Чума - 16

На всіх майданах танцювали. За кілька годин вуличний рух різко посилився, і численні машини насилу пробивалися через людську повінь. Усе пообіддя бамкали напропале наші дзвони. Від їхнього калатання золотаво-блакитним небом розходилися хвилі дрожу. По церквах правили подячні молебні. Але і в закладах розваг теж набилося безліч народу, і власники кав'ярень, не дбаючи про завтрашній день, розпродували останні напої. Перед стойками збуджено юрмилися люди, і серед них були парочки, міцно обнявшись, вони безстрашно виставляли на показ своє щастя. Хто гукав, хто сміявся. Того дня, даного їм понад належне, кожен щедро витрачав запаси життєвих сил, накопичені за довгі місяці, коли у всіх душа ледве жевріла. Завтра почнеться життя звичайне, з усією його обачністю. А поки що люди різних верств суспільства браталися, товклися поряд. Ту рівність, якої не зуміла добитися нависла над містом смерть, дало щастя визволення, дарма що всього на кілька годин.
Але ця цілком зрозуміла нестяма вже таки щось замовчувала, і люди, які повисипали в пообідню пору на вулицю і йшли поряд з Рамбером, ховали під незворушною міною якесь витонченіше щастя. І справді, багато парочок і родин здавалися, як подивитися, звичайнісінькими перехожими. А насправді вони йшли на вибагливу прощу до тих місць, де так попомучилися. Їм хотілося показати новоприбулим разючі або приховані ознаки чуми, зримі сліди її історії. В деяких випадках оранці вдовольнялися роллю гіда, бувалого, мовляв, у бувальцях, роллю сучасника чуми, і в таких випадках про пов'язану з нею небезпеку говорили приглушено, а про страх взагалі не згадували. Власне, цілком безневинна розвага. Але в деяких випадках обирався куди бентежніший маршрут, ідучи яким коханець у припливі ніжного суму спогадів міг би сказати своїй подрузі: «Отут тієї пори я так тебе жадав, а тебе не було». Цих туристів, ведених жагою, впізнавали з першого погляду: вони ніби витворювали острівці шепоту й освідчень серед гомону юрби. Саме вони, а не оркестри, які грали на кожному перехресті, знаменували собою справжнє визволення. Бо ці захоплені одне одним парочки, що горнулися одна до одної, скупі на слова, проголошували всім тріумфом і всією несправедливістю свого щастя, що чума скінчилася і моторошні часи минули. Всупереч будь-якій очевидності вони спокійно заперечували той факт, що ми пізнали божевільний світ, де вбити людину було так само легко, як розплющити муху, пізнали те цілком розраховане дикунство, ту продуману до дрібниць маячню, те ув'язнення, що страхітливо звільняло від усього, що не було сьогоднішнім днем, той дух смерті, що дурманив усіх тих, кого ще не заморив мор; вони заперечували врешті, що ми були тим збезумілим народом, частина якого, загнана в жерло сміттєспалювальної печі, вилетіла в повітря масним липким димом, тоді як інша, закута в кайдани безсилля й страху, чекала своєї черги.
Принаймні саме це найперше впало в око докторові Ріє, який, поспішаючи дістатися на околиці, йшов у це пообіддя серед бамкання дзвонів, гуку гармат, музики та оглушливих криків. Його робота тривала, недуги не дають перепочинку. На місто спускалося напрочуд гарним серпанком тихе світло, і в нього впліталися колишні пахощі — смаженого м'яса та ганусівки. Довкола Ріє бачив звернені до неба веселі обличчя. Чоловіки й жінки йшли, побравшись за руки, з блискучими очима, і їхнє бажання виливалося в гарячкове збудження і крики. Так, чума закінчилась, закінчився жах, і ці сплетені руки свідчили, що чума була вигнанням, була розлукою у найглибшому розумінні цього слова.
Вперше Ріє спостеріг спільну родинну прикмету того, що протягом місяців читав на обличчях перехожих. Тепер досить було озирнутися довкола. Люди дожили до кінця чуми з усіма її нещастями і поневіряннями, зрештою вони влізли в цей костюм,— у костюм, що приписувався їм роллю, уже давно вони грали цю роль емігрантів, чиї обличчя, а тепер і одяг, говорили про розлуку й далеку батьківщину. Від тої хвилини, коли чума замкнула міську браму, коли їхнє животіння заповнила собою розлука, вони позбулися того рятівного людського тепла, яке допомагає забути все. В кожному куточку міста чоловіки й жінки, хоч і не в однаковій мірі, прагнули возз'єднання, яке кожен тлумачив по-своєму, але яке було для геть усіх однаково недоступне. Більшість з усієї сили волала до якогось відсутнього, тяглася до теплоти чийогось тіла, до ніжності і до звички. Дехто, іноді сам того не відаючи, страждав тому, що опинився поза межами людської приязні, вже не міг спілкуватися з людьми навіть у звичайнісінький спосіб, яким виражає себе приязнь,— листом, поїздом, кораблем. Інші, як, очевидно, Тарру — таких була меншість — прагнули возз'єднатися з тим, чого й самі не могли визначити, але саме це невизначене і здавалося їм єдино жаданим. І через брак іншого слова вони іноді називали це миром, спокоєм.
Ріє все йшов. У міру того як він просувався вперед, натовп щільнішав, гомін голосів міцнів, і йому марилося, ніби околиця, куди він простував, відсувається все далі й далі від центру. Потроху він розчинився в цьому величезному гучноголосому організмі, він усе глибше переймався його криком і водночас розумів, що до певної міри це і його власний крик. Так, усі ми вистраждали разом, і фізично й душевно, під час цих нестерпно важких канікул, що затяглися, від цього заслання, з якого не вирвешся, від цієї спраги, яку годі вгамувати. Серед нагромадження трупів, тривожних сирен санітарних машин, знамень, поданих так званою долею, упертого тупцяння страху й грізного збурення сердець, безнастанно і звідусіль ішло ремство, що баламутило переляканих людей, закликало їх віднайти свою справжню вітчизну. Для них усіх справжня вітчизна була поза мурами цього придушеного міста. Вона була в пахощах чагарників на схилах узгір'їв, у морській гладіні, у вільних країнах і в значущій силі кохання. І до неї, тобто до щастя, вони й поривалися вернутися, з огидою відвертаючи погляди від усього іншого.
Ріє і сам не знав, який, власне, глузд був у їхньому вигнанні і в цьому пориванні до возз'єднання. Він ішов і йшов, його штовхали, окликали, потроху він дістався до не таких людних вулиць, і враз подумав, що не так важливо, має все глузд чи не має, головне — треба знати, яку відповідь дано людській надії.
Віднині він знав цю відповідь, якось ясніше помітив її на ближніх, майже безлюдних вулицях передмістя. Були люди, які трималися за те незначне, що їм було відпущено, і прагнули одного: вернутися до вогнища свого кохання, і доля їх іноді винагороджувала. Звичайно, дехто блукав тепер самотою по місту, бо втратив того, кого чекав. Щасливі ще ті, котрих двічі не спіткала розлука, як ті, хто перед початком моровиці не зумів одразу звести будову свого кохання і протягом багатьох літ наосліп намагався знайти цю недосяжно важку злагоду, яка злютувала б життя двох коханців-ворогів. Оці, подібно до самого Ріє, мали легковажність розраховувати на час, що залагоджує геть усе; цих навік розвело в різні боки. Але інші, як наприклад Рамбер, якому лікар сказав сьогодні вранці: «Відваги, відваги, тепер ви повинні довести свою слушність», такі як Рамбер, не вагаючись, знайшли відсутнього, якого, як їм думалося, уже втратили. Ці принаймні якийсь час раюватимуть. Тепер вони знали, що існує на світі щось, до чого треба пориватися завжди і що іноді дається до рук, і це щось — людська ніжність.
І навпаки, тим, хто звертався через голови людей до чогось, для них самих неуявленного,— ось тим відповіді нема. Тарру, здавалось, досягнув того важкодоступного спокою, про який він говорив, але віднайшов його лише в смерті, коли він уже ні на що не потрібний. А оті, кого Ріє бачив зараз, ті, що стояли в світлі призахідного сонця на порогах своїх осель, ніжно обійнявшись, палко зазираючи в кохані очі,— оті дістали те, чого хотіли, адже вони просили те єдине, що залежало від них самих. І Ріє, звертаючи на вулицю, де мешкали Коттар і Гран, подумав, що цілком справедливо, коли хоча б вряди-годи радість, як винагорода, приходить до тих, хто вдовольняється своєю людською долею і своєю бідною і страшною любов'ю.
Наша хроніка добігає кінця. Пора вже докторові Бернарові Ріє признатись, що він її автор. Але перш ніж розповісти про останні події, йому хотілося б принаймні виправдати свій задум і пояснити, чому він намагався дотримуватися тону безстороннього свідка. Протягом усієї епідемії йому завдяки його професії довелося зустрічатися з безліччю своїх співгромадян і вислуховувати їхні звіряння. Таким чином, він перебував ніби в центрі подій і тому міг найповніше відтворити те, що бачив і чув. Але він волів зробити це з бажаною в даному разі стриманістю. Взагалі він намагався змалювати лиш те, що бачив на власні очі, старався не накидати своїм побратимам по чумі думок, які, власне, у них не виникали, і використати лише ті документи, які випадково або через нещастя потрапили до його рук.
Викликаний свідчити з приводу одного злочину, він зумів зберегти певну стриманість, як і належиться сумлінному свідкові. Але воднораз за велінням серця він добровільно став на бік жертв і хотів бути разом з людьми, своїми співгромадянами, в єдиному, що було для всіх безперечне,— в любові, муках і вигнанні. Тим-то він поділяв зі своїми співгромадянами всі їхні страхи, тому будь-яке становище, в яке вони потрапляли, було і його власним.
Намагаючись бути якнайсумліннішим свідком, він мав наводити переважно документи, записи та чутки. Але йому доводилося мовчати про своє власне,— наприклад, про своє чекання, про свої випробування. Якщо іноді він порушував це правило, то тільки на те, щоб зрозуміти своїх співвітчизників або щоб інші краще їх зрозуміли, щоб надати якнайточнішої форми тому, що вони майже весь час відчували невиразно. Правду кажучи, ці зусилля розуму далися йому легко. Коли йому не терпілося злити свою власну сповідь з сотнями голосів зачумлених, він відкладав перо на думку, що нема й не було в нього такого болю, яким не перестраждали б інші, і що в світі, де біль іноді такий самотній, у цьому була навіть своя перевага. Ні, таки справді він мав говорити за всіх.
Але був серед оранців один чоловік, за котрого не міг говорити доктор Ріє. Ішлося про того, про кого Тарру якось сказав Ріє: «Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих. У всьому іншому я його, мабуть, розумію, але оце я мушу йому простити». І цілком справедливо, що хроніка завершується розповіддю про цього чоловіка, у котрого було сліпе серце, тобто самотнє серце.
Коли лікар вибрався з галасливих святкових вулиць і вже збирався завернути в провулочок, де мешкали Гран з Коттаром, його зупинив поліцейський патруль — цього вже він ніяк не сподівався. Дослухаючись до віддаленого гомону свята, Ріє малював в уяві тихий квартал, безлюдний і безгомінний. Він дістав своє посвідчення.
— Все одно не можна, докторе,— сказав поліцейський. — Там якийсь божевільний у натовп стріляє. А втім, почекайте тут, може, ви ще станете в пригоді.
В ту мить Ріє побачив, що до нього підходить Гран. Гран теж нічого не знав. Його теж не пропустили; одне йому було відоме: стріляють з їхнього будинку. Звідси було справді видно фасад кам'яниці, позолоченої промінням по-вечірньому нежаркого сонця. Перед кам'яницею залишався порожній простір, навіть на протилежному пішоході нікого не було. Посеред бруківки валявся капелюх і клаптик якоїсь засмальцьованої ганчірки. Ріє і Гран вгледіли вдалечині, на другому кінці вулиці інший поліцейський патруль, він також заступав прохід, а за спинами поліцейських метушилися постаті перехожих. Добре придивившись, вони помітили ще кількох поліцейських з револьверами в руках, ті засіли у воротах навпроти. Усі віконниці в кам'яниці були позачинювані. А проте на третьому поверсі одна зі стулок ледь прочинилася. Вулиця застигла в мовчанні. Чулися тільки уривки музики, що долинали з центру міста.
В цю саму хвилину з вікон протилежного будинку гримнули два револьверні постріли і розлігся тріскіт розбитих віконниць. Потім знову запала тиша. Після святкового галасу, що гримів і далі в центрі міста, все це здалося Ріє чимось примарним.
— Це Коттарове вікно,— раптом схвильовано вигукнув Гран. — Але ж Коттар кудись пропав.
— А чому стріляють? — спитав Ріє у поліцейського.
— Хочуть відвернути його увагу. Ми чекаємо спеціальної машини, адже він у кожного, хто пробує зайти в дім, стріляє. Одного поліцейського вже поранив.
— Чому він стріляє?
— Хтозна. Люди тут на вулиці гуляли. Коли пролунав перший постріл, вони навіть не второпали що й до чого. А після другого зчинився крик, когось поранено, і всі порозбігалися. Мабуть, просто божевільний!
Знову запала тиша, хвилини в ній здавалися годинами. Раптом з далекого рогу вулиці вискочив пес, перший, якого Ріє побачив за довгий час; то був брудний скуйовджений спанієль, очевидно, хазяї ховали його десь під час пошесті, і тепер він поважно тюпав попід стінами. Діставшись до брами, він постояв у нерішучості, потім сів і, вивернувшись, почав сікатися. Пролунало одночасно кілька сюрчків — це поліцейські приманювали собаку. Собака звів голову, потім нерішуче ступив, очевидно наміряючись обнюхати капелюх, що валявся на бруківці. Але тут з вікна третього поверху гримнув постріл, і пес плюхнув на спину, як млинець на сковороду, судомно забив лапами, намагаючись повернутися набік, здригаючись у корчах. У відповідь розляглося п'ять чи шість пострілів, це стріляли з-за брами і знов потрапили у віконницю, з якої бризнули тріски. Знов усе стихло. Сонце спускалося до обрію, і до Коттарового вікна вже підповзала тінь. За спиною в Ріє легко скреготнули гальма.
— Ну от, приїхали,— мовив поліцейський.
З машини повискакували поліцейські, повитягали вірьовки, драбину, два якісь довгасті пакунки, загорнуті в прогумовану тканину. Потім вони почали пробиратися вулицею, яка йшла рівнобіжно цій, за будинками, позаду Гранової оселі. І вже через кілька хвилин Ріє не так побачив, як здогадався, що під аркою брами почалася якась метушня. Потім усе знов застигло в чеканні. Пес уже не сіпався, підпливши темною калюжею.
Зненацька з вікон кам'яниці, де засіли поліцейські, застрочив кулемет. Били по віконниці, і вона розлетілася на друзки, відкривши чорний чотирикутник вікна, але Ріє з Граном зі свого місця нічого не могли розгледіти. Коли кулемет замовк, у діло вступив другий, що був у сусідньому будинку, ближче до рогу. Очевидно, цілили в пройму вікна, бо відлетів уламок цегли. Саме в цю мить троє поліцейських бігом перетнули бруківку і сховались у під'їзді. За ними слідом кинулося ще троє, і кулеметна стрілянина припинилась. І знову всі стояли й чекали. В кам'яниці розляглося два глухих постріли. Потім почувся галас, і з під'їзду виволокли, точніше, не виволокли, а винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав. І як за помахом чарівничої палички, всі позачинювані віконниці розчахнулися, у вікнах забовваніли голови цікавих, з будинків повисипали люди і з'юрмилися позаду поліцейського заслону. Всі зразу побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував. Поліцейський наблизився і зацідив його двічі по обличчю на всю міць своїх кулаків, розважливо, якось навіть старанно.
— Це Коттар,— пробурмотів Гран. — З'їхав з глузду.
Коттар упав. І глядачі побачили, як поліцейський з усього маху копнув підбором тіло, що впало на бруківку. Потім ватага роззяв заметушилася і рушила до лікаря та його старого приятеля.
— Розійдись! — скомандував натовпу поліцейський.
Коли ватага проходила мимо, Ріє відвів очі.
Гран і лікар простували поряд в останніх зблисках смерку. І ніби цей інцидент враз зняв заціпеніння, що дрімотно проймало весь квартал, віддалені від центру вулиці знов наповнились радісним гудінням юрби. Біля під'їзду їхньої оселі Гран розпрощався з лікарем. Пора йти працювати. З першого східця він гукнув лікареві, що написав Жанні і що тепер він по-справжньому радий. А головне, він знову взявся за свою фразу. «Я тепер усі епітети повикидав»,— заявив він.
І з лукавою посмішкою він підняв капелюха, церемонно відкланявшись лікареві. Ріє все ще думав про Коттара, і глухий виляск кулака по обличчю не давав йому спокою всю дорогу аж до оселі старого ядушника. Можливо, йому важче було думати про людину злочинну, ніж про мертву людину.
Коли Ріє добрався до свого давнього пацієнта, морок уже цілком поглинув небо. До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.
— І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність,— сказав старий. — А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Шо з ним?
До них донеслися виляски вибухів, цього разу безневинних,— це дітвора підривала петарди.
— Він помер,— відповів Ріє, приклавши стетоскоп до грудей, де все хрипіло.
— А-а,— стурбовано протяг старий.
— Від чуми,— додав Ріє.
— Так,— завершив, помовчавши, старий,— кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче.
— Чому ви так говорите? — спитав лікар, прибираючи стетоскоп.
— Та так. Він не базікав на вітер. Просто він мені подобався. Але так воно вже ведеться. Інші твердять: «Це чума, у нас чума була». Ще й ордена собі за це вимагатимуть. Але що таке, власне, чума? Теж життя, тільки й того.
— Не забувайте вчасно робити інгаляцію.
— О, не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити.
Відповіддю йому були віддалені крики радості. Лікар нерішуче зупинився посеред кімнати.
— Я клопоту вам не завдам, якщо піднімуся на терасу?
— Та ні, що ви. Хочете згори на них подивитися? Прошу ласкаво. Але вони повсюди однакові.
Ріє рушив до сходів.
— Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам'ятник загиблим від чуми?
— Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.
— Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують. — Старий ядушливо захихотів: — Я так і чую: «Наші померлі...», а потім підуть перекусити.
Але Ріє вже піднімався сходами. Над покрівлями будинків стояло широке холодне небо, і завислі низько над узгір'ями зірки здавалися твердими, наче кремінь. Сьогоднішня ніч не дуже відрізнялася від тієї, коли вони з Тарру піднялися сюди, на цю терасу, щоб забути про чуму. Але зараз море голосніше, ніж тоді, билося об підніжжя скель. Повітря було легке, нерухоме, воно очистилося від солоних подмухів, що їх приносить теплий осінній вітер. І, як і раніше, до терас підступали міські шерехи, схожі на плюскіт хвиль. Але нинішня ніч була ніччю визволення, а не бунту. Там, удалечині, червонясте мерехтіння, що пробивалося крізь пітьму, позначало лінію бульварів і майданів, осяяних ілюмінацією. У вже визволеній тепер ночі жадання скинуло всі пута, і його рев долинав сюди до Ріє.
Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Все місто привітало їх глухими й протяглими криками. Коттара, Тарру, того чи тих, кого любив і втратив Ріє, всіх, мертвих чи злочинних, уже забуто. Старий ядушник має рацію: люди завжди однакові. Але в цьому і є їхня-сила, в цьому і є їхня безневинність, і Ріє відчував, що попри свій біль, у цьому він з ними. В небо тепер без упину били барвисті фонтани фейєрверка, і появу кожного зустрічав розкотистий крик, він щоразу міцнів і вже долітав сюди на терасу, і ось тут доктор Ріє і задумав написати цю історію, яка завершується тут, написати для того, щоб не уподібнитися до мовчунів, щоб засвідчити на користь зачумлених, аби принаймні пам'ять залишити про несправедливість і насильство, вчинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу.
А втім, він розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути тільки свідченням того, що треба було вчинити і що, безперечно, повинні чинити всі люди всупереч страху з його невтомною зброєю, всупереч усім особистим мукам, що повинні чинити всі люди, які через незмогу стати святими і, відмовляючись прийняти лихо, намагаються бути зцілителями.
І справді, дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.