння доброго, корисного зілля і
погане насіння поганого зілля, бур'яну.
Але насіння невидиме. Воно спить,
сховане в землі, аж поки якійсь
насінині заманеться прокинутись. Тоді
воно потягається і спершу несміливо
пускає до сонця паросток — безневинну
чарівну муравочку. Якщо це редиска або
рожа, хай собі здорові ростуть. А коли
це якийсь бур'ян, треба його одразу, як
тільки розпізнаєш пагін, виполоти з
корінням. Ну, а на планеті маленького
принца було жахливе насіння... Це
насіння баобабів. Земля на планеті була
вражена тим насінням. А баобаб — така
рослина, що коли не розпізнаєш її
вчасно, то вже ніколи не позбудешся. Він
захарастить цілу планету. Він прониже
її своїм корінням. А якщо планета дуже
маленька, а баобабів забагато, вони
роздеруть її на клапті.
— Є такий закон, — сказав мені згодом
маленький принц.— Причепурився сам
уранці, причепури гарненько і свою
планету. Треба полоти баобаби зараз же,
як тільки побачиш, що то не рожі, бо
молоді пагінці рож і баобабів майже
однакові. Ця праця дуже нудна, але
зовсім легка.
Якось він порадив мені постаратися
намалювати такий гарний малюнок, щоб
усе це гаразд затямили діти і моєї
планети.
— Якщо колись вони вирушать у
мандри,— сказав він,— це їм стане в
пригоді. Іноді якусь свою роботу можна
й відкласти, нічого від того не
станеться. Але з баобабами відкладати
годі — тоді чекай лиха. Я знав одну
планету, там жив лінтюх. Він не звернув
уваги на три кущики...
З оповіді маленького принца я
зобразив цю планету. Я не люблю
повчального тону.
Та люди так мало знають, скільки шкоди
від баобабів, а небезпека для того, хто
потрапив би на астероїд, від них така
велика, що цього разу я роблю виняток і
порушую свою стриманість. «Діти! — кажу
я.— Стережіться баобабів!» Я хотів
застерегти моїх приятелів від
небезпеки, що давно чигає на них, а вони
не знають цього, як не знав я сам раніше,
хотів попередити їх і тим-то так
завзято працював над цим малюнком.
Словом, моє повчання варте тієї праці.
Можливо, ви запитаєте: чому в цій
книжечці немає ще таких показних
малюнків, як отсей із баобабами?
Відповідь вельми проста: я старався їх
намалювати, але нічого не вийшло. А коли
малював баобаби, мене запалювала думка,
що це річ невідкладна.
VI
О маленький принце! Потроху я
зрозумів твоє невеселе життя. Довший
час ти мав лише одну розвагу:
милуватися вечірнім сонцем. Я дізнався
про це вранці четвертого дня, коли ти
мовив мені:
— Я дуже люблю призахідне сонце.
Ходімо подивимось, як сонце заходить.
— Але ж доведеться почекати...
— Чекати? Чого?
— Щоб сонце сіло.
Спершу ти дуже здивувався, а потім
засміявся сам із себе і мовив:
— Мені все здається, ніби я вдома!
І справді. Всім відомо, що коли в
Америці полудень, у Франції вже
вечоріє. I аби за одну хвилину
перенестися до Франції, можна було б
подивитись, як там сідає сонце. На жаль,
до Франції неблизький світ. А на твоїй
планетці тобі досить було пересунути
свого стільця на крок, другий. I ти бачив
захід сонця щоразу, коли тільки бажав...
— Якось за один день я бачив захід
сонця сорок три рази!
I трохи перегодом ти додав:
— Бачиш... коли стає дуже сумно, втішно
помилуватися, як сідає сонце.
— Виходить, того дня, коли ти бачив
захід сонця сорок три рази, тобі було
дуже сумно?
Але маленький принц не відповів.
VII
П'ятого дня, знов-таки завдяки
баранцеві, я довідався про таємниці
життя маленького принца. Він спитав
зненацька, навпростець, ніби це було
наслідком довгих мовчазних роздумів:
— Якщо баранець їсть кущі, то він і
квіти їсть?
— Баранець їсть усе, що попадеться.
— Навіть квіти з колючками?
— Авжеж, навіть квіти з колючками.
— Навіщо ж тоді колючки?
Цього я не знав. Я саме порався: ніяк
не міг одгвинтити в двигуні міцно
закручений шуруп. Мене дуже турбувало,
чим обернулася вимушена посадка:
питної води лишалось обмаль, і я вже
боявся найгіршого.
— Нащо ж ті колючки?
Як уже маленький принц про щось питав,
він не заспокоювався, поки не діставав
відповіді. Шуруп той дався мені взнаки,
і я сказав навмання:
— Колючки ні на що не потрібні, квіти
випускають їх просто од злості!
— О!
Відтак, трохи помовчавши, гукнув
майже сердито:
— Я тобі не вірю. Квіти такі кволі. I
простодушні. I вони підбадьорюють себе.
Гадають, що колючі вони страшніші...
Я не відповів нічого. В ту хвилину я
казав собі: «Якщо цей шуруп і зараз не
піддасться, я розтрощу його молотком».
Маленький принц знов перебив мої
думки:
— I ти гадаєш, що квіти...
— Де ж пак! Нічого я не гадаю! Я
відповів тобі навмання. Я заклопотаний
поважною справою!
Він глянув на мене здивовано.
— Поважною справою!
Він дивився на мене, на молоток у моїй
руці, на чорні від мастила пальці,
дивився, як я схилився над річчю, такою,
в його очах, потворною.
— Ти мовиш, як дорослі!
Мені стало соромно. А він додав
безжально:
— Ти все плутаєш... ти все перекинув
догори ногами!
Маленький принц і справді дуже
розсердився. Труснув головою, і вітер
розмаяв його золоту чуприну.
— Я знаю одну планету. Живе там такий
собі червонопикий добродій. Він не
понюхав ні разу жодної квітки. Зроду не
глянув на зірку. Нікого ніколи не любив.
Він тільки й робить, що підбиває цифри. I
цілий день торочить: «Я людина поважна!
Я людина поважна!» — достоту, як ти. I
дметься з пихи. А насправді він не
людина, він гриб.
— Що?
— Гриб!
Маленький принц аж поблід із гніву:
— Мільйони років у квітів ростуть
колючки. I мільйони років баранці все ж
їдять квіти. То хіба це не поважна річ —
зрозуміти, чому вони так стараються
випустити колючки, які їм нічого не
дають? Хіба це не важливіше і не
поважніше, ніж рахунки червонопикого
гладуна? I коли я знаю квітку, яка є
єдина на світі і росте лише на моїй
планеті, а якийсь баранець одного ранку
з'їсть її, не тямлячи навіть, що він
накоїв, це теж, по-твоєму, байдуже? Він
зашарівся, потім озвався знову:
— Якщо ти любиш квітку, яка існує
єдина на світі і лише на одній з
мільйонів і мільйонів зірок, цього
досить: милуєшся на зорі і чуєшся
щасливий. Кажеш собі:
«Десь там і моя квітка...» Але коли
баранець її з'їсть, це все одно, мовби
всі зорі раптово згасли! I це, по-твоєму,
байдуже!
Він більше не міг нічого сказати. Він
раптом заридав. Споночіло. Я відклав
інструмент. Смішно було думати про
молоток, про шуруп, про спрагу й смерть.
На цій зірці, на планеті — на моїй
планеті Земля — плакав маленький
принц, і його треба було втішити! Я взяв
його на руки і почав люляти. Я казав
йому:
— Квітці, яку ти любиш, не загрожує
ніяка небезпека... Я намалюю твоєму
баранцеві обротьку... Намалюю для твоєї
квітки броню... Я...
Я вже й не тямив, що кажу. Я здавався
собі страшенно незграбним. Не знав, як
підійти до нього, як прихилити його до
себе... Вона така загадкова, ота країна
сліз.
VIII
Незабаром я навчився краще
розпізнавати ту квітку. На планеті
маленького принца завше росли звичайні
прості квіти — вони мали нерясно
пелюсток, місця займали мало й нікого
не турбували. Вони розпускалися вранці
в траві, а надвечір никли.
А та квітка проклюнулась із насінини,
занесеної невідомо звідки, і маленький
принц викохував той пагінчик, такий
неподібний до інших билинок. А що, як це
якась одміна баобаба? Та кущик
незабаром перестав рости, і на ньому
виліз пуп'янок. Маленький принц ізроду
не бачив ще таких буйних пуп'янків і
відчував, що от-от станеться якесь диво.
Одначе квітка, схована в своїй зеленій
світличці, ще не була готова, вона все
чепурилася. Старанно добирала барви.
Вона виряджалася поволі, приміряючи
одну по одній пелюстки. Вона не хотіла
виходити скуйовджена, як самосійний
мак. Вона хотіла показатись у всій
своїй пишноті.
Авжеж, вона була така чепурушка!
Таємниче вбирання тривало багато днів.
Аж от якось уранці, тільки встало сонце,
квітка розпустилась.
Як дбайливо вона готувалася, стільки
поралася, а нині, позіхаючи, сказала:
— Ох! Я ледве прокинулась!.. Даруйте
мені... Я ще зовсім не зачесана...
Маленький принц не тямився од
захвату:
— Яка ви гарна!
— Правда? — тихо озвалася квітка.— I
народилась я разом із сонцем...
Маленький принц, звісно, здогадався,
що красуня не надто скромна, зате вона
була така прегарна!
— Здається, пора снідати,— додала
вона по хвилі.— Прошу, потурбуйтесь про
мене...
Збентежений маленький принц розшукав
поливальницю й полив квітку.
Скоро з'ясувалося, що красуня
гордовита й вередлива, і маленький
принц попомучився з нею. Якось, мовлячи
про свої чотири колючки, вона заявила
йому:
— Хай приходять хоч тигри пазуристі
— не страшно!
— На моїй планеті тигри не водяться,—
відказав маленький принц,— а потім
тигри не їдять трави.
— Я не трава,— стиха кинула квітка.
— О, пробачте...
— Тигрів я не боюся, зате терпіти не
можу протягів. У вас немає ширми?
«Не може терпіти протягів... для
рослини кепсько,— подумав маленький
принц.— З цією квіткою морока та й
годі...»
— Увечері накрийте мене ковпаком. У
вас тут надто холодно. Дуже незатишна
планета. Там, звідки я прибула...
I затнулася. Її занесло сюди ще
зернинкою. Вона нічого не могла знати
про інші світи. Навіщо брехати, коли
тобі так легко завдати брехню! Красуня
знітилася і кахикнула раз-другий — хай
маленький принц відчує свою провину.
— То де ж та ширма?
— Я збирався саме по неї піти, але ж ви
говорили до мене!
Тоді вона закахикала дужче —
вирішила покарати його гризотами
сумління.
Отож маленький принц, хоч він і любив
прегарну квітку, пройнявся якоюсь
недовірою. Порожні необов'язкові слова
він узяв близько до серця і відчув себе
нещасливим.
— Не треба було слухати її,—
довірливо мовив він мені якось.—
Ніколи не треба слухати квітів. Треба
просто милуватися ними і дихати їхніми
пахощами. Моя квітка напахтила всю мою
планету, а я не умів нею тішитися. Оті
балачки про тигрячі пазурі... вони б
мали зворушити мене, а я розгнівався...
А ще він признавався:
— Тоді я ще нічого не розумів! Треба
було зважати не на слова, а на діла. Вона
впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла,
як сонце. То чом би я мав від неї тікати?
Адже за тими її нелукавими хитрощами
я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі
свавільні! Але я був занадто молодий,
щоб уміти любити.
IX
Мені здається, що він утік з
мандрівними птахами. Вранці того дня
ретельно попорав свою планету.
Дбайливо прочистив діючі вулкани. Два
вулкани в нього діяли. На них було дуже
зручно розігрівати сніданок. А ще він
мав один погаслий вулкан. Але, сказав
він собі, мало що може статися! Отож він
прочистив і згаслий вулкан. Добре
прочищені вулкани горять тихо й рівно,
без виверження. Виверження вулкана —
все одно що пожежа в комині, як там
загориться сажа. Земляни, звісно,
вулканів не прочистять: для цього ми
замалі. Тим-то вони й завдають нам
стільки лиха.
Зажурений маленький принц вирвав
також останні пагінці баобабів. Він
гадав, що ніколи більше не вернеться.
Але того ранку звична праця здавалася
йому такою любою. А коли востаннє полив
квітку й лагодився накрити її ковпаком,
йому навіть збиралося на плач.
— Прощавайте,— мовив він квітці.
Красуня не відповіла.
— Прощавайте,— сказав він ще раз.
Вона кахикнула. Не від застуди.
— Я була нерозумна,— озвалася
нарешті квітка.— Даруй мені. I спробуй
бути щасливим.
I ні слова докору. Маленький принц був
вражений. Стояв, збентежений і
знічений, з скляним ковпаком у руці. Не
розумів, звідки ця погідна ніжність.
— Авжеж, я люблю тебе,— почув він.—
Моя вина, що ти цього не знав. Але це
пусте.
Ти був такий самий дурненький, як і я.
Спробуй знайти свою долю... Облиш цей
ковпак, він уже мені не потрібний.
— А вітер...
— Не так я вже й застуджена... Нічна
прохолода піде мені на користь. Я ж
квітка.
— А звірята...
— Слід перетерпіти, коли заведеться
дві-три гусениці: я ж хочу
познайомитися з метеликами. Здається,
вони прегарні. Та й хто ж мене
провідуватиме? Ти-бо будеш далеко. А
великих звірів я не боюся. Я теж
пазуриста.
I простодушно показала свої чотири
шпичаки. Потім додала:
— Та не барися, це мене дратує.
Намислив іти, то йди.
Бо не хотіла, аби маленький принц
бачив, як вона плаче. То була дуже
гонориста квітка...
X
Найближче до планети маленького
принца були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330.
Спершу він вирушив туди: треба ж знайти
якесь діло та й чогось навчитися.
На першім астероїді жив король.
Убраний у шарлат і горностай, він сидів
на престолі — дуже простому, а все ж
величному.
— А ось і підданець! — гукнув король,
угледівши маленького принца.
«Звідки він може мене знати,— подумав
собі маленький принц.— Він же мене
зроду не бачив!»
Він не відав, що світ для королів дуже
спрощений. Для них усі люди — підданці.
— Підійди, щоб я тебе краще
роздивився,— мовив король, пишаючись,
що може нарешті над кимось королювати.
Маленький принц роззирнувся, шукаючи,
куди б сісти, але пишна горностаєва
керея окривала цілу планету. Отож він
зостався стояти і, стоячи, позіхнув з
утоми.
— Етикет не дозволяє позіхати перед
монархом,— вирік король.— Я забороняю
тобі позіхати.
— Не можу стриматися,— відказав