Конотопська вiдьма - 4

Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв'язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi… А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав… Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла… а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, i чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!
От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб'ячої сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: "Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь". А сама, доставши аж п'ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати доїти, кого їй треба було.
Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А.як вiддихнула i устала… та вп'ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказує, мов чоловiковi: "Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка…"
А кiт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйцi, що вернулась.
От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!.. А тут трохи погодя i прийшла до неї жiнка, уся голова обв'язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха.
- А вiдкiля ти, молодице? - пита її Явдоха.
- Та я здалека! - каже молодиця, охаючи. - Коли знаєте хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий… ох!..
Явдоха моргнула на кота та й каже:
- Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе… Ти ж чого до мене прийшла?
- Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло… ох!" Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти… Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що знаєте, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашої хорунжiвни Йосиповни Олени, - та, сеє кажучи, i положила на стiл буханець, п'ятiрко яєць i шага грошей.
Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тiєї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсної свiчки та ладану, та клаптик тiєї хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця… геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха її вiдволодала i посадила на лавку та й каже:
- Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував…
- Так i є! Се ж наш панич, - казала молодиця. - Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: "Що за 3 чорта гарна молодичка!" Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло…
Тут Явдоха i стала її розпитувати… об чiм їй треба було… а далi i проводила з хати та й каже: "От тепер добре! Тепер усе знаю, що менi треба…"
VII
Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поївши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик* (*Сирникiв.) та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от їх тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у неї i на думцi, що…
Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до неї та й каже:
- Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага!
Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже:.
- Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс?
- Та я так собi… Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю…
- Ох, бабусю, та ти не проста? - питається Олена.
- Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем'яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…
- Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?.. Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почує, та менi смiятиметься… Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!
- Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Києва пiшла…
- Як се можна? З самiсiнького Києва? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! - пита Олена, дивуючись. - Як-таки можна вiд Києва та скоро дiйти? I близенький свiт?
- Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати.
- Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що?
- Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд неї сталося, вона нехай i знiма.
Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi… а та зразу i крикнула:
- Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?..
- Але! не кричи лишець, - каже бабуся, - а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… - Нiчого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже:
- Та добре, добре; забавте тiльки панночку.
- А вже, - каже бабуся, - се вже моє дiло. Ходи ж сюди за мною. - Та й привела молодицю до панночки, та й каже: - Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а -то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш.
- Ох, лишенько! - казала, злякавшись, хорунжiвна. - Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи…
От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся - плюсь! - бiля панночки сiла та й каже:
- Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова…
- Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобi розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! - питала, соромлячись, Йосиповна.
- Вже-то я не знаю! - каже бабуся. - Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що дiється.
- Коли ж ти знаєш усюди, де що дiється, то скажи менi, бабусю, що робить тепер… - сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний.,
А бабуся перехопила та й каже:
- Дем'ян?.
- Е-ге-ге-ге!
- Судденко Халявський, Омелянович?
- Атож!
- Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.
- I кажуть-таки, що не швидко їх спустять!
- Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш…
- Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти!
- Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв?
- Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене… та чи не буде йому якої вiд того надсади?
- Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак.
- Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобi усього, чого забажаєш.
- Добре ж, доню, добре. Ходiм своє робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, - що є духу, не оглядаючись, i вп'ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав'язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.
От як коржик спiкся, вона й дала його з'їсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип'ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що є духу i кричить: "Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п'ятирьох, а з п'ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго". Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: "Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма". Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.
Вп'ять вража баба стала горщик мiшати i вп'ять кричить у комин тiї ж речi: "Терлич, терлич! десятьох приклич…" - та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: "А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть". Та вп'ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула… Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що є духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiєї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: "А хто спить та сопе, так нехай i захропе". А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату… А тут щось iз сiней у хатнi дверi - геп! та й стогне, i щось мурниче, - i охка… Побачим опiсля, що то там було…
VIII
Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Стоїть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною стоїть, шапки поскладавши на приспi у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, - та нюхають, та чхають, а хто люльку - та, тут її розпаливши, i смокче.
Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чує, що край його дiється. Йому здається, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря:
- Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти знаєш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i "вiрую" почав було вчити, та на "же за ним" як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що отеє, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують?
- Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! - став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, - возписують предписанiє i лають вас, пане сотнику, i мене - гм, гм! - возсозивають - прощайте у сiм словi - дурнями, занеже ми возгнущалися їх повелiванiєм i не направихом стопи наша до Чернiгова.
- Догадавсь, хоч через дееяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?
- Не iначе, як обаче! - сказав Ригорович, моргнувши усом.
- Так трясця ж їх матерi! От їм дуля пiд нiс! - Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокує. А далi як крикне: - Не пiду; я їм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.
А пан Пiстряк i каже:
- Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя I до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.
- Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яешню… Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! - став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись… Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн… шелесть… пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу…
Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що їх прехваброї сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?..
Прокiп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахує, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю… Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своїм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло…
Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр'я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: "Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!" - та й задивилась на них, а далi… зирк! Летить понад нею щось таке страшне… Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв. "Я, - каже, - сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить…"
Пан писар i козаки - нiчого робить - порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона… I усi ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується i каже: "Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!" А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже i не згадували.
А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк - хутiр, i вiн чує, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядає, придивляється - аж се хутiр Безверхий, що на Сухiй Балцi… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був… От як улетiв у двiр та до хорунжiвниної хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться…
Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха.
От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:
- Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. - Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзнає, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай своє товче: - Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. - Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тiї води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже:
- Дай, тiтусю, ще.
- Але! - каже Зубиха, - я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!
Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена… та так i задрижав, мов опарений.
Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм…
Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонної, мов павич; тiльки навспинячки танцює бiля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити просив. Не йде на ум нi їда, нi вода, що перед очима бiда!
Вiн би що-небудь i придумав… гм! так Явдоха його за полу сiп i притягнула до печi i каже: "Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набiк i ще живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар". От пан сотник i зробив усе, як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн її вкинув у пiч, вiдкiля Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила Уласовича, що з нею робити.
Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни… вона зараз спросоння i заговорила i каже: "I вже менi пан Халявський!.. плюю на нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…"
Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг! вiдвела та й навчила, що ще треба робити.
От пан сотник i стоїть бiля неї та знай з одної кишенi виньме каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки - се все надавала йому Зубиха - от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай спросоння приговорює: "Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе люблю!"
Далi Явдоха подала йому жаб'ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по її наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем, так вона так i розпалалася i стала казати: "Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… вiддайте мене за Забрьоху… коли не вiддасте… утечу…"
Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже:
- Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому…
- Як додому? Тiльки усього i буде? - пита пан Микита.
- Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? - каже Зубиха. - Тепер не журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло тебе. Тепер поїдемо додому.
- Як же ми, тiтко, поїдемо? Коли вп'ять летiти, то цур йому; єй! не можу!..
- I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп'ять тут буду i дам паннi Оленi отсiї жаб'ячої кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:
- Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина.
Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, i пiднялися пiд самiї небеса!..
Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! воно чку-рить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i їй крiпко скубенти* (*Дрижаки.) докучали.
Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало… Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.
- Чи се ви, паниченьку? - пита вона свого Уласовича. - Де се ви пропадали i досi… я отсе усе за вами журилася…
- Чого ж ти вийшла за ворота? - розпитував її пан сотник.
- Iз журби! - каже Пазька.
- А кого ж ти проводжала з двора?
- Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…
- Бичок! до скотини! Гм! - ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.
Унесла Пазька свiтло… дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: "Бичок… до скотини!" та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: "Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!.." - та й захрiп на всю хату.
IX
Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своїй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.
Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:
- Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?
- Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?… - Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.
- Але! мовчи та диш! - каже Явдоха. - На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. - Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, - як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:
- Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.
- Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?
- Та то я була дурна та божевiльна… не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер менi свiт не мил без нього!..
- Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -
- Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. - Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: - Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр'ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю…
- Та годi ж, годi, угамуйся! - казала їй Явдоха i пiдняла її з долу та й посадила на лавцi. - Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. - Та, сеє кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна їй услiд кричить: -I хустку, i весiльну шишку тобi дам…
Аж ось ввiйшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.
- Що, братику, чи ти здоров? - питала його сестриця, панна хорунжiвна.
- Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, - так казав пан хорунженко.
- Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, - стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. - Я вже… вибрала собi жениха… - сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.
- А кого?
- Пана сотника конотопського Забрьоху.
- Що печеним гарбузом попоштувала?
- Еге!
- Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?
- Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.
- Та що се тобi так нiколи припало? - опитав її пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. - Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.
- Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння… Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, i тут назбираємо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!
Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.
Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, їсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: "Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха - не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу". Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.
Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.
Х