Людина Біжить Над Прірвою - 19

Уже ніяких селищ по той бік та й ніякого взагалі «того боку» не було видно. Все облягла густа мла, що з'єднувала небо й землю, лише ледь-ледь білів той сніг, що був найближче. Ступнувши з сотню кроків, Максим оглянувся — лісу вже теж не було видно.
Максим ішов навскоси, брів по досить глибокому снігу, Сніг був мокрий, а під ним чавкотіла вода. Місцями, в очеретах та комишах, снігу було набито більше, а місцями навпаки — був голий лід, — це по сагах, розливах та допливах Ворскли. Максим усе те перетинав і перетинав навскіс, добираючись до Ворскли. Нарешті він спустився трохи вниз і відчув під собою лід. Пройшовши трохи ще в тім самім напрямку, наткнувся на високий берег, порослий лозою й вільшняком.
«Ага! Це ж і є Ворскла!»
Тоді повернувся за течією трохи правіше й пішов по льоду. Місцями лід був покритий водою, але то не біда. Він вирішив іти Ворсклою всю ніч, без зупинок, аж до того місця, де, як він пам'ятав це з мапи, Ворскла мала круто загнутися праворуч, роблячи величезну дугу біля села Р. А тоді перетяти луг ліворуч навпростець і вийти в степ та так само, без зупинок, і смалити далі, аж до кінця: геть по прямій, по прямій, переступаючи через шляхи й дороги, через усе, що трапиться, — навпростець, скільки вистачить сил. А сил у нього, він був певний, вистачить до самого дому! Бо ж іншого виходу в нього нема, як нема й вибору. Він або мусить іти без перерви й дійти, або ж, спасувавши й шукаючи хвилевих вигод чи уявного рятунку, — загинути, напевно й остаточно. Звичайно, в першому випадку теж можна загинути, але тут усе-таки був шанс, шанс — перемогти. Поставивши все на карту й не шкодуючи сил, перемогти! Максим без вагання вибрав цей шанс. Для нього це вже не було змагання тіла (тіло його, він відчував, уже нічого не варте й не витримає само по собі навіть і дужого подиху вітру), — це було змагання духа, змагання його волі й пекельної жаги жити. Від тіла тут вимагалося лише одного: якщо й умерти, то не лежачи, а в боротьбі, у змаганні — живучи й пломеніючи до останку. Вмерти так, як умирають комети, — згоріти до краплі, до решти, лишивши по собі ще вогненний слід, — вогневіти бодай якийсь час. А згоряючи, може на якійсь останній стадії свого згоряння ще й перемогти.
І він так горів... Скільки він уже так горів!.. Він уже, здавалось, наполовину згорів. Але душа від того все ж не бралася попелом. Навпаки. Вона все яскравіла й яскравіла. Вона все ще жива й живе, сягаючи в майбутнє, хоча й переживаючи ще раз минуле. В ній з'єднувалось тепер вчорашнє й завтрішнє сталевою ланкою сьогоднішнього. І ця сталева ланка, вкинута тепер в страшне горнило випробування, мала довести гарт найвищої проби. Витримає чи не витримає?..
Максим ішов льодом. Як порівняти з його ходою вдень, він ішов божевільним темпом. Це було далеко не швидко для нормального хідця, але це було аж надто швидко для нього. Він летів. Щораз то більше його окрилювала надія й віра в перемогу — надія й віра від однієї думки про те, що він же пройшов уже такий тяжкий іспит і ще живий, і навіть вийшов на рівну й певну лінію, яка вже так реально наближала його до мети. Душа горіла й нестримно поривалася вперед, наказуючи бідним ногам і тягнучи їх уперед, аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але все ж таки вони йшли і йшли, поки що не відмовляючись...
За кілька годин відтоді як смеркло Максим багато пройшов, усе вигадуючи, як би скоротити шлях, як би заощадити енергію, не роблячи зайвих гаків і петель. Річка дуже петляла, що Максим помітив дуже швидко, хоч і було темно. При засніженій землі й найбільша темнота — відносна, і коли маєш добрий зір, то можна багато бачити. Максим мав очі дуже гострі, а головне — він мав величезний досвід нічних мандрів, набутий у постійних мисливських, рибальських, а потім і каторжанських сибірських походеньках, через те орієнтувався й тепер досить добре.
Встановивши, що річка петляє, він вирішив лінію свого руху випростати — цебто йти дослівно навпростець. Оглянувши, скільки міг сягнути зором, рельєф пагорбів та лінію берега понад ними, він брав напрямок на якусь точку, — кущ лози чи очерету, — й ішов до неї по чому попало, — по льоду, по горбах, по снігових заметах, між комишами, — і виходив знову на лід річки. Йшов річкою, поки вона йшла прямо, а як річка завертала ліворуч чи праворуч, Максим вилазив на берег і йшов навпростець, поки знову не зустрічав ту саму річку. Так він набагато скорочував шлях. Відчував, як назад відбігали кілометри за кілометрами...
По кількох годинах такого ходу Максим несподівано вперся в досить високе плато, що врізалося глибоко в луг і відтиснуло Ворсклу кудись круто й далеко вліво. Це плато не було вкрите лісом. Ліс було відтиснуто геть аж на самий верх горбів, і він там ледь-ледь чорнів праворуч. Максим пішов через плато навпростець, певний, що, як він його перейде, здибає по тім боці знову Ворсклу. Та плато розтяглося на кілометри. Воно було вкрите чорними ріллями, розкислими від води, з торішніми стернями й прорістю озимини. Сніг тут майже зійшов, і вода, збігаючи по рівчаках, дзюрчала струмками. Подекуди вода стояла озерами, в які Максим потрапляв зненацька з розгону. Він здивувався, виявивши тут раптом такий весняний стан. Але дивуватися було нічого: це ж був південний схил, та ще й геть укритий розораними полями; досить сонцеві допастися до чорної плямки, як сніг із рілль відразу задзюрчить. Як Максим переконався потім, навколо плато в цьому місці високий гористий берег річки робив велетенську підкову, створюючи чудовий затишок від північних вітрів. Оскільки тут прямішої лінії не можна було вибрати, то Максим теж робив підкову, йдучи по схилах берегового пасма й повертаючи разом із тим пасмом на південний захід. Почали траплятися кущі, гайки, переліски... Ось якісь глиці... Ось бур'янища й, мабуть, сад. А ось...
Будь ласка: цілісінький хутір! Кілька хат і ще якісь будівлі. Максим увігнався в самісіньку середину й від несподіванки аж став. Хутір! А може, й ціле сільце. І наче вимерло: ні вогника, ні собачого бреху, ні голосу людського, — анічогісінько, ніяких натяків на існування тут живих істот. Максим підійшов до однієї хати, до другої... Двері навстіж, вікна без шиб, речі порозкидані. А ось чорна пляма — це пожарище. Ще стояв запах гару й сажі в повітрі. Всюди пориті ями, — то воронки... від гарматних набоїв чи від бомб?
Враз Максим почув десь тихі чоловічі голоси... Він став, завмерши, посеред вулиці. Стояв, прислухаючись, і дивився в імлу поперед себе, чекаючи великої й прикрої несподіванки. Зненацька помітив, як десь далеко-далеко — там, звідки він прийшов, щось тричі поспіль блиснуло. Та він у цей час думав не про те. Він думав про таємничі голоси й про небезпеку... Раптом завило, засвистіло вгорі — із гуркотом і клекотом пролетіли й хряпнули гарматні набої тут же, за першими хатами. І тоді там, де було тихо, відразу зчинився галас.
Максим побіг уздовж вулиці, а хтось десь несамовито матюкався й кричав:
— Уставай!!. Швидко-о!!. Марш, марш!!.
І назустріч Максимові звідкілясь вискочила якась людина, застібаючись на ходу, а за нею друга, третя, а потім ще й ще... Їх повискакувало багато, панічно брязкаючи зброєю. Зіткнулися з Максимом.
— Стой!! — закричав перший, що натрапив на Максима. — Хто такий?!.
— А тобі що, вилізло?! — визвірився Максим.
— А-а!.. Ага!!. Давай, спасайся, брат!!. За мною... Бігом!!!
— Біжу! — відповів Максим. І вони швидко побігли, всі, але в різні боки. Десь там в імлі знову замиготіло... Всі озброєні припустили чимдуж, залопотіли вгору, а Максим навпаки — вниз. Він чув, як десь тупотіли ті озброєні люди, гукаючи один одного, віддаляючись. Знову завили гарматні стрільна й знову вибухнули в селі... Але Максим був уже далеко. Він відбіг ген аж у луг, а тоді вже тихцем поплентався собі далі. Зійшовши знову на лід річки, зупинився й обернувся назад. У селі горіла пожежа. А десь із-за горба за селом, із-під лісу зататакав скоростріл.
«І куди й чого він, дурень, стріляє?»
І раптом почув, як десь там на горбах хтось несамовито матюкався. І здогадався, що то ж і лайка, і скоростріл — на його адресу. Десь там, видно, похопилися, що серед них був хтось не їхній, і тепер намагалися його влучити в темряві. Не могли ж вони лаятися й стріляти з автомата по тих, що поливали їх із гармат з віддалі пари десятків кілометрів! Чи, може, геть поідіотіли люди?..
А з імли замиготіло знову. Тепер набої лягали навколо полум'я пожежі, метаючи блискавки вгору.
«То ж стріляють із того самого селища, що й перед тим по тих чорних рухливих цятках у лузі», — ствердив у думці Максим і поробив з того для себе всі належні висновки. По-перше — те селище, звідки стріляли гармати, без сумніву, було десь поблизу Великої Писарівки. Цей факт Максим відзначив з радістю, бо це ж свідчило, що він уже далеко пройшов. А по-друге — це село, по якому стріляли, напевно, стягло на себе немилість німців просто тим, що воно було під лісом, а може, ще й тим, що якийсь дурень і стрельнув у ньому з «люшні». Німці обстрілювали його з гармат удень (може, вчора, а може, й сьогодні, бо ж чути було, як десь гуло!), а тоді, пристрілявшись уже, вирішили помацати й уночі. А ті люди, ті вояки, що так панічно повтікали, то, напевно, якісь утікачі з фронту, які було отаборилися на нічліг у невідомому селі, покинутому людьми й списаному самим Богом із реєстру підлеглих його охороні.
При світлі пожежі Максим пішов собі далі пустельною рікою, по мокрому льоду. Десь на заграву пожежі завалували собаки й пролунало кілька рушничних пострілів. А десь далі, ген-ген там над степом, у чорній безодні нічного неба загорілись «панікадила». І кілька разів там щось глухо й важко бухнуло, як далекий-далекий грім. Потім «панікадила» погасли, пожежа згасла теж і стало ще темніше, ніж було. Й моторошніше, ніж було. Самотній, загубленій у безкраїй чорноті, як у справді чорному-чорному морі, безмежно вимученій людині було моторошно. Хоч та людина в своєму житті й пройшла вже «вогні, й води, й мідяні труби».
Може, тому було моторошно, що людина відчувала досить виразно, як за нею назирці, шльопаючи по мокрому снігу й чигаючи на відповідну нагоду, йшла невідступне смерть. Не уявно-поетична, а сама справжнісінька, прозаїчна й гидка смерть. А нагод тих було аж надто багато. І смерть не тільки чигала на найзручнішу, але й намагалась підставити «ніжку», щоб людина впала, а потім спробувати — встане вона чи не встане? Бо ж для смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всіма правилами й законами давно вже мала б умерти, — не хоче вмирати. Ніяк не хоче вмирати! Затялася, зціпила зуби, звинулась, як сталева пружина й от котиться. Неначе той автомат, що спершу йшов силою заведеного механізму, а тепер уже гойдався самою силою набутої інерції. Штовхни — він упаде і вже ніколи не встане. І смерть штовхала. Але людина-автомат не падала. Вірніше, навіть падала, але вперто, помалу-малу зводилася і знову йшла. Бо, при всьому своєму автоматизмі, це була людина, в смертному механізмі якої була душа, а в тій душі — іскра великої божеської безсмертної волі...
Чорна мла тепер, здавалося, вже пливла й шуміла, наче чорне море — вічним шумом прибою. Це й був, думав Максим, шум прибою часу, прибою вічності, що їй немає ні кінця, ні початку. І ця ніч, ця чорнота, теж не має ні кінця, ні початку. І його шлях теж, здається, без кінця й без початку. Власне, він і не йде. Йому справді здається, що це не він іде. Йому мерещиться, що він стоїть, а йде все інше, все рухається мимо нього і навколо нього, — і на землі, і на небі, разом із зорями і з кометами — рухається десь у холодній, неосяжній для розуму, космічній прірві... Максим був уже на тій межі, за якою губиться почуття власного руху і людина може лежати, як колода, а їй здаватиметься, що вона летить зі швидкістю комети. Максим напружував усю силу волі, щоб опам'ятатися від того дурману й упевнитися — чи він же таки ще йде, чи вже лише маячить?..
Іде!.. Іде!..
Ось він перетинає якісь пагорби. Ось проходить понад очеретами навпростець. Он спереду вирізняється якийсь темніший масив у темряві і там миготять якісь смужки. Ага, то щілини в погано завішених вікнах а чи в віконницях хати, де світиться світло. Це ж тудою йде Ворскла і це на її крутому березі стоїть якесь сонне село. Світиться лише в одній хаті. Але чого ж у ній світиться, коли така глупа ніч?
«Може б, зайти в село, га?.. Га?..» — питається тихо й нерішуче думка, мов мала дитина, що намуляла ноги й уже не може йти, але боїться про те сказати, бо страшно.
«Може б, і справді зайти?» — майже згоджується Максим, намагаючись нишком обдурити себе й своє рішення — йти до кінця, — продиктоване інстинктом смертельно загроженої істоти. «Може б...»
Ось уже близько. Між селом і ним — тільки кущі очерету. Максим минув ті кущі й зійшов на лід річки. Лишилося ще перейти цей лід попри самісіньких хатах і садибах, розташованих на крутому березі.
Тільки встиг Максим дійти до середини річки, як раптом:
— Гальт!!. — і клац-клац зброєю.
Максим прикипів на місці. Крик був з берега, десь із темряви, від купи дерев, що стояли спереду. В блискавично коротку мить свідомість відзначила, що перед тим хтось ішов берегом на ті дерева. «До кого ж стосується той несамовитий крик по-німецькому?»
Ще мить.
— Гальт!!! — розітнулося ще дужче й переляканіше. Клацання. А за тим — шамотня спереду, в темряві. «Ага, це десь там, напевно, зупинено тих...»
Максим крутнув і як тінь зіслизнув з річки.
— Гальт, гальт!! — лунало з берега, але Максим зник за очеретом, як мара. Зайшовши беззвучно за очерет, він так само беззвучно, але якомога швидше пішов убік, уже майже певний, що те «гальт» стосувалося таки до нього. Мовби на підтвердження цього, на березі затупотіли ковані чоботи, залунала несамовита лайка по-німецькому, потім почулись кроки на льоду й знову крик: «Гальт! Гальт!!»
«Завтра!» — прошепотів сам собі Максим.
Шкваркнула черга з автомата, але й тільки, — слідом ніхто далі не йшов, боявся. Лише випустив чергу з автомата в кущі очерету — навмання.
«Завтра», — повторив Максим у думці іронично й пішов усе далі й далі, петляючи поміж очеретів. А далі перемахнув через чисту площину, пройшов ще трохи й став під густим кущем. Довго прислухався, напружуючи весь слух і зір, — чи не шелестить де сніг, чи не рухається де яка постать, — чи немає погоні? Чи не йде там хто по льоду навперейми?
Ні. Тихо. Лиш десь дуже здалеку долинув якийсь свист, але то було десь там з іншого боку. Село з несподіваною німецькою пасткою кануло в темряві. Лише ледь-ледь мерехтіла з тієї темряви манюсінька світляна цятка, мов свічка, на яку мають летіти нічні метелики.
Зробивши велику петлю, Максим знову виповз на річку й пішов льодом. Його тягло до тієї річки, мов магнетом. То був інстинкт, що дбав за збереження енергії, — річкою ж бо хоч і кручено йти, але незрівняно легше. Щодалі Максимові було тяжче змушувати себе звертати з річки набік. Він з острахом помітив, що його воля слабла. Навіть і їй було понад силу таке неймовірне й безкрає напруження. А настане мить... Та Максим гнав геть саму думку про те, що може настати мить, коли сила його волі вичерпається остаточно чи коли її сталева пружина лусне геть від перенапруги й тоді він ляже лицем у сніг, спаралізований... І тоді буде вже все...
Але він навіть сам не знав ще всіх своїх можливостей, не знав свого другого «я», що сиділо в нім. А в нім сиділа друга істота, дика й несамовита, озброєна надзвичайним, сліпим, але неймовірно тонким і могутнім волевим інстинктом. Коли його свідомість опинялась у вирі маячіння, майже вибуваючи з ладу, тоді його вела та друга істота, що має такий дивний інстинкт. Максим виразно відчув, як та друга істота коригує всі його кроки й рухи, як вона порядкує. Це вже було роздвоєння. Своєрідне психічне роздвоєння. І в стані цього роздвоєння він перебував уже довший час. Йому навіть здається, що так, власне, й було все його життя. Коли б не те друге «я», він би вже давно, дуже давно, загинув би. Лише цього він так раніше не помічав. Це просто щось неймовірне...
Ось ним опановує тривога. Невідомо чого й що. Він стає, й стоїть на льоду, й нашорошує вуха, й напружує зір і нюх. Що таке? В чому річ?.. Він стоїть, як вовк. Ніби нічого. Тихо. Але звідки й чому така тривога? Підкоряючись внутрішньому імпульсові, він зіходить з річки, з труднощами видирається на берег і стає між кущами лози. Ось вухо його вловлює якийсь звук. Ні, то майже ніякий звук, то лише тихий «черк», мовби хтось палицею торкнув по снігу. Далеко десь. Свідомістю своєю Максим не надає тому значення й хоче виходити, але щось його не пускає.
По хвилі — душа в Максимові холоне..
Просто перед ним на льоду йде черідка постатей. Майже беззвучно. І... Коли б Максим був забобонний, він би закричав від містичного жаху. В черідці, поміж цілком окресленими людськими тінями, є інтервали, і от у тих інтервалах ідуть... самі ноги або самі голови. Максим напружує волю, стримуючи нерви, які своєю реакцією випереджують розум, що мав би дати пояснення. Бо ж він не вірить «ні в чих, ні в дих».
Опанувавши себе, Максим стоїть і дивиться, не ворушачись і не дихаючи голосно. Завмерши, спостерігає, як перед самісінькими його очима проходить химерна парада. То йдуть тяжко озброєні німецькі салдати, серед яких деякі в білих захисних балахонах або в білих накидках. Вони йдуть десь, мабуть, із якоїсь бойової операції чи, може, на операцію. Ноги в них, напевно, пообмотувані ганчір'ям, щоб не тупотіли. Вони не видають ні звуку. Безперечно, вони всі охоплені страхом, бо ж вони йдуть — зі смертю бавляться.
Парада зникла, а Максим усе ще дивився на річку, — в очах його мерехтіло, й він уже не був певен, чи там не йде ще хтось, хто не має вже видимих ані ніг, ні голови, — зовсім невидимка.
Цей реальний випадок видався йому ще фантастичнішим, аніж усі його гарячкові візії й маячіння. Власне, на цім випадку він відчув, що почав уже губити межу між дійсним і недійсним.
Досі він, ішовши, все-таки диференціював цілий навколишній світ і досить чітко. А тепер починалася смуга, за якою все переплутувалось, зміщалось плянами, сходило з осі й з власного місця, обертаючись у хаос, в анархію. А в тім хаосі відчайдушне борсалася воля, змагаючись, як іскра, загрожена холодною й чорною повінню. І в найкритичніші хвилини вона все-таки брала гору, не погасала — і вела.
А час тягнувся без кінця, з мукою, як зубний біль, і не було нічого, тільки безкрая, безнадійно безкрая дорога.
Зринаючи на гору з хаосу, думка Максимова спокійно відзначала, що він уже на краю загибелі. І в той же час та сама думка відчайдушне намагалася стати на варті, виконуючи підсвідомий наказ волі, щоб не проґавити — де ж звертати? Де покидати річку й виходити геть із лугу та й переходити на степ? Намагалась пригадати мапу, розташування сіл і містечок, лінію річки.
«Мабуть, ось тут...»
Річка повертала круто праворуч. Спереду маячіло ніби якесь селище, може, навіть велике. Максимові здавалося, що тут ось і треба звертати. Він покинув річку й пішов ліворуч. Натрапив на дорогу... Чорна, розчавучена колесами возів і машин, вона простилалася через пагорбок. Тільки-но Максим вийшов на дорогу й пройшов пару кроків, як праворуч заблищали фари, мов двоє фантастичних очей. Виринувши десь із-за повороту чи з-за кущів, просто на нього йшла машина, гойдаючи пасмами світла то вгору, то вниз.
Відступати було ніколи, й Максим, уловивши мить, коли пасма гойднулись убік, ліг, де стояв, просто в грязюку, в болото, встигнувши зробити лише один крок убік. Лежав лицем униз і думав — «наїде чи не наїде?».
Машина пройшла повз самісінькі ноги, але не зачепила.
Максим устав, перейшов дорогу й потягся в морок навмання.
На мить йому здалося, що ген-ген спереду навпроти нього в темряві посуваються впоперек якісь вогняні цятки. Він вирішив, що то там лежить великий шлях і то по ньому йдуть машини. Значить, він іде вірно. Значить, він узяв правильний курс. Саме туди йому й треба йти. Треба пересікти той шлях, а там, за тим шляхом, почнеться вже степ.
Максим пішов на ті вогненні цятки. І почалась хідня, як агонія...
Ті цятки!.. Вона то погасали, то загорялися знову. І все ніби віддалялись, немовби летіли десь. Він ішов до них — до тієї лінії, на якій вони горіли, пролітаючи, а та лінія все втікала далі й далі... Вогники мінилися, гасли, з'являлися знову, обертались... Немов ті іванівські світлячки в темну-темну, задушливу ніч на Йвана Купала... Або як мандрівні вогні в болотах... Або як очі хижих диких істот, що перебігають з місця на місце й прядуть очима, як люстерками...
Максимові здавалося то перше, то друге, то третє... То він ішов з одчайдушними друзями-школярами шукати папороті купальської ночі, наслухавшись легенд про чудесну квітку та неймовірні скарби... То він читав і бачив навіч казку про душі померлих, що блукають мандрівними вогнями... То він сам блукав у середньоазйській пустелі вночі, а перед ним все відбігають і відбігають шакали, блискаючи люстерками очей... То він у темному-темному, відвічному пралісі, а поперед нього летять вогненні комахи...
Потім усі вогники десь позникали, а Максим раптом відчув, що він борсається... по коліна в воді. Вода сягала все вище й вище, проймаючи холодом ноги, холодячи нерви, холодячи серце...
Він не знає, як довго він ішов, лише відчув, ніби нараз він прокинуся від сну.
Вода! Кругом вода!!.
Боліла голова. Боліли ноги. Й боліли очі — від темряви, в яку він так вперто вдивлявся, й від вогню всередині, що, здавалося, вже випікав йому очі. Максим брів по воді, мов рибалка, брьохався в ній і спочатку йому було навіть трохи приємно. Приємно було від того, що гарячкуюче тіло занурювалося в крижану воду, хоч усього його вже й починали стрясати дрижаки до самого мізку кісток. Тим більше що спочатку йому здавалося, ніби він потрапив лише в калюжу, з якої можна зовсім просто вийти, аби лише бажання. От треба тільки піти лівіше... І він ішов лівіше. Але там було ще глибше й вода поступово сягала все вище. Тоді, значить, треба йти правіше. І він ішов правіше, але там було те саме. Ішов назад. Так само — вода глибшала. Ішов уперед. Але кругом була вода, і куди не підеш — усе глибше! І вона, тая вода, ще й шумить десь, шумить і все прибуває.
Спочатку Максим бродив спокійно. Потім почав шарпатись. Нарешті заметався. Тоне!.. Та це ж він, далебі, тоне! Його заливає водою, як мишу!.. Він метався, плутався в темряві між деревами й кущами, що стояли в воді, кидався наосліп, відчайдушне, мов пташка, що потрапила в кімнату й б'ється в усі боки крилами, в надії натрапити випадково на дірку, що вирятує. Навколо замість снігу, яким брів Максим перед тим, тепер була сама чорна вода, й від того темрява ночі була ще чорніша.
Виходу не було. Максим вибивався з сил, але не міг вибрести ні в який бік. Шурхав по пояс та й ще провалювався на льоду, який був під водою, й падав. Нарешті вибився з сил остаточно. Став і стояв біля якогось дерева, широко розкривши рота, з викоченими в темряву очима, що випирали йому з орбіт від перевтоми, і тільки тяжко дихав.
Його огортав відчай.
Потім відчай поволі почала заступати апатія...
Хилило на сон... Сон! Благословенний сон!..
Тоді, як у сні, помітив поблизу дерево, що підіймалося з води й розходилося трьома стовбурами з одного вузла, мовби пальці з одного п'ястука. Той вузол був низько над самою водою. Максим безтямно виліз на нього — на той вузол, вмостився на ньому, між трьома стовбурами, що творили собою досить зручне сідало, глибоко-глибоко зітхнув і схилив голову на груди.
Під закритими повіками все попливло-попливло в чорну безвість.
Шумить і прибуває, гойдається вода... Шумить і прибуває, гойдається темрява... І все геть пливе, та й пливе, та й пливе — немовби навколо вирує всесвітній потоп...
 
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
«Іллі, Іллі, лама савахтанії?»
Єн. в. Мат., г. 27, в. 46
 
Боже, Боже, чому ж ти мене покинув?!
«Іллі, Іллі, лама савахтані?!.»
Хто ж це так звомпив? Чия ж то душа закричала так перед жахом смерти, поставлена на грані над чорною безоднею, якою кінчалися всі попередні нелюдські муки й починалася мука найбільша, бо вічна й уже непоправна, — мука небуття? Хто ж це?..
Христос. Це Христос. Це ж Він — бідолашна людина тілом і Бог душею. Боголюдина! Це він так закричав тоді:
«Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!!»
Закричав безнадійно в відчаї і — вмер. Ніхто й не почув його зойку...
Плющить вода, підіймаючись, немовби під час всесвітнього потопу. Максим сидить між трьома деревами, як між трьома велетенськими пальцями фантастичної долоні, немовби між трьома пальцями своєї немилосердної фортуни, — схилив голову на груди й догоряє в гарячці. Душа нудиться вже передсмертною нудьгою. Перед ним пливуть дивовижні видива... Потім усе охоплює задушливо-липка темрява й тиша... Це переддвер'я в «ніщо». Максим шарпає сорочку на собі, але не в силі її розстебнути, а тим більше розірвати. Млость і згага...
«Іллі, Іллі, лама савахтані!?»
Це Христос так звомпив. Але ж у Христа було принаймні до кого гукати. В нього був сподіваний заступник, в якого він вірив безмежно, як у свого батька, й сподівався, що той його все-таки не видасть на муки. Вірив. А коли ж його все-таки муки не минули й прийшла смерть; коли він відчув, що всі, всі, всі його відцуралися, — тоді він звомпив. Зданий на безглузді диявольські муки, перед загибеллю він уздрів свою самотність. І звідси той страшний крик передсмертний. Крик людини, яка безмежно вірила та й зірвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки. Але Він мав усе, таки до кого гукати...
А от він, Максим, не має. Щодо заступництва, то в нього не було нікого. Нікого! Нікому було за нього заступатися. Він був сам. Він був сам, самісінький, як палець. Сіра людина, здана сама на себе, зовсім-зовсім покинута напризволяще. І душа його — самотня, здана також сама на себе, одинока душа. Але горда, безмежно й незламно горда. Та душа трималася досі лише за усмішку — за людську усмішку, викрадену в богів і заронену в неї. Досі вона її не покидала й вела Максима через усе життя аж дотепер. Та от...
Глибоко-глибоко десь у ньому зринає жаль на всіх і на все, — жаль на людей, у яких досі вірив, і, нарешті, жаль на самого себе — на власну силу, в яку теж досі вірив, а яка його зрадила тепер, перестаючи бути силою й перетворюючись у ганебне безсилля.
Ще трішки, ось-ось, і має статись найстрашніше — втрата остаточно віри в людей. Тоді прийде катастрофа.
І через те він звомпив, як і той Богочоловік на Голготі, в безмежному розпачі:
«Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув!?»
Але марно. Ніхто його не почує.
Навколо чорно й глухо. Замкнена з усіх боків герметично, первісна, безмежна ніч. Лише плющить вода, підіймаючись. Потоп таки...
А десь далеко-далеко кричать півні в чорній ночі.
Півні... А біля нього немає навіть Петра... щоб хоч подивитись на нього й почути його голос напослідок, — голос вірної, хоч і слабодухої, хисткої в своїй вірі, людини. Людини!
«Аванті!» — каже раптом гнівний, з сльозами в горлі, знайомий голос.
— Ах, це ж ти!!. — каже Максим і безсило качає головою по грудях. — Гм. Кришка, брат! Ти йди... а я, брат, уже...
... Бульвар, парапет, син Палермо і смужка крови на пересохлих устах...
«А в а н т і!» — повторює голос уперто й бринить, віддаляючись. І вже здалеку-здалеку кличе, благає, велить:
«Іди... Ходім... Я тебе виведу...»
Далеко, далеко. Й канув у темряві. Лише зостався якийсь один тоненький звук.
Максим хапається за той тонюнький-тонюнькйй звук, пориваючися за ним усім єством, жадібно, з жалем — злякавшись, що втратить його, а з ним уже втратить усе й остаточно.
Похитнувшись, мало не звалюється в воду вниз головою. Розплющує очі.
Дзюрчить вода. Вона вже досягла ніг... А перед ним наче хтось стоїть, — якась людська велика постать. Але вона помалу безшумно віддаляється...
— Фу-у!!. Яка чортівня!!.
Максим проводить рукою по очах і стирає з них галюцінацію. І тоді бачить: зовсім близько, спереду, в тім самім напрямку, що й раніше, біжать-пролітають вогненні цятки попарно, впоперек. Зовсім близько! Максим ще раз проводить рукою по очах, але цятки не зникають. Більше того — стає чути рокіт моторів.
Максим опускає ноги в холодну воду й злазить зі свого сідла. Бреде. Бреде просто туди, де пробігають вогники. Вода все вище, а він бреде. По пояс уже... Скоро попід руки... Байдуже. Зціпивши зуби, він посувається все вперед і вперед, сковзається під водою по крижаному дну, натикається на пеньки, оступається в ямки. Він вирішив: або він захлинеться, або перейде цей потоп і вийде геть. Вийде на той шлях, що по ньому проходять машини. Той шлях лежить за зоною низин. Там починається степ.
Вода досягла попід руки. Глибше... Максим зринув і поплив. По якомусь часі він дістав ногами дно й пішов далі. Починало мільшати. Нарешті Максим вийшов на «сухе» — на гливку, хлипку ріллю. Тією ріллею він посувався далі в напрямку шляху. Машини перестали йти, й Максим у темряві знову згубив орієнтацію. Та по довгій хідні вія усе-таки вийшов на шлях. Він намацав його ногами. Шлях! Розчавучений, вкритий грязюкою, але все-таки відмінний, твердіший від іншого грунту.