Людина Біжить Над Прірвою - 22

Він ішов напівпритомний просто по замінованому шляху, а якась невидима рука вела його поміж смертельними точками. Часом він інстинктивно зупинявся перед тонкою дротяною дугою, що стирчала з землі перед самісінькими ногами, дивився на неї якийсь час, поки до свідомости доходило значення цього явища, а тоді звертав набік. Пробував іти стороною. Але стороною, тією другою дорогою, що була вичавучена паралельно, йти було зовсім неможливо. Глевка грязюка засмоктувала ноги по коліна, він ледь-ледь посувався вперед, більше тупцявся на місці, немовби місив великий заміс глини, як той опішнянський гончар. Звернути ж зовсім набік і йти просто полем було також неможливо, бо там була гола колюча стерня. Та стерня штрикала у виразки, в збрижі розпухлих підошов ніг, завдаючи несамовитого болю.
Помісивши грязюки до непритомности, Максим звертав знову на замінований шлях, забуваючи, що він замінований, або й нехтуючи тим. Просто було йти добре — твердо й місцями майже сухо: протряхло від сонця, вітру й спокою — бо там давно вже ніхто не їздив. Так він пройшов тим шляхом довгі кілометри, мов випробував своє щастя, бавлячися зі смертю в піжмурки.
Нарешті та проклята замінована дільниця шляху лишилась позаду. Вона кінчилася кількома глибоченними вирвами й кістяками поперекиданих та попалених машин. Далі шлях ішов рівний, гладенький, твердий, бо був висушений сонцем і вітрами, а головне тому, що підіймався на горби, на плато й стелився ним. Те плато було досить високе, порівняно з попередньою низиною. Над тим плато віяли вільні вітри, остуджуючи й осушуючи землю. Тут Максимові йти було легше. Не зупиняючись, він ішов до самого вечора. Хапав очима й душею простір, гнав чимдуж тією душею, як сокіл, і доганяв її своїми побитими ногами... Та надходив вечір, а простір лишався наче зовсім не рушений. Пройдена ним відстань була до смішного мала, хоч він ішов, ішов, ішов без зупинок, увесь час і на всю свою снагу. Та, бач, відстань — то є поняття відносне. Залежно, хто йде й коли. Раніше, коли Максим ходив по цім степу, як мисливець, він проходив те, що пройшов нині, за півдня, за годину, і це було страшно мало. А тепер — це було страшно багато. І він тепер ішов швидше, так-так! Назовні — він повз, але внутрішньо — він ішов страшенно швидко. Так швидко, як швидко билося в агонії його серце. Він летів, надсаджуючись, тим серцем. Він пролітав над землею, аж дух йому спирало.
Він пройшов дуже багато. Але лишилося безмірно більше. ї вже здавалося, що він тієї решти не пройде, бо серце його не витримає. Бо то якась зачарована «решта», — чим далі він ішов, тим більше йому лишалося йти, так же безмірно далеко, як і безмірно тяжко. Та «решта» розтягувалась і розтягувалась, і загроза, що він уже її не пройде, ставала реальною, бо надходив вечір. А за ним мала прийти темна, чорна, холодна й безкрая, непрохідна ніч. Ніч, якої він уже, напевно, не подужає.
Сонце заходило, й навколо все полиловіло, посиніло. Стало холодно. Синява згущалася з кожною хвилиною. Хтось усередині Максима заскімлив тонюнько й безнадійно-жалібно. Але хтось другий понуро цитькнув і, зітхнувши, вирішив іти, йти, йти... До останку. До останнього віддиху. До кінця. І йшов. Хоч то й було явне безглуздя. Так, уже безглуздя...
Він мусить перепочити. Мусить. Або загине. Не дійде. Ні, не дійде. Цю ніч би слід було десь якось перебути, бо сили його вичерпались. Треба перепочити, відсапатись, може, виспатись... Десь у теплі б перебути цю ніч... Але де? Перед гарячковим каламутним зором простяглася лише сіра пелена далини. Вона вже йому заслонила все, і розум. Пустеля. Безнадійна пустеля.
Зробивши на останку кілька непевних кроків, Максим сів. Сів просто на землю. І так сидів. Помутнілими очима дивився просто перед собою, дивився в далину, туди ген, де був десь його дім. Ось тут же!.. Вже зовсім-зовсім близько!.. Дім... Поріг...
Напружуючи всі сили, Максим намагався звестись, але не міг. Тоді він почав повзти, на чотирьох. Він повз. Рачки. Повз і повз. Довго... Потім таки звівся на ноги й помалу-помалу пішов. Піднявся на бугор. Перед ним було кілька хат над шляхом.
Господи! Житло! Людське житло.
І от він уже біля хат. Та те, що він побачив, мало його втішило. Тих усіх хат було п'ять, але чотири з них були напівспалені, попрострілювані кругом, а потім вікна й двері позабивані дошками. На обчухраних деревцях теліпалось якесь мотуззя... «Вішано», — відзначила думка. Максим підійшов до останньої, п'ятої, хати. З неї назустріч вибігла розхристана жінка і, глянувши в один і в другий бік шляху, раптом закричала, вся тремтячи з жаху:
— Тікай, чоловіче, тікай!!. Бо наспіють німці і вб'ють тебе, повісять! І мене теж... Боже ж ти мій!!.
І стала, загородивши двері до хати та дивлячись на бідолашного гостя.
— Що ж це за хутір? — прохрипів Максим, сам не здаючи собі справи, що він же цей хутір знає.
— Та Гарбузи ж!.. Господи, ще й не тутешній!.. — і, глянувши в одчаї на Максима, а тоді на шлях туди-сюди, раз зашепотіла, показуючи десь поза хати рукою:
— Іди ж отак, чоловіче! Та швидше. Звідси, зі шляху, геть, швидше!.. Йди ліворуч. Там є другий хутір — теж Гарбузи. В степу, не на шляху. Отак іди навскоси, а там побачиш доріжку, саньми їжджену, і тією доріжкою прямо... А якщо що станеться — не кажи ж, хто тебе спрямував...
І витерла рукавом очі. Максим стояв, похитуючись.
— Іди ж!!! — раптом закричала жінка.
Максим слухняно пішов. Той крик несамовитий, той наказ божевільний на нього вплинув, мов удар бича на змученого коня, видобуваючи в нього ще іскру сили. Пішов. Пішов навпростець. А там доріжка, — тією доріжкою...
Вже майже зовсім смеркло, як Максим, ледве переставляючи ноги доріжкою, вперся просто в чиїсь ворота, збиті з кількох лат. Уперся й став коло них і стояв, тримаючись за лату руками, щоб не впасти. Він нічого вже майже не тямив, лише одно — що він прийшов. Прийшов до того хутора, який «в степу, а не на шляху» і в якому напевно є люди. Перед ним, як у тумані, сірів, коливався двір. Ось вийшла з хлівця жінка, глянула — й перелякано побігла назад. За хвилину з хлівця вийшов старий чоловік і став.
— А хто там? — спитав переляканим і воднораз сердитим голосом. Вороже так.
— Добрий вечір... — промовив ледве чутно Максим.
— Добрий вечір... А хто ж там?
— Людина, господарю...
— Та бачу... А чого?
— Погрітися... Пустіть хоч погрітися трохи... Максим говорив, заплітаючи язиком, але доброю українською мовою, і, може, саме це — контраст між тією мовою й жахливим виглядом зовнішнім — змусило старого господаря зацікавитись. Він помалу підійшов, нашорошений, як вовк, і оглянув пильно гостя. І аж плечима знизав — так, видно, вразив його вигляд цієї людини.
— Господи!!. Хто ж ти?!.
Максим розвів рукою, другою тримаючись за лату, щоб не впасти, й прохрипів, посміхнувшись:
— Як бачите...
А сам, як тільки міг пильно, оглянув господаря: сивоусий і сивобровий, суворий, кремезний — зовсім як його батько був колись. І шапка так само насунута на брови, і так само одягнений: куцина — не купина, сіряк — не сіряк, жупан — не жупан, — щось усе відразу на плечах.
А дід насупився:
— Бачу... та що з того. Звідки ти?
Максим сказав.
— Аз якої сотні?
— З дев'ятої.
— А кого ж ти там знаєш?
— Усіх знаю... — зітхнув Максим. — Усіх, хто був колись і хто ще лишився...
— А все ж таки? — провадив своєї дід.
Максим подивився на вуса його, на брови й назвав перше-ліпше ім'я й прізвище, що зринуло з пам'яти. Це якраз було ім'я та прізвище його батька, знаного колись на все місто каменяра.
Дід раптом аж скинувся, аж скрикнув:
— Боже!!. То це ви, може, його син?! Син?! Отой архітект? Що на каторзі на Сибіру пропав був?..
Максим похитнувся й узявся обома руками за лату. Серце в ньому затрепетало:
«Ага!!. Не пропала! Ні, не пропала ж твоя молодість марно!..»
— Так, це я, — прохрипів ледве чутно й ледве стоячи на ногах. Від раптового зворушення й від утоми його ноги тремтіли, згиналися, так що він от-от міг упасти й знепритомніти...
Дід оглянувся на всі боки, а тоді швидко вхопив Максима під пахви, силоміць відірвав від воріт і потяг, поволік його через двір до хати. Збоку можна було подумати, що на Максима напав хижий грабіжник і людожер, схопивши його, як шуліка курча, і що тепер прийшов Максимові край — ось тут, на цьому самотньому, загубленому в степу й, здавалось, забутому Богом і людьми хуторі, може, навіть нічному притулкові якихось бандитів та злодіїв. В кожному разі дід був дуже подібний до козака-чаклуна й характерника зі «Страшної помсти» Гоголя.
В хаті Максима оточили турботами. Спершу позавішували ганчір'ям вікна й запалили каганець. А тоді почали побиватися над бідолашним гостем усі — і старий, і стара, і невістка, й навіть онук. Онук носив солому на постіль, а невістка гріла борщ, а старий звелів Максимові скинути геть вогку верхню одежу та й дав її старій розвісити над піччю сушитись, Максимові ж дав кожуха, щоб одягнув на себе. Тоді застелили солому рядном і поклали Максима, все питаючи, чого йому треба, що він хотів би. Максим посміхався, напівпритомний від гарячки, за все дякував і нічого не хотів. Щиро дякував. Він бурмотів ту подяку, як молитву перед сном грядущим. Але його змусили їсти, змусили звестись і їсти. Невістка насипала борщу в велику полив'яну миску, врізала яшного хліба й дала ложку, просто силою вклала ложку в пальці й стиснула їх:
— Їжте!..
Максимові не хотілося зовсім їсти, його нудило при одній думці про їжу, але він усе-таки з'їв кілька ложок. З'їв через силу, щоб не образити таких добрих, таких сердечних господарів. З'їв і... (о, яке ж це свинство!!) — тут же все геть вернув... І аж трохи не заплакав від сорому й прикрости. Його заспокоювали, але їсти він уже більше не хотів, не міг. Попросив тільки часнику, йому дали, він з'їв кілька зубків із сіллю й ліг горічерева. Його накрили кожухами, сіряками і далі побивалися над ним. Дід, пильно вкутуючи Максимові ноги, бідкався, що немає горілки, — ото добре було б із перцем випити...
Максим лише дякував і дякував розчулено...
Потім його наче хто загойдав на високій гойдалці. Він поплив на вогненній каруселі тяжкої пропасниці. Лежав і марив і зціплював зуби, щоб не стогнати. Марив... І тільки чув крізь те маріння, як дід розповідав онукові, й невістці, й своїй старій його, Максимову, епопею, легенду про нього, що ходила тут у народі, серед земляків. Виходить, була-таки легенда, про нього складена! І от дід переповідав її з усіма гіперболами і з усіма наївними, часом і смішними виясненнями, на зразок:
«І говорив він по-вкраїнському, а не так як ми, по-мужицькому»; або:
«І був він «щирий», — це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто є щирий, тобто — наш, значить...»; або:
«І сказав: що ж ви революцію кат зна куди завели, сволочі! Їй би на Вкраїні процвітати, а ви її на Сибір-каторгу запроторили...»
Максим слухав і посміхався. «Милий, симпатичний дід. І тямущий же! Він ніби все перекручує формою, але нічого не перекручує змістом...» Слухав Максим те все крізь гарячку й відчував піднесення від свідомости того, що про нього, поки він поневірявся по Сибіру, складено легенду — зворушливу в своїй наївності й разючу в своїй правді, висловленій із властивим для людей нахилом гіперболізувати й стократ ошляхетнювати те, що вони вважали за добре.
І Максим плив по ній, по тій легенді, як по хвилях, ніяковіючи, що він же, далебі, на те зовсім і не заслужив. Плив усе далі й далі в тяжкий сон, у гарячкове маячіння. Потім лишилося саме маячіння. Цілу ніч він бився на соломі в пропасниці, охоплений марінням і спрагою, весь мокрий від поту, задихаючись від спеки. Галюціонував, і бачив янгола мармурового, що стояв над ним і плакав мерехтливими сльозами, а потім розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не міг. Він розкидав геть кожухи, й рядна, й сіряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав ті кожухи й сіряки на нього... Потім на нього навалилася волохата пітьма й він провалився в глибоке забуття.
 
 
Мов по тяжкому вчадінні, Максим розплющив набряклі повіки.
На шибах заблищали золотом і зарожевіли морозяні лисиці, зацвіла вогнем фантастична, казкова папороть.
«Ранок!» — збагнув Максим і, заточуючись, став зводитись на ноги. Аж дід, що вже ходив навшпиньках по хаті, злякався:
— Бог з вами!.. Та ви лежіть, лежіть...
— Ні! — сказав тихо, але твердо Максим. — Ранок! І я мушу йти! Мушу!!.
Голосу в нього не було. Згорів, либонь, як і все всередині йому погоріло, пересохло, дотліваючи вже...
— Мушу!
Його огорнув страх: а чи зможе ж він іти?!
Попробував.
«Зможу! Зможу!» А вікно золотилося й цвіло все більше, вогневіло фантастично, розписане найгеніяльнішим майстром у дивні візерунки. Розписане сонцем, що десь там сходило навпроти вікна. Максим почав збиратися, пориваючись назустріч сонцеві.
Вони були тільки з дідом у хаті, решта була вже десь на праці. Дід хотів заперечувати й боявся заперечувати. Він прохукав шибу, подивився в неї пильно й промурмотів:
— Ох-хо-хо-хо... Як же захряс шлях німаками!.. Цілу ніч їдуть... Гляньте...
Вкритий інеєм світ і вкритий інеєм шлях. Синьо-сивий, срібний світ і синьо-сивий, срібний шлях. А на шляху рухалась безкрая колона машин з білими халабудами, забарвленими сонцем у рожевий колір. Здавалось, то були химерні вітрила на синьому морі — довгий ключ біло-рожевих прямокутників... І чулося гудіння, гудіння...
— Цілу ніч ревуть... — повторив задумливо дід. Потім глянув у Максимові очі, що, здавалося, не реагували зовсім на те, що там десь діялося на шляху, а були сповнені єдиним палким бажанням, що кричало: «Й т и! Й т й!!. М у ш у!..» Дід провів рукою по своїх очах, по чолі й пішов знімати Максимову одежу. Здійнявши, подав її Максимові.
Максим швидко одягнувся. Його одяг (чи, вірніше, лахміття) був уже сухий і теплий — все висохло за ніч на гарячій печі. Потім Максим напився холодної води й за звичаєм сів на лаві, перед тим як уже піти... А дід усе дивився в вікно.
— Бач! Це ж вони, пак, рухаються назад! Може, відступають?!. А гляди, що так. — А тоді подивився на Максима, з іскрою надії, бо боявся Максима відпустити (загине ж і не дійде):
— Може, не йдіть?.. Може ж, вони не заглянуть уже сюди!!.
— Ні-ні. Я піду... Мушу!
А дід подумав над сказаним без віри в те, що так буде краще, а тоді закінчив думку, зітхнувши:
— Хоч «ці» не заглянуть, так «ті»...
Дід переживав від безвихіддя проклятої ситуації. В ній він не міг навіть дати поради з певністю, що все вийде на добре, а не то що якось улаштувати що людину, яку він так шанував, хоч перед тим і не бачив ніколи в очі.
А німці зовсім не відступали. Вони тільки переходили на інший шлях, мабуть, наткнувшись на заміноване поле та на розквашену, непрохідну низину. Максим глянув праворуч і показав мовчки дідові на такі ж самі білі цятки, що ген, далеко-далеко, рухалися теж безкраєю черідкою, але не на захід, а таки на схід. То були також німці, вони йшли іншим, рівнобіжним шляхом, що йшов через Богодухів на Харків.
— Ну що ж, сину... — сказав дід, зітхнувши. — Я б тебе й не пустив, так не маю права, бо... хто знає, як краще? Хай же Бог тобі помагає... Йтимеш отак навпростець, на Вербовий хутір, а тоді — як хоч, шляхом, а як хоч — навпростець... Тільки, мабуть, там позаливало вже...
Помовчав, сидячи поруч із Максимом у тривожній і тяжкій задумі, схиливши голову, й додав:
— А як живий будеш — даси вістку... — і, шморгнувши носом, одвернувся, не в силі стримати себе.
— Добре, добре, — сказав Максим, посміхнувшись лагідно. — А як же...
Посиділи ще трохи мовчки, без слів. Та й що тут скажеш?
А як уже Максим звівся на ноги, дід ураз аж скинувся:
— Бач, я ж іще вчора думав!.. Та ж ти босий! Господи! Підожди ж, постривай!.. — і подався геть. Подався в сіни. Потім у комору. Довго там шарудів, бубонів, зітхав. Нарешті вернувся, несучи в руках опорки.
— Шукав чобіт — нема, сину, нема... І валянців нема... Оце ось опорки... Візьми. Все-таки не босяком. Ось устелимо вустілки... — і, встлавши солом'яні вустілки, дід подав опорки Максимові. — Надінь, сину, надінь...
Максим надів опорки. Він мало не закричав від пекельного болю, але стримав себе. Зашкарублі опорки різали, наче ножем, тиснули його бідні розпухлі і в виразках ноги, але Максим навіть не зморщився. Він дивився, посміхаючись, на діда, дивився в променисті його очі й прошепотів із самої глибини зворушеного серця:
— Спасибі, батьку... спасибі...
А ті очі в батька запливли вологою й тому вони були такі променисті.
Вони потисли один одному руки, й Максим пішов.
У сінях дід догнав Максима й ще сунув йому в руки шматок холодної перепічки.
— Вибачай тільки, що більше нічого... Скрутно, брат... нам... Не гнівайся...
А тоді визирнув із сіней, глянув на всі боки і вперед — чи нема ніде нікого? Нема...
— З Богом!
Максим засунув перепічку за пазуху. Вони ще раз потисли один одному руки, й Максим швидко пішов через двір.
Душу йому шарпав і роздирав шалений біль від опорків. Але Максим посміхався і, зціпивши зуби, йшов спокійно, як тільки міг. Перейшов двір, перейшов садочок, минув повітку й нарешті минув клуню чи омшаник, що були вкінці саду, аж над полем. Далі в нього вже не вистарчило сили йти в опорках, і він зупинився. Мало, що вони його фізично мучили, вони ще й псували, затемнювали йому радість від людської щирости. За клунею він зняв їх і почепив на борону, що висіла під стріхою. Почепив на зубок і пішов собі далі босий. І вже тепер дурний біль від недосконалосте речей, якими розпоряджають щирі й добрі, але бідні люди, не заваджав йому впиватися людською великодушністю. Струна радости натяглася в нім до точки найчистішого звучання й бриніла в такт ході.
Хіба ж не смішно, га? Жорстокі людські опорки й ніжне людське серце!.. Ціла тобі глибока філософська концепція. Яка розбіжність між людським серцем і матеріяльними спроможностями! Але важним є перше, а не друге. З першим можна друге довести до досконалости, але не навпаки, цебто — з розкішними матеріяльними спроможностями не можна довести до досконалости звиродніле, зле людське серце. «От тобі й уся концепція».
Хутір Гарбузи лишився вже ген позаду, розпливаючись у рожево-ліловій далині. Максим пішов просто в степ. Після гострого болю було особливо легко йти босоніж по кризі й по затверділій шкоринці снігу, як по асфальту. Ба, це, може, навіть добре, що той біль був! Той біль витряс геть із голови й з душі каламутний чад, млость і туман, що лишилися від нічної гарячки й затуманювали душу й мозок. Гарячка, правда, лишилася, але чад уже зник. У голові й на душі прояснилося. Натягнута до краю струна радости бриніла, ніби бджола на сонці.
 
 
Максим вибирав чисті латки снігу або криги, щоб без стерні, й ішов ними. Вибирав улоговини, де вчора текли струмки води, а потім за ніч замерзли, й ішов по льоду, доки той лід не провалювався. А як лід починав провалюватися з дзвоном і брязкотом, тоді Максим зіходив знову на сніг, що вкривав стерні. Коли доводилось переходити дуже вже оголену стерню — там, де сніг уже майже весь порозтавав, Максим пильно дивився під ноги, вибираючи, де є хоч маленькі латочки чистої землі або снігу чи криги. Ті латочки бували завбільшки з долоню, і Максим обережно ступав по них, оминаючи колючі шпичаки стернин. Та сонце підіймалося вгору, пригрівало все дужче, і латочки снігу та крижинки помалу розтавали, розпливаючись струмочками. Розм'якла земля, чіпляючись, налипаючи на ноги, й так само розм'якла кора на снігу, там де він був глибокий — по високих бур'янищах тощо, і ноги провалювалися по коліна. А іноді там, де снігу набито було особливо багато — по вибалках і ярочках, Максим провалювався часом по пояс. Борсався в снігу довго й одчайдушно, поки не вибирався на чистіше. Помалу Максим ставав знову весь мокрий від поту, від снігу, що розтавав на ньому, від води, що бризкала йому з-під ніг на чорних місцях, стоячи вже там калюжами.
Весь час Максим ішов навпростець, тримаючись середини поміж двома шляхами, якими повзли без кінця колони машин, танків, мотоциклів, — одні на захід, а другі на схід. І праворуч, і ліворуч до шляхів було далеко. І поки було далеко, Максим ішов собі спокійно. Але дедалі шляхи все більше сходились, бо вони виходили з однієї точки радіюсами — з його рідного міста, там, від цегелень. Максим знав, що вони там зійдуться біля тих цегелень. Іти в ту точку, як щупак у гузир невода, Максим не мав ніякого бажання. І взагалі йти далі поміж шляхами ставало все більш ризиковане. Його кожної хвилі могли побачити німці і, як «партизана», зсікти геть на капусту зі скоростріла. Через те Максим тримався бур'янів, які густою щіткою залягли якраз посередині поміж шляхами. Але в бур'янах було набито снігу, й той сніг провалювався під ним, вичерпуючи його сили дуже швидко. Він уже лягав на сніг від утоми через кожних п'ять хвилин хідні.
Чим далі Максим ішов, тим більше відчував, що потрапив у пастку. Відстань між шляхами звужувалась, а рух на шляхах не припинявся ані на хвилину. Полежавши, Максим вирішив переходити шлях — той, що був ліворуч, — за всяку ціну, щоб вирватись у степ. О, тільки б йому вирватись у степ, геть за той шлях! Там-то вже він буде вільний, як птах. Там він буде вже врятований. І до вечора... тільки подумати — до вечора, ще сьогодні до вечора, він буде вже вдома! Вдома!..
Максим обережно звівся, постояв, вибрав точку, де шлях немовби перетинала низина, а тоді ліг на черево й поповз до тієї точки на шляху. Він тут не смів іти, бо з кожним кроком у напрямку шляху збільшувалася ймовірність наглої смерти від обстрілу. Адже з погляду тих, що їдуть, — хто може швендяти отак один далеко в степу, по снігу, поміж бур'янами? Звичайно, партизан. Армія й усі «порядні люди» йдуть шляхами. І коли навіть його не застрелять віддалік, то застрелять зблизька, перевіривши й переконавшись, що він не має жодних документів.
Максим повз, аж очі йому випирало на лоба. Але він стискав зуби й повз, повз. Перепочивав і знову повз... І ось шлях уже був близько. І той шлях аж двигтів від безупинного руху колони, що йшла в три ряди, паралельно.
Господи! І де це прорвало і яку греблю, що їх так жене?! Так багато!
Але цей шлях треба було перейти серед білого дня.
Підповзши бур'янами аж майже до самого шляху, Максим заліг і жадібно дивився на другий бік шляху, де руділа теж латка бур'янищ. Невелика, але, головне, вже по тім боці! І в неї на першу хвилину можна буде впірнути. А там уже якось легше буде. Там-бо рідний степ, у якому Максим знав кожен горбок, кожен кущик, кожну балку й переярок і міг дійти додому з зав'язаними очима та ще й так, що його навіть ніхто не вглядить збоку. Як людина-невидимка. Але все те — по тім боці...
Максим довго лежав, напружуючи зір і слух, чекаючи терпляче щасливої хвилини, коли в колоні станеться розрив, утвориться інтервал хоч на коротку мить. Він боявся тільки одного — як би німці не здумали тут пополохати зайців чи лисиць. А це може статись, чому ні! От як колона стане, застопорить десь, і нічого буде робити з нудьги. Або ще от І як налетять літаки...
Нарешті вухо його вловило інтервал. Він ще не настав, « але вухо його вловило, бо він наближався. За якийсь час показався обірваний кінець колони. Машини — величезні вантажні авта й блискучі особівки — й танки «Тигри» (і на машинах, і на танках сиділи величаво проти сонечка вояки й курили сигарети, мов на парад їдучи) — пройшли. Пройшли...
Максим визирнув. Зліва — віддалявся хвіст колони, а справа — було пусто, лише ген-ген, за пару кілометрів біліли разком цятки, наближаючись. Максим звівся й спокійно-спокійнісінько (хоч земля під ним горіла) перейшов на другий бік. І пішов далі бур'янами так само спокійно, не кваплячись. Йому не можна квапитись! «От так собі гуляє чоловік, та й усе, а може, йде в справі». А як спустився в лощовину й, оглянувшись, побачив, що шляху вже не видно, — враз несамовито побіг. Не було сили, але побіг, бо мусив здійснити те шалене бажання, яке володіло ним на шляху, коли він його переходив. Той «біг» був усього лише кількома тяжкими, незграбними стрибками. Потім він пішов нормально.
Шлях лишився позаду, й струна радости забриніла знову у ньому, як тоді, відразу після розстання з дідом. Пройшовши бур'яни й вибалком аж у край, зупинився, постояв. А тоді повернувся праворуч, прицілився — й пішов навпростець. Пішов не минаючи ані калюж, ані горбів, ані потоків, ані глевкої ріллі, ані стерні колючої... Йшов тріюмфально. Місцями він заплющував очі й ішов наосліп, у забутті, в гарячковому, але й у радісному, марінні. А як розплющував очі — перед ним гойдалося голубе марево. Те саме марево, знане з дитинства, що таким чудовим може бути лише в його рідних степах. Цвіли оази, й сади, й озера, й міста казкові. І співали жайворонки. І одуд кричав десь біля великого червоного диску сонця, десь за левадами його дитинства, навесні-провесні. І все навколо сяяло променисто, і все було залюблене, щасливе...
Максим ішов назустріч усьому тому — і жайворонкові, і одудові, і садам, і озерам. Ішов назустріч синові сонячного Палермо, й тому янголові мармуровому, й своєму синочкові, й своїй дружині — всім. Ішов з розхристаним своїм серцем порепаним і з закипілою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всередині співав, гойдаючись на гарячковій веселковій гойдалці, в шаленій барвистій веремії.
 
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
«Пісня пісень»
«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені...»
Це була вже, власне, агонія. Тіло його догоряло в муках і вже втрачало почуття часу, простору, місця й руху. Воно лежало розпластане на снігу над каламутним і шумливим степовим потоком, що тік десь до рідного міста, до рідної річки, прекрасної річки його дитинства, — лежало, агонізуючи, вже на останній грані. Але душа в ньому не здавалася. Ні, вона не здавалася. Більше того — вона тріюмфувала. Вона ж уже була біля мети. Біля мети! Тут уже він — оце його немічне тіло — навіть рачки долізе. А таки долізе. Він не вмре тут, не сміє. Він долізе-таки до свого порога. Ще трішки — і пекельну муку заступить уже справжній тріюмф, гордий тріюмф, наче клекіт орлиний...
А тим часом він лежав над потоком, над буремною повінню весняних вод і марив. Його обступили роєм усі, хто запав йому в душу й жив у ній життям безсмертних. А між ними був і той «Янгол» з парабелюмом, і рябий салдат, і всі, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости... І все те помалу зосереджувалося в одних великих і мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвіт, душа... Син... Це вони, ці очі й очі всіх тих, що стояли тепер перед ним, як світочі віри в людське в людині і в вартість людського життя в цьому світі, — вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку — найтяжчу, найстрашнішу, бо найтруднішу, але вже останню... Тіло його догоряло в муках. Але серце в ньому сміялось і щось казало до всіх тих, що стояли перед ним в уяві, — казало як заповіт, як молитву. То не він, то хтось інший у ньому, урочистий і молитовний, писав велетенською рукою по велетенській білій скрижалі землі, — ні, на сліпучо-білому екрані неба, — дивні слова-гієрогліфи.
Вогненно-яскраві, вони зацвітали буйно синьоокими волошками, ніжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А він писав і вимовляв, читав написане. І голос той бринів із самого серця. Це була пісня. Це була пісня пісень із великої-великої книги. І він співав її, він урочисто проказував її, мовби псалом у великому храмі:
...«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»
 
 
«Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства — братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість — радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі...»
 
 
«Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни...»
— Слухай, — каже хтось раптом єхидно і впоперек. — Облиш ти свою «пісню пісень». Це все дурниця. Людина — жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти-от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..
Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший «Соломон», педант, і цинік, і резонер-філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і «приятель».