Latin

Людина Біжить Над Прірвою - 14

Total number of words is 4395
Total number of unique words is 1974
27.8 of words are in the 2000 most common words
39.1 of words are in the 5000 most common words
45.3 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
ads place
Грайворон. Щось таке зворушливе звучало завжди в тім слові Максимові, і так воно звучало йому ще й тепер.
Може, тепер воно звучало йому так тому, що воно в'язалося в його пам'яті з річкою його дитинства, на яку, як на голубу нитку, була нанизана в його свідомості назва цього міста разом із іншими звучними й блискучими назвами міст і містечок, прив'язаних до самого його серця:
Білгород...
Грайворон...
Охтирка...
Скелька...
Опішня...
Диканька...
Полтава!.. Нанизані вони всі дорогим разком на голубу нитку з золотою прошвою, ім'я якій Ворскла, і мерехтять усі, плинуть у широкий Дніпро...
Ось у тім Грайвороні, в тім звучнім місті Грайвороні й мала ніби вирішуватися їхня доля. Там мав бути «трибунал», чи то «військовий польовий суд»... Процес... Позорище... Голгота... Там, де голови велетнів дитячої уяви лежать на мечах, заворожені. «Нас тут триста, як скло, товариства лягло...»
Ген-ген бовваніє він там он, на синявому тлі — якийсь чужий тепер, невідомий і загадковий. Там... Але до нього так тяжко йшлося, що, здавалось, до нього дійти взагалі було неможливо! Та то й добре, либонь. Але Грайворон вабив, як вабить усе смертельно небезпечне. І хоч усе, здавалось, тупцялося на місці, не здібне вирватися з пекла, все те, разом із пеклом, посувалось-таки до Грайворона.
І Максима ноги несли теж уперед — туди, де вже мав бути кінець усьому. Він, власне, не йшов, його гнав якийсь надлюдський інстинкт. Гнав його душу, а тіло несла стихія, в якій він плив, мов тріска на каламутній бистрині. Був він у тому стані, коли тіло його було вже немовби само собою, а воля — сама собою, коли воля, безсила перебороти інерцію байдужого, розчавленого, до краю виснаженого й агонізуючого тіла, горіла й шалено билась крилами об нього, об теє тіло, як об гливку землю, не в силі піднести його своїм поривом угору. Для цього сила її мусила б бути подвоєна, потроєна, в двадцять разів збільшена. Ба, вона мусила б бути титанічною, щоб переступити межу можливого. Переступити межу можливого!
Зовнішній світ для нього погас, горів тільки вогонь усередині — його власний світ, переливаючись усіма кольорами веселкового спектру. Він набрякав, як хмара майбутніми блискавицями. Треба було тільки викресати першу іскру.
А навколо було темно й глухо.
В тій глушині, в тій напруженій тиші було чути, як серце доходило до грані. Ось-ось... і буде вже навіки темно. Але над ним стояла душа, стояла — вогневіла, дедалі грізніша, дедалі затятіша, не бажаючи здатися. Ще трохи — і буде великий бій: бій по той бік можливого, але по цей бік реального. Бій за того Янгола, що постав мов Фенікс із попелу... Бій, що має скінчитися...
Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розторощеної, малої людини проти всього світу — проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?..
 
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
В темряві їх загнали в льох.
Це був уже Грайворон. Власне, це був льох, а льох — це ніби й був Грайворон. Але для в'язнів те й друге було чимось більш теоретичним, ніж реальним. Реальною була тільки темрява, решта ж існувала лише в припущенні. Темрява була вогка, слизька, запліснявіла й якась потойбічна. Щільно збита й герметичне заткнута, вона була, проте, намацальна й вагома, як вода на самім дні океану, — така ж і сірчана в своєму хемічному складі й така ж безмежна в своїй чорноті. Лише коли вартові присвічували запалюваними папірцями, натоптуючи людей у темряву глибокого й великого підземелля, — те, що було припущенням, на мить виривалося з темряви, являючи себе реальністю: льох! Із деталів, вирваних у темряви, можна було судити, що це був не звичайний, а якийсь особливий льох, середньовічний, — під склепіннями тяжких мурів, з гаками в мурованих стінах, з покрученими сходами вниз, із тяжкими виступами тощо. А на дні була пріла, вилежана людьми солома, валялись криваві бинти й тхнуло екскрементами й іншими підозрілими смородами... Десь там, либонь, мусили лежати й скелети, черепи...
«Такий, власне, і мусив бути льох у Грайвороні... Саме такий!..» — чомусь відзначила Максимова думка, коли тіло його спускалося вниз, зависнувши в людському товпищі. Ціле те товпище вливалося в чорну пащу дверей і сходів, як якась суцільна глевка маса. її згори запихали, натоптували вниз, вганяли в землю...
Ось так ними засипали льох, як засипають вугіллям чи глиною. Ще й потопталися зверху й придавили лядою. То, власне, була не ляда, а залізні, ковані двері на тяжких засовах, але уявлялась ляда.
Засипали, утрамбували й так лишили...
Оце й був Грайворон. Можливий кінець усіх початків.
Їх лишили чекати. Може, чекати довго, а може, лише мить, щоб переселитися в тісноту ще тіснішу й чорноту ще чорнішу, вже зовсім ідеальну. Але перед тим іще мало відбутися позорище «суда». Для чого, коли ж можна й так?.. Люди вже ані стогнали, ані ремствували, ані говорили взагалі. Вони поприлипали один до одного, збиті докупи, посхиляли голови один одному на плечі, на груди, переплелись руками й ногами й, так спресовані, не то висіли, не то лежали в темряві. Темрява їм усім заплющила очі.
Ніхто не мав вогню й ніхто не мав махорки. І ніхто не мав голосу, як ніхто вже тут не мав і свого власного обличчя. Ніхто й не ворушився. Лише серця... Боже! Якби хто їх — їхню енергію й їхню нудьгу — міг злучити докупи й увімкнути в алярмову сирену, вона, мабуть, так би вила, що дахи валились би людям на голови, як від землетрусу. А може, скавуліла б злобно й клекотала гураганом страшної, чорної, найтрагічнішої лайки. Чи кричала б криком остаточного й непоправного вже, вічного спустошення...
Так, це був саме такий льох, який, на думку Максима, й мусив бути в Грайвороні: глухий кут, у який мало нарешті все впертися. Це було безвихіддя, й саме так сприймала це вже унезалежнена від усього — від тіла й від душі — Максимова думка. Його тіло лежало розпластане й притиснуте іншими, нерухомо. А душа блукала в темряві, зосереджено шукаючи якоїсь щілинки, щоб глянути на зорі, зорієнтуватися й прийняти якесь рішення. Хоч і відчувалось, що вже пізно.
Пізно?.. Чи справді вже пізно?!.
Мабуть, таки вже пізно. Та й не видно ніде ніяких зір і ніяких щілин.
Ні, не може бути. Не може бути! Треба б тільки мати підойму, — зринуло в думці, — оту Архімедову підойму, що нею можна повернути й хід плянети...
Під склепінням повік текла вогненна ріка, і то, власне, під склепінням тих повік товклася й душа, не в силі їх розімкнути, зрушити, знайти з-під них щілину.
«Отак-от у Шевченка натоптано в ту могилу товариства...»
«Нас тут триста як, скло...»
«Так, скло. На жаль, цього разу таки скло. Не триста, а чотириста тут, але — скло, череп'я. Дрібне, побите, потовчене і — непотрібне. Купа піщинок із того велетенського самуму Соломонового — піщинок, уже звалених у дюну. І це вона ось присипала ноги й руки...»
Хтось, шукаючи зручнішого місця, щоб заснути, поклав голову Максимові на груди, притиснувся вухом до його ребер, мовби лікар, дослухаючися, чи ще б'ється серце-Максим тримав ту чиюсь голову на грудях і заколисував її своїм диханням. Нехай слухає!.. І плив разом із тією головою чиєюсь на грудях. Плив, лежачи горілиць на хвилях, намагаючись її вирятувати... вирватися з нею з самуму піщинок, — вирватися геть і піти собі...
І от він вирвався. Він іде по землі. І несе щось на грудях... Злива сліпучого-сліпучого сонця... А він іде собі й щось несе...
Що ж він несе?
Господи! Та це ж син! Це ж його синок!.. Синочок!! Несподівана й приголомшуюча знахідка. Загублений у руїнах, серед людських юрбищ, у повіні жаху й смерти, а тепер-от знайдений, синок! На чадних, жаских румовищах, серед червоної пустелі, захаращеної торосами руїн, у самумі людських істот знайдений, і от тепер він несе його!.. Дитячі руки обхопили батькову шию, маленькі долоні розгладжують чоло, розправляють глибокі зморшки. А очі зазирають у очі, й пломеніють, і мерехтять великими сльозинами дитячого безмежного щастя — щастя зустрічі... На хлопчикові тяжкі, великі чоловічі черевики, драні й позв'язувані дротом... Максим скидає ті черевики геть і голубить малі натруджені ноги, що так довго блукали по торосах рун., шукаючи батька, в тяжких чоловічих черевиках, позв'язуваних дротом... Вони тепер ідуть удвох... Ідуть крізь зливу сонця... Йдуть десь крізь дим... Крізь юрби...
Потім вони зустрічаються з цілим родом. Це немовбито на якімсь вокзалі. Вони всі мають десь вирушати, кудись їхати. Далебі, до рідної хати, що десь там — за морями, за горами руїн, за проваллями бомбових кратерів, за пустелями згарищ... Вони з синком мають поспішати до матері, до тихої, гордої їхньої матері й дружини... Та тільки ж син не може бути так-от босий, і Максим іде по гостинець, по дитячі черевички, лишивши синка з родом... А коли повертається назад із черевичками — нікого вже немає. Нікого. І синка теж. Тільки він сам посеред руїн — один із маленькими черевичками в руках.
Тоді Максим кинувся навздогін. Хтось сказав, що вони вже всі на кораблі. Корабель уже відчалив, та Максим таки добіг до нього по вузенькій кладці з двох довгих дощок, покладених на воду. І скочив на палубу, в натовп:
— А де ж синок?!.
— Там...
— Боже мій! Де «там»?!.
— Таж там! На руїнах! Чекає десь там на батька з гостинцем...
«Сам-один, як палець, у розбомбленому місті, маленький і вірний...»
Максим кидається назад. Не в силі зупинити корабель, він кидається сторч головою, міцно тримаючи дитячі черевички в руках... І от він уже в місті... Нема... Він біжить по шляхах, він біжить по торосах руїн, він біжить по сизій, опалевій пустелі, — він усюди шукає його, одного, маленького й самотнього, як палець, і серце йому виривається з грудей.» Він носить маленькі черевички по всіх усюдах і не знає, куди ж іще їх понести тепер!..
Раптом — юрби... юрби,.. І гомін: «Знайшли!!.» Всі пливуть потоком до берега моря. Там, на березі моря, ніби знайшли сліди його хлопчика... Очі застилає туман, і стинаються груди від швидкої ходи, хтось — чийсь чоловічий голос — у саму Максимову душу розповідає:
— ...І біг він по березі моря, понад самою водою й кричав... Кликав батька... Дивився в море мерехтливими очима й кричав... А як добіг до того місця, звідки відчалив корабель, побіг просто в море... Спершу біг над водою, поки було мілко, і захлинаючись кричав... А потім біг під водою, по дну, і ще кричав... під водою... гукав батька:
— Батьку!.. Та батьку ж!!. Батьку!..
На березі стояли грубі, драні чоловічі черевики, позв'язувані дротом. Вони лишились самі. Це все, що Максим знайшов у руїнах. Він надів ті черевики та й біг у них, доганяючи...
Максим нагло прокинувся від власного жахливо-жалісного схлипу, все ще стискаючи в руках малесенькі нові дитячі черевички. Злива сліз затопила йому горло. Він відчував ті черевички під пальцями, ще не усвідомлюючи, де ж сон, а де дійсність... Він лише відчув, що якась могутня підойма раптом підважила ціле його єство, душу й тіло, видерла його з небуття й кинула ось тут пластом на землю, ніби щойно тільки народженого.
Над ним коливалася пітьма й стояв невиразний, глухий гул. Голова вже не лежала на його грудях, натомість хтось шарпав його за груди й припадав до них усім єством, дрібно-дрібно трясучись... Вгорі, в темряві, щось стугоніло. Потім там, угорі, відкрилась ляда — перед очима постав блідо-голубий чотирикутник. А тоді внизу хтось глухо промовив:
— І от в о н и зараз вкинуть сюди трохи гранат... За цим, наче спалах іскри, пронизав тишу чийсь гістеричний зойк. Але його враз погасили, — то комусь затисли жменею рота товариші, брутально лаючись.
Той, хто був близько біля Максимових грудей, зітхнув і завмер, притиснувся до них, шукаючи на тих грудях порятунку. Потім прошепотів:
— Та Максиме ж Петровичу!.. Просніться ж хоч...
— Костику! — впізнав Максим того, хто так щільно примостився було головою на його грудях. — Костику!.. Це ти?.. — і, посміхнувшись, міцно обняв юнакову голову рукою. Хотів ще щось сказати, але не сказав. Натомість швидко звівся крізь тісноту разом із Костиком на рівні ноги.
Збоку відкрився другий, більший отвір, забрязчала зброя, заблимали ліхтарики й загриміло:
— Ану, давай виходь!!. Висипайся всі! Живо!!.
Темрява в льоху заворушилась і почала дійсно висипатися в блідо-голубий отвір. Максим тримав Костика за руку міцно, і так само Костик тримав Максима. Не пускаючись одне одного, вони попливли знизу вгору, з чорної пітьми підземелля, як із шахти, до блідої зірки, що безнадійно й боязко зазирала вниз, крізь голубий отвір. Максим тяг Костика, а з ним — наче тяг і всю юрбу за собою.
В ньому раптом прокинувся вовчий інстинкт, який підказував йому, що це відкрився вихід не тільки в смерть, але, можливо, і в життя. Лише треба його, те життя, брати з боєм...
І, завмираючи серцем, рішений уже на все, він прокладав дорогу поперед себе.
«Що, пак, сказав тоді той Кутузов?.. Ага, «на коліна!». Ні, чекай, ще подивимось!..»
 
 
— По четирє становісь!!.
На подвір'ї, в глупій темряві — метушня. Замлоєні зорі, ніби заплакані, ледь-ледь миготіли. При тому зоряному світлі, на пришерхлій землі спішно шикувалась колона. Бліді ліхтарики при землі видавалися теж зірками, але заблуканими, прибулими з пекла, мандрівними, покараними за гріхи на невдячну працю.
Люди не встигали вилізти з-під землі, як їх брали попід руки й ставили щільно по чотири. Хворих, безпомічних, ледве живих — усіх ставили по чотири, а четвірки збивали щільно — носом до потилиці того, що спереду, й ставили їх одну до одної в більші групи, густо обліплювали їх патрулями й відводили набік. До них підганяли нові групи й ставили так само «ніс у потилицю».
А люди все вилазили й вилазили з-під землі, очманілі, почаділі. Деякі тут же й падали, вийшовши з льоху не своїми ногами, а будучи винесені лавиною. Та їх усіх брали попід руки й ліпили швидко в четвірки й приставляли до щільно збитих гуртів, щоб не падали. Кожен такий гурт, підпертий автоматами й багнетами, вже не міг упасти, змушений триматися доти, доки його не зіб'ють відразу весь геть із ніг.
Десь за цією метушнею й брязкотом зброї, — десь там далеко, де жили ще якісь, може, люди, — кричали треті півні, не дорізані ще й не зжерті. Звідкілясь несло смалятиною, йодоформом, сіркою й селітрою — моторошним запахом війни й знищення.
Треті півні... І хтось, немовби передразнюючи їх, викрикував тут на подвір'ї, таким же півнячим охриплим, перестудженим фальцетом, невидимо перебігаючи з місця на місце:
— По четирє станові-і-ісь!!.
Викрикував лише він один. Решта мовчала, тільки сопла, сквапно роблячи свою роботу. Нарешті всі стали по чотири. І так стояли, їх перераховували. Довго, марудно. Потім настала тиша, дрімлива павза. В тій тиші, в тій дрімоті вони стояли ще довго. В напруженому чеканні тремтіли від холоду чи, навпаки, — від нервової гарячки. Дехто навіть, так стоячи, поринав у чадний сон, як у нірвану.
Вартові теж тремтіли, порухуючи плечима. Деякі жадібно щось чавкали, може, сухарі або шкоринки хліба. Більшість же тільки спльовувала. Вони були голодні, мабуть, так само, як і ці всі смертники, з тією лише різницею, що смертники вже не думали про хліб, вартові ж, напевно, страшенно хотіли його мати. Та що з того. Все, що їм повсовували в руки тоді, в Силенковому перевалочкові, матері, жінки чи сестри, вони поїли давно й тепер жували язики — злобні, мовчазні, затаєні.
Максим стояв у четвірці разом із Костиком, тримаючи його за руку. Слухав, як жвакали вартові, й раптом відчув пекельний голод. Він згадав, аж тепер, що вже давно нічого не їв і що він уже цілком босий. Раніше він ні того, ні другого зовсім не відчував і про те й не думав. А тепер на біду відчув і усвідомив. Та тільки зціпив зуби й напружився — і все. І тримав Костика за руку. Вони були якраз посередині довжелезної колони, й це Максим уже вважав за щастя. Бач, доля вже дбала про нього! Хіба ж це не доказ? Вони вилізли з льоху перші, а опинилися не в голові колони, а посередині. А це сьогодні було страшенно важливо...
Костик тис Максимову руку розпачливо, щось питаючи тим потиском. Максим нагнув голову до юнакових уст.
— Господи... що ж робити... га?.. га?!. — затремтів у вухо, мов у гарячці, «сам не свій» Костик.
Максим нічого не сказав, лише з усієї сили стис хлопцеві холодні пальці, обірвавши тим його шепіт. А вже по довгій павзі промовив тихо:
— Тримайся за мене... міцно... Та не руками, дурний!.. В цей час півнячий голос десь у темряві прокричав картаво й зловісне:
— Карнач! До мене!.. (Павза). Помкарначі, стрілки, бійці СМЕРШ і гвардєйці — по місцях!.. Увага!..
Запанувала зловісна тиша. А серед неї чулись десь тільки окремі слова тихо віддаваного наказу старшинам. З того наказу до свідомости Максима дійшли тільки останні фрази:
— ... І рвати!.. До фінішу... Швидко. Безупинно. Нагальне!.. Хто відставатиме — пристрелювати зразу, не чекаючи... Темп!
Це саме потім підхопив і переказав гучно до всіх карнач, але не Заєць, а хтось інший. Самого Зайця чомусь не було.
— Ей, ви, там!.. Усі! — вигукнув карнач. — Хто відставатиме, буде пристрелений на місці, як собака. Ясно? Темп!!.
— Увага!! — покрив його фальцет. — Кроком...
— Кроком... — повторив карнач. Забрязчала зброя. Колихнулась у чорноті ще густіша чорнота людської маси.
— Руш-ш!!.
— Руш!.. — віддало, як луна.
І колона посунулась, щільно збита, мов отара овець. Десь попереду залізним кроком відбивали салдатські чоботи, — там ішов авангард. Їм намагались потрапити «в ногу» всі ті «стрілки, бійці СМЕРШ і гвардєйці», що зімкнутим ланцюгом ритмічно гойдалися навколо колони. Вони старанно товкли ногами мерзлу землю та побрязкували зброєю. А посередині плуталась, спотикалась і петляла ногами сіра хлипка маса. Люди хапались, наступали один одному на п'яти, на пальці, підбивали самі себе під коліна... Йшли... «До фінішу» десь...
— Темп!!.
Слабі спотикались і заточувалися з тихим стогоном крізь зціплені зуби. Але здоровші не давали їм упасти. Разом! Іти всім разом... до того «фінішу»... Разом!!. Згодом вони всі виб'ються з сил і збайдужніють, проблиск волі погасне й вони вже не будуть тримати один одного, не будуть підхоплювати тих, що падають. «Нехай падають!.. » Всі вони по одному відриватимуться й летітимуть у прірву. Але це згодом. Зразу ж зі старту вони інстинктивно хапалися один за одного, хотіли бути всі разом. Усі разом!.. Людська душа боялась лишитись самотньою в хвилини проблиску погасаючої волі.
Була та пора глупої ночі, коли, мовляв, «чорти навкулачки б'ються» й за якою завжди помалу починається світанок. Але світанок ще не починався. Та й чорти, мабуть, навкулачки ще не бились чи, може, вже скінчили. Було тихо. На диво тихо після скрипу, гуркоту й галасу минулого дня й вечора та після всіх попередніх днів, вечорів і ночей. Тихо так, що здавалось, ніби вже нікого й немає в світі, лише ця колона. Ось ще й її скреслять геть — і буде зовсім тихо. Але поки що...
Огорнена відчаєм, колона бігла вчвал. Власне, її гнала вчвал варта, теж, либонь, огорнена відчаєм. Бігли всі. Куди? Чого? Пощо?..
Бігли вперед по мерзлій землі, по пришерхлих калюжах темної площі, по склу тонюнької криги, що ламалась із дзвоном і брязкотом, по хлипкій смолі грязюки проламаних баюр, крізь таку саму темряву, проламуючи її нагло. Темрява починала вже сіріти, і хтось усе приспішував і приспішував ходу:
— Темп!.. Темп!..
З площі втяглися в вулицю. Та тут уже не можна було йти посеред дороги, й колона мусила розтягтись, приперта вартою до парканів, ставши безкраєю, загубивши в імлі початок і кінець. Середину-бо вулиці зайняла інша колона: напівпотоплені в баюрах танки, тяжкі гармати, машини, порозпрягані вози — все те лежало боком чи руба, вже зовсім захололе або ще тільки трохи живе. Це, певно, десь тут билися недавно «чорти навкулачки». Де-не-де хлюпалися люди й хропли коні, безнадійно й розпачливо шарпаючи цугом тяжкі тонни заліза, витягаючи його з баюр і не можучи зрушити засмоктаний глеєм і тьмою тягар. І трохи не плакали коло них люди, шаленіючи з люті, вибиваючись із сил і бабраючись із жахливою матюкнею в калюжах. А деякі випрягали коней і зникали геть, як примари.
Повз усе це бігла безкрая сіра лавина, притиснена до парканів.
Максим тримав Костика за руку і, стиснувши щелепи, напружував рештки сил, зосередивши всі ті сили не в ногах, а в очах. Він видивлявся вправо й наперед, обмацуючи зором кожен зустрічний стовп, кожен отвір у паркані, кожні ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобіт варти збоку і ззаду, визначаючи — котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий відстав на коротку, але, може, якраз вирішальну дистанцію. Він полював за потрібною хвилиною. А серце дедалі билося тривожніше, бо вже відчувалося, що надходить світанок, темрява рідшає і з цим катастрофально падають шанси. Може, навіки…
Нарешті Максим уловив потрібний момент і... зі всієї сили штовхнув Костика вправо — й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали і враз завмерли. Прикипіли. Вони опинилися за розваленим і похиленим на дерева й кущі парканом і там причаїлись, — за парканом, об який черкали ноги безлічі людей і рушниці вартових... Колона йшла і йшла, а Максим із Костиком не ворушились і навіть не дихали, дивлячись усторч крізь проломини в паркані на рухливі тіні, що бігли так близько, аж долітало болото з під їхніх ніг... Вони лежали, закляклі, так довго, що це здавалось вічністю, і кожна мить була тягуча й болісна, як нестерпна мука...
Нарешті колона пройшла. Пройшла! Затихли останні кроки. Зникла остання тінь. Лишились тільки Максим із Костиком, одні на всю околицю тут — за парканом. Максим слухав, як віддалявся глухий тупіт і брязкіт, покотившись десь у безвість, у чорну-чорну прірву, слухав і беззвучно... сміявся!
Благословлялось на світ. Уже рожевіло небо на сході, де все більше й більше роздималося пишне фіялково-червоно-золоте віяло... Ранок уставав мовчазний і насторожений. Він звівся над морем мертвої тиші і враз замерехтів привітно...
Йому назустріч підвелися й вийшли Максим і Костик, тримаючись за руки. Вони були, мабуть, одні тут на все це мертве місто.
Який чудесний світ! Казковий світ! Десь колись уже бачений таким і тепер повторений у всій своїй красі.
Фантастичні дерева, оправлені в блискучу кригу ожеледиці, як у кришталь, і такі ж опанцеровані кригою стовпи, обірвані спіралі дротів, рештки будівель, каркаси руїн, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах — все це стояло як зачароване і мерехтіло-мерехтіло, промінилось.
Так, десь це вже Максим раз бачив... Але по-справжньому, так гостро й рельєфно побачив і відчув це, мабуть, уперше, саме тепер ось тут.
Земля зненацька беззвучно здригнулась, ніби зі сну чи від глибокої пропасниці, і дерева з дзвоном обронили дощ блискучих крижинок — перлинок, що випромінювали сонечка. І знову запановувала тиша. Тиша. Ніде ані рипу, ані голосу...
Максим із Костиком постояли, послухали, подивились — і рушили.
Рушили назад.
Назад? Ні, вперед, до життя.
Вперед по білому світу — додому!
Здавалось, це так просто. От тільки перейти цю німу, блискучу кришталеву пустелю — і все. Прірва й пекло зникли, нема. Нічого нема. Лише вони самі...
 
 
Пройшли вулицю й вийшли на величезний майдан. Пустеля. Ніде не то що людини, а навіть собаки, чи ворони, чи бодай якоїсь іншої живої істоти. Тільки блиск ожеледиці й запах згарища та піроксиліну. Посеред майдану перехрестя шляхів, оздоблене рясно блискучими спіралями обледенілого дроту, пообриваного геть у всіх напрямках. Але ні, тут, на перехресті, таки був хтось. Серед обірваних дротів тут бовваніла також якась постать. Вона стояла в якімсь химернім шоломі, задерши руку високо, немовби когось переймаючи або благаючи, щоб і її забрали з собою. Але вона стояла не на землі, а на купі каміння. Це на постаменті стояв істукан Леніна, подовбаний немилосердно кулями й шрапнеллю з усіх боків і... з іржавою цеберкою, надітою на голову.
Максим з Костиком подивилися на цю велично-смішну постать, постояли на перехресті, не знаючи, куди ж їм іти, якою дорогою.
«Підеш ліворуч — голови збудешся. Підеш праворуч...»
Ніде було ані вичитати, ані в когось спитати про дорогу, а самі вони нічого не пам'ятали, бо прийшли вночі й вийшли вночі. Єдина «істота» — та, з піднесеною рукою, теж не могла нічого тут порадити, бо той напрямок, куди вона показувала, був непридатний: це був глухий кут, що впирався в купу руїн, над якими височіли рештки колишньої церкви з позпилюваними хрестами... Хоч плюй на руку й бий — куди полетить.
І тоді Максим згадав, що це ж Грайворон! Оце мертве місто, в центрі якого вони стояли, — Грайворон! Місто з загадковою, чарівною назвою, що зачаклувала його пам'ять з давніх-давен. Блискуча перлина, нанизана на голубу нитку його дитинства, — Грайворон. І без жодної живої душі... Казкове поле дитячої уяви, де позгинані голови велетнів лежать на мечах, на полі великого бою... Нічого подібного!.. На цім полі бою валялись тільки брудні розкидані онучі, криваві бинти, консервні банки, різне смердюче дрантя. Та ще зяяли глибокі воронки, лежали обірвані дроти й чувся сморід піроксиліну. А над усім — мертвий блискучий панцер ожеледиці, заворожена скляна нерухомість, крижана мерехкотнява. Єдиний «велетень», що присутній на цім полі бою, — це той, що задер руку, але й він, заляпаний болотом і екскрементами, позбавлений величі надітою на голову іржавою цеберкою... Грайворон. Гаразд…
Максим упевнено повернувся на південь і пішов. Повз розбиті, розторощені будівлі, повз роззяплені пащі воронок — на південь. Назад — уперед!..
Так вони увійшли в широку вулицю, що нею йшов шлях, і шпарко попростували на південь, вибігаючи з мертвого міста на простір, на таку ж мертву снігову пустелю.
Костик був ще в черевиках, але Максим був уже цілком босий, хоч бурки ще покривали зверху ноги. Максим вабив Костика зі шляху, з цієї рівнини, геть туди до лісу, що ген-ген стояв сизою стіною праворуч за засніженим лугом, але Костик не йшов. І благав Максима теж не йти. Бо, мовляв, там снігу по пояс, там ані їсти, ані голову притулити, та ще, може, й «партизани». Там вони відразу загинуть. А тут більше шансів.
Максим знав, що то омана, що їм не вдасться заплатити за своє життя так собі дешево, здавшись на щастя. Ні, він знав, що рятунок лежав не на битих шляхах, а на вовчих стежках, на дуже-дуже тернистій путі, навіть на цілковитім бездоріжжі. Але дивився на Костика й бачив, що той не витерпить муки, не витримає надто тяжкого іспиту, а через те поступився. Хай буде, як буде.
Вони подалися рівниною, обминаючи тільки великий шлях і йдучи малими дорогами. Та ба! Вони йшли так не самі. Ще й, крім них, у степу то там, то там бовваніли чорні цятки на тлі снігової пустелі, втікаючи одна від одної й усі від когось. Може, й від тієї колони втікаючи? Може, то там бігли такі., як і вони? Може, та колона вже й уся розбіглася? Чи, може, то так звані «торбешники»?..
Йшли безперестанку аж до полудня, і не тільки не приставали, а все ще дужче летіли вперед, окрилені надією.
Десь спалахнула й усе більше розгойдувалась артилерійська канонада, але вони на те не зважали, навіть не звертаючи уваги на те, що вони перли їй просто назустріч.
В особливій пригоді їм став замерзлий рівчак, що крутився у вибалку, — по його кризі, вже добре вичовганій безліччю ніг, вони гнали легко, як по асфальтовій дорозі. В обідню пору той рівчак несподівано вивів їх просто до якогось села, що приліпилося на крутому березі Ворскли, над засніженим лугом.
Хлопці розгубилися. Постояли нерішуче. Але в селі було ніби тихо й спокійно, і навіть не помітно було ніяких особливих ознак життя. А тут напосідався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! Максим з Костиком вийшли з вибалку й пішли в село, заходячи городами. Скоро вони були вже в селі. Вибрали оком собі хату, в якій напевно можна було б щось роздобути, і попростували до неї садочками, перелазами.
Вони були вже майже біля ґанку, як з-за колодязя несподівано виступив зовсім маленький салдат з автоматом, у повстяниках і в шапці-ушанці й несподівано гримнув:
— Стій!!.
Хлопці стали.
— Руки вгору!
Підняли руки вгору.
— Документи?..
— Немає.
— Гаразд. Марш вперед!.. Прямо... Прямо...
І так, кермуючи ними, як кіньми, ззаду, в'їхав ними просто до хати, а в ній до просторої ясної світлиці. Там наказав їм стати. Посвердлив їх очима мовчки, стоячи сам на порозі, а потім почепив автомата на шию й вийшов геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Людина Біжить Над Прірвою - 15
  • Parts
  • Людина Біжить Над Прірвою - 01
    Total number of words is 4502
    Total number of unique words is 2185
    26.4 of words are in the 2000 most common words
    37.5 of words are in the 5000 most common words
    44.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 02
    Total number of words is 4445
    Total number of unique words is 2053
    26.4 of words are in the 2000 most common words
    38.3 of words are in the 5000 most common words
    44.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 03
    Total number of words is 4467
    Total number of unique words is 2113
    28.0 of words are in the 2000 most common words
    38.6 of words are in the 5000 most common words
    45.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 04
    Total number of words is 4585
    Total number of unique words is 2029
    29.2 of words are in the 2000 most common words
    41.0 of words are in the 5000 most common words
    46.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 05
    Total number of words is 4302
    Total number of unique words is 2085
    28.6 of words are in the 2000 most common words
    39.4 of words are in the 5000 most common words
    44.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 06
    Total number of words is 4360
    Total number of unique words is 1935
    30.9 of words are in the 2000 most common words
    42.6 of words are in the 5000 most common words
    48.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 07
    Total number of words is 4284
    Total number of unique words is 2043
    27.2 of words are in the 2000 most common words
    38.2 of words are in the 5000 most common words
    44.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 08
    Total number of words is 4419
    Total number of unique words is 2057
    29.5 of words are in the 2000 most common words
    41.2 of words are in the 5000 most common words
    48.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 09
    Total number of words is 4457
    Total number of unique words is 1945
    30.5 of words are in the 2000 most common words
    42.6 of words are in the 5000 most common words
    48.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 10
    Total number of words is 4344
    Total number of unique words is 2065
    27.8 of words are in the 2000 most common words
    39.9 of words are in the 5000 most common words
    46.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 11
    Total number of words is 4538
    Total number of unique words is 2132
    25.4 of words are in the 2000 most common words
    35.9 of words are in the 5000 most common words
    42.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 12
    Total number of words is 4409
    Total number of unique words is 1936
    29.8 of words are in the 2000 most common words
    40.3 of words are in the 5000 most common words
    46.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 13
    Total number of words is 4458
    Total number of unique words is 2114
    24.8 of words are in the 2000 most common words
    36.3 of words are in the 5000 most common words
    41.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 14
    Total number of words is 4395
    Total number of unique words is 1974
    27.8 of words are in the 2000 most common words
    39.1 of words are in the 5000 most common words
    45.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 15
    Total number of words is 4499
    Total number of unique words is 2009
    28.0 of words are in the 2000 most common words
    39.4 of words are in the 5000 most common words
    45.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 16
    Total number of words is 4642
    Total number of unique words is 1949
    30.1 of words are in the 2000 most common words
    41.2 of words are in the 5000 most common words
    47.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 17
    Total number of words is 4714
    Total number of unique words is 1957
    29.5 of words are in the 2000 most common words
    40.9 of words are in the 5000 most common words
    46.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 18
    Total number of words is 4533
    Total number of unique words is 1910
    31.8 of words are in the 2000 most common words
    41.8 of words are in the 5000 most common words
    47.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 19
    Total number of words is 4672
    Total number of unique words is 1936
    28.9 of words are in the 2000 most common words
    39.2 of words are in the 5000 most common words
    46.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 20
    Total number of words is 4564
    Total number of unique words is 1957
    30.5 of words are in the 2000 most common words
    41.6 of words are in the 5000 most common words
    46.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 21
    Total number of words is 4708
    Total number of unique words is 1972
    30.1 of words are in the 2000 most common words
    40.4 of words are in the 5000 most common words
    47.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 22
    Total number of words is 4584
    Total number of unique words is 1960
    30.2 of words are in the 2000 most common words
    41.0 of words are in the 5000 most common words
    46.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 23
    Total number of words is 2374
    Total number of unique words is 1114
    32.6 of words are in the 2000 most common words
    43.0 of words are in the 5000 most common words
    48.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.