Чума - 12

Деякі з цих пророцтв друкували підвалами в газетах. Читачі накидалися на них з такою самою жадібністю, як на сентиментальні історійки, що містилися на останній сторінці в благословенні часи здоров'я. Деякі з цих пророцтв грунтувалися на вельми химерних розрахунках, де все подавалося мішма: і неодмінно цифра тисяча, і кількість смертей, і підрахунок місяців, що минули під кормигою чуми. Інші наводили порівняння з великими чумними морами, званими в пророцтвах константними, і зі своїх більш чи менш химерних підрахунків добували дані про наше нинішнє випробування. Але особливо високо цінувала публіка пророцтва, складені в дусі пророцтв Апокаліпсиса, що звістували низку подій, кожну з яких можна було легко пристосувати до нашого міста, і то таких плутаних, що кожен міг тлумачити їх відповідно до свого особистого уподобання. Щодня перегортали творіння Нострадамуса та святої Одилії і щоразу збирали щедре жниво. Всі ці пророцтва об'єднувала спільна риса — відрадний фінал. І тільки чума не мала такої властивості.
Отож забобони міцно заступили нашим співгромадянам релігію, і саме з цієї причини церква, де читав свою проповідь отець Панлю, була заповнена всього на три чверті. Коли ввечері Ріє зайшов до собору, вітер зі свистом просотувався поміж стулками вхідних дверей, вільно гуляв між присутніми. І в цьому вогкому, скутому тишею храмі, де зійшлися самі лише чоловіки, Ріє присів на лаву й побачив, як на кафедру зійшов велебний отець. Заговорив він лагіднішим і задумливішим тоном, ніж першого разу, і парафіяни відзначили подумки, що він не без деякого вагання взявся до діла. І ще одна цікава деталь: тепер він говорив не «ви», а «ми».
Одначе голос його помалу міцнів. Спершу він нагадав про те, що чума панує в нашому місті ось уже кілька довгих місяців і що тепер ми взнали її краще, бо не раз бачили, як сідала вона до нашого столу або до узголів'я постелі близької нам людини, як простувала поряд з нами, піджидала нашого виходу з роботи: отож тепер ми, можливо, здатні краще сприйняти те, що вона говорить нам безнастанно і до чого ми в перші хвилини розгубленості дослухалися, очевидно, недостатньо. Те, що панотець Панлю віщував з тієї самої кафедри, лишається слушним — або принаймні таке було тоді його переконання. Але можливо, як і всі ми,— тут отець Панлю скрушно вдарив себе в груди,— можливо, він і думав і говорив про це без належного милосердя. Але все ж таки у мові його було й зерно істини: з усього і завжди можна добути науку. Найжорстокіше випробування — і те благо для християнина. А християнин саме в даному випадку і повинен прагнути цього блага, шукати його, розуміти, в чому воно і як його знайти.
В ту хвилину люди, що сиділи довкола Ріє, відкинулися на спинку лавок і розташувалися з усією можливою в церкві зручністю. Одна зі стулок оббитих повстю дверей тихо ляскала від вітру. Хтось із присутніх підвівся з місця й притримав її. І Ріє, увагу якого відвернув цей рух, майже не чув того, про що заговорив після паузи отець Панлю. А той говорив приблизно так: не слід намагатися пояснювати явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що можна засвоїти. Коротко, за словами проповідника, так принаймні витлумачив їх собі Ріє, що слухав поверхово, виходило, ніби пояснювати тут нема чого. Але він прислухався з більшою цікавістю, коли проповідник несподівано гучно виголосив, що багато чого можна пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не поясниться. Звісно, існує добро і зло, і звичайно кожен легко бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до внутрішньої сутності зла, тут і чигають на нас труднощі. Існує, приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне. Є Дон-Жуан, ввергнутий у пекло, і є скін невинної дитини. Бо коли цілком справедливо, що розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини. І справді, нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти. Взагалі, Бог усе полегшує нам, і з цього погляду наша віра не заслуговує похвал — вона природна. А тут він, Бог, навпаки, припирає нас до стіни. Таким чином, ми під стінами чуми і саме з її лиховісного затінку зобов'язані здобути для себе благо. Отець Панлю відмовлявся навіть від тих пільг і попусків, які дозволили б перескочити через цю стіну. Йому нічого не коштувало сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може сторицею винагородити його за земні муки, але, по правді кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься запевняти, що століття райського блаженства можуть оплатити бодай мить людського страждання? Той, хто твердив би так, не був би, звісно, християнином, бо наш Учитель зазнав муки плоттю своєю і духом своїм. Ні, панотець Панлю залишиться біля підніжжя стіни, вірний образові четвертування, символом якого є хрест, і перебуде віч-на-віч з муками дитини. І скаже безстрашно тим, хто нині його слухає: «Братове мої, прийшла пора. Або треба у все вірити, або все відкинути... А хто серед нас посміє відкинути все?..»
У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі. Але тут речник заходився з новим завзяттям доводити, що цей припис згори, ця ясна вимога йде на благо християнинові. Вона ж запишеться йому як чеснота. Він, Панлю, знає, що та чеснота, про яку мовиться нижче, можливо, містить у собі щось надмірне і вразить багато умів, привчених до поблажливішої і класичнішої моральності. Проте релігія періоду чуми не може залишитися нашою щоденною релігією, і якщо Бог здатний попустити, ба навіть зажадати, щоб душа спочивала й раділа в часи щастя, то зажадав він також, щоб релігія в годину випробування стала несамовитою. Сьогодні Бог сподобляє ласки своєї створіння, насилаючи на них нечувані нещастя, аби могли вони віднайти і взяти на плечі свої найвищу чесноту, яка є Все або Ніщо.
Багато сторіч тому один світський мислитель твердив, що йому відкрито таємницю церкви, яка полягала в тому, що чистилища не існує. Під цими словами він розумів, що немає півзаходів, що є тільки рай і пекло і що людині, згідно з її власним вибором, вготовано райське блаженство або вічні муки. За словами отця Панлю, це було чистісінькою єрессю, яка могла народитися лише в душі вільнодумця. Бо чистилище існує. Але зрозуміло, бувають часи, коли годі на це чистилище розраховувати, бувають часи, коли не можна говорити про дрібні грішки. Усякий гріх смертний, і всяка байдужість злочинна. Або все, або нічого.
Отець Панлю замовк, і до вух Ріє виразніше донеслося скигління вітру, що розгулявся і зі свистом продирався в шпарку під дверима. Але панотець одразу ж заговорив знову й сказав, що чесноту цілковитого прийняття, про яку він згадав вище, не слід розуміти в рамках того вузького сенсу, який звичайно їй надається, що йшлося не про звичайний послух, ба навіть не про важкодосяжне упокорення. Так, він має на увазі упокорення, але те упокорення, на яке добровільно погоджується упокорюваний. Безперечно, страждання дитини принизливе для розуму й серця. Але саме тому, і тут отець Панлю запевнив свою аудиторію, що йому нелегко буде вимовляти ці слова, тому треба жадати страждань, оскільки їх зажадав Господь. Тільки так християнин іде на те, аби не давати пощади нічому, а що всі виходи для нього заказано, дійде до головного, найістотнішого вибору. І вибере він беззастережну віру в усе, аби не бути змушеним до беззастережного заперечення. І так само, як ті славні жінки, які, дізнавшись, що набряклі бубони свідчать про те, що тіло природним шляхом виганяє з себе заразу, благають тепер у церквах: «Господи, пошли йому бубони», ось так і християнин повинен уміти здатися на волю Божу, хай навіть вона незбагненна. Не можна казати: «Я це розумію, але для мене це неприйнятне»; треба кинутися в серцевину цього неприйнятного, яке наслане на нас саме для того, щоб ми зробили свій вибір. Страждання дитини — то наш гіркий хліб, але без хліба душа наша захиріла б від духовного голоду.
Тут приглушений гомін, що звичайно супроводжував кожну паузу в проповіді отця Панлю, зміцнів, але панотець заговорив з несподіваною силою і, ніби поставивши себе на місце своїх слухачів, спитав, як слід поводитися. Він певний, що першою думкою і першим словом буде страшне слово «фаталізм». Так ось, він не цуратиметься цього слова, якщо йому дозволять додати до слова «фаталізм» епітет «активний». Звісно, він хоче нагадати ще раз: не треба наслідувати абіссінців християнського віровчення, про яких він уже говорив у попередній проповіді. І не годиться навіть подумки наслідувати персів, які під час мору кидали свої лахи в християнські санітарні пікети, голосно закликаючи небеса наслати чуму на цих невірних, які сміють боротися проти бича, посланого від Бога. Але, з другого боку, не треба брати прикладу також і з каїрських ченців, які при чумній пошесті, що спалахнула в минулому сторіччі, причащалися, беручи проскуру щипчиками, щоб уникнути дотику з вологими смажними устами, де могла таїтися зараза. І зачумлені перси, й каїрські ченці однаково грішили. Бо для перших страждання дитини було ніщо, а для других, навпаки, цілком людський страх перед муками заглушав усі інші почуття. В обох випадках спотворювалася сама проблема. І ті, і ті лишалися глухими до голосу Божого. Одначе Панлю хоче нагадати й інші приклади. Якщо вірити старовинній хроніці, що розповідає про велику марсельську моровицю, то там ідеться про те, що з вісімдесят одного ченця монастиря Мерсі чуму пережило тільки четверо. І з тих чотирьох троє втекло куди очі світять. Так говорить літопис, а літопис, як відомо, не зобов'язаний коментувати. Але, читаючи хроніку, отець, Панлю думав про те, що лишився там один всупереч сімдесяти семи смертям, всупереч прикладу трьох уцілілих братчиків. І, вдаривши кулаком об край кафедри, превелебний отець гукнув: «Братове мої, треба бути тим, хто лишається!»
Звичайно, це не означає, що слід зректися заходів перестороги, розумного ладу, який запроваджує суспільство, борючись із безладдям стихійного лиха. Не слід слухати тих моралістів, які товкмачать, що треба вклякнути і дати подіям іти своєю чергою. Навпаки, треба тихенько пробиватися в пітьмі, хай навіть наосліп, і намагатися робити добро. А щодо решти, то мусимо зоставатися на місці, покластися смиренно на Господа навіть у сконі дітей малих і не шукати прихистку для самого себе.
Тут отець Панлю повідав слухачам історію славетного єпископа Бальзенса під час марсельської чуми. Проповідник нагадав аудиторії, що наприкінці пошесті єпископ, зробивши все, що повелів йому обов'язок, і переконаний, що нема ніякої ради, зачинився в своєму домі, куди понаносив запаси харчів, і наказав замурувати браму; і от марсельці з несталістю, цілком закономірною, коли чаша страждань буває переповнена, зненавиділи того, кого вважали раніше своїм кумиром, обклали його оселю трупами, бажаючи поширити заразу, і навіть перекидали мерців через стіни, аби наразити його на вірну смерть. Отож єпископ, піддавшись останній слабкості, сподівався знайти прихисток серед розгулу смерті, а мертві падали йому на голову з неба. І ми повинні добути з цього прикладу науку — нема під час чуми і не може бути острівця. Ні, середини не дано. Треба прийняти ганебне, оскільки кожен мусить вибирати — ненавидіти йому чи любити Бога. А хто ж наважиться вибрати ненависть до Бога?
«Братове мої,— вів далі Панлю, і з його інтонації парафіяни здогадалися, що проповідь підходить до завершення,— любов до Бога — трудна любов. Вона вимагає цілковитого самозречення, зневаги до своєї особи. Але тільки він один може змити жах страждання й загибелі дітей, у кожному разі, тільки він може обернути його на необхідність, бо людина негодна цього зрозуміти, вона може тільки бажати цього. Ось така наука, яку я хотів засвоїти разом із вами. Така віра, жорстока в очах людей і єдино цінна в очах Всевишнього, до якого ми й повинні наблизитися. Перед лицем такого моторошного видовиська всі ми маємо стати рівними. На тій верховині все зіллється і все зрівняється; і зазоріє істина з-під видимої несправедливості. Ось чому в багатьох церквах південної Франції зачумлені спочивають під плитами церковних хорів, і священнослужителі звертаються до своєї пастви з висоти цих могил, і істини, які вони проповідують, засяють з того попелу, куди, гай-гай, внесли свою лепту і малі діти».
Коли Ріє виходив з церкви, шквалистий вітер вдерся в прочинені двері, вдарив у лице парафіян, що розходилися додому. Вітер нагнав у собор пахощі дощу, аромат мокрого асфальту, і молільники, ще не досягнувши паперті, вже знали, яким відкриється перед їхніми очима місто. Поперед лікаря йшли старий священик із молодим дияконом, обидва боролися з поривами вітру, що силкувався зірвати їхні капелюхи. Старий навіть під час цього нерівного змагання не переставав обговорювати проповідь. Він віддавав належне проречистості отця Панлю, але його вразила сміливість висловлених у казанні думок. Він вважав, що в проповіді було не стільки сили, скільки неспокою, і що священнослужитель у віці отця Панлю не має права так непокоїтися. Молодий диякон нагнув голову, сподіваючись ухилитися від ударів вітру, і запевнив, що він часто буває в отця Панлю і знає про еволюцію, яка сталася з ним, що трактат його буде ще сміливіший і, можливо, навіть не дістане imprimatur.
— Яка в нього все-таки головна ідея? — допитувався старий священик.
Вони підійшли вже до паперті, вітер з завиванням накинувся на них, і диякон відповів не відразу. Скориставшись хвилиною затишку, він сказав тільки:
— Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність.
Тарру, якому Ріє переказав проповідь отця Панлю, зауважив, що він сам особисто знав священика, який під час війни втратив віру, побачивши хлопця, який лишився без очей.
— Панлю має рацію,— додав Тарру. — Коли невинна
істота лишається без очей, християнин може тільки або втратити віру, або пристати на сліпоту. Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця. Саме це він і хотів сказати.
Можливо, зауваження Тарру проллє якесь світло на подальші лиховісні події і на поводження самого отця Панлю, загадкове навіть для близьких йому людей. Хай читач міркує про це сам.
Отож через кілька днів після казання отець Панлю надумав перебратися на нову квартиру. Саме в цей час у зв'язку з поширенням пошесті все місто, здавалося, міняло свої звичні оселі. І як свого часу Тарру довелося покинути готель і оселитися в доктора Ріє, достоту так і отець Панлю змушений був виїхати з наданого йому від ордену помешкання і перебратися до одної бабусі, ревної богомолки, досі ще милуваної чумою. Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми й страху. А тому він одразу ж утратив пошану своєї господині. Бо коли бабуся почала на всі лади вихваляти пророцтва святої Одилії, священик виявив деяку нетерплячку, певне через утому. Хоч як він потім намагався добитися від бабусі бодай доброзичливого нейтралітету, його зусилля були марні. Надто погане враження справив він тоді, на початку. І щовечора, йдучи з вітальні до відведеного йому покою, що тонув у мереживах, власноручно плетених господинею, він бачив тільки її спину і ніс у пам'яті сухе: «На добраніч, панотче», кинуте через плече. І одного такого вечора, вже вкладаючись спати, він відчув, як у скронях, у зап'ястках, у голові завирували, заходили хвилі лихоманки, що дозрівала в ньому вже кілька днів.
Про подальше пощастило довідатися тільки з розповіді його господині. Вранці вона, як звичайно, піднялася ні світ ні зоря. Марно прочекавши свого пожильця, вона, здивована тим, що превелебний отець не виходить зі свого покою, наважилася обережно постукати в двері. Вона побачила, що він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав, і лице в нього було ще багровіше, ніж звично. За її словами, вона цілком ґречно запропонувала йому викликати лікаря, але пропозицію її було відкинуто з прикрою різкістю, як вона висловилася. Їй залишилось тільки одне — піти геть. Трохи згодом панотець подзвонив і попросив її зайти до нього. Перепросив за мимовільну різкість і заявив, що про чуму не може бути й мови, що він не помітив у себе жодної з її ознак, очевидно, то все через незмірну втому, але це минеться. На що стара пані з гідністю заперечила, що коли вона й запропонувала викликати лікаря, то зовсім не тому, що стурбувалася за себе, що боятися їй нема чого, оскільки її живоття і смерть у руці Божій, просто вона стурбувалася станом превелебного отця, бо вважає й себе якоюсь мірою відпові-дальною за нього. А що він промовчав, вона знову запропонувала викликати лікаря, вважаючи, що виконує свій прямий обов'язок. Панотець знову відмовився, але цього разу додав до своєї відмови якісь вельми туманні, за словами старої пані, пояснення. Зрозуміла вона якраз те, що, на її погляд, було незрозуміле з усієї його тиради, а саме: панотець відмовився викликати лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам. Природно, вона подумала, що розум її квартиранта дещо потьмарився від жару, і обмежилася тим, що принесла йому чашку трав'яного відвару.
Поклавши якнайретельніше виконувати свої обов'язки, коли вже так сталося, господиня зазирала до пожильця регулярно кожні дві години. Найбільше вразило її гарячкове збудження, що не покидало панотця весь день. Він то відкидав ковдру, то знову натягував її, раз у раз проводив долонею по вогкому чолу і, підводячись на ліжку, намагався відкашлюватися, кашель у нього був якийсь дивний, хрипкий, здавлений і воднораз вологий, ніби все у нутрощах його відривалося. З боку здавалося, ніби він силкується вихаркати з горла шматки вати, що душила його. Після цих нападів він падав на подушки, видно геть знеможений. Потім він знову підводився і кілька секунд дивився кудись на стіну, і дивився з неприродною пильністю, певне ще гарячковішою, ніж попереднє збуждення. Але стара пані все ще не зважувалася викликати лікаря, боячись роздратувати хворого.
А втім, ця страшна на вигляд хвороба могла бути нападами звичайної лихоманки.
Однак надвечір вона зважилася ще раз побалакати з отцем Панлю і дістала вельми нерозбірливу відповідь. Вона повторила свою пропозицію. Але тут панотець підвівся на ліжку і, хоча задихався, цілком виразно промовив, що не бажає показуватися лікарям. По цих словах господиня вирішила зачекати до ранку і, якщо стан отця Панлю не поліпшиться, зателефонувати до агентства Інфдок, добре що номер десятки разів на день повторювали по радіо. Все так само неухильно виконуючи свої обов'язки, вона вирішила заходити до хворого вночі й наглядати за ним. Але ввечері, давши йому чашку свіжого відвару, вона прилягла на хвилину й прокинулася лише на світанку. Відразу ж вона побігла до пожильця.
Панотець лежав без руху. Вчорашня багровість шкіри змінилася мертвотною блідістю, тим більш показною, що риси обличчя не втратили своєї округлості. Хворий невідривно дивився на люстру з кольоровими кришталевими дармовисиками, почеплену над ліжком. На появу старої пані він повернув до неї голову. За її словами, вигляд у нього був такий, ніби всю ніч його били і на ранок він від слабкості втратив здатність реагувати на будь-що. Вона спитала, як він себе почуває. І він відповів з тією самою дивною байдужістю, що так вразила господиню: він почуває себе погано, але викликати лікаря не треба і хай його просто відправлять до лазарету, згідно з усіма приписами. Стара пані, перелякана, кинулася до телефону.
Ріє прибув опівдні. Вислухавши розповідь хазяйки, він сказав лише, що отець Панлю має рацію, але що, на жаль, його викликали надто пізно. Панотець зустрів його так само байдуже. Ріє оглянув хворого і, на превеликий свій подив, не виявив жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях. Так чи інакше, пульс був такий млявий, а загальний стан такий загрозливий, що надії майже не лишалось.
— У вас нема ніяких характерних симптомів цієї недуги,— сказав Ріє Панлю. — Але оскільки цілковитої ясності немає, я повинен вас ізолювати.
Панотець якось дивно посміхнувся, ніби з ввічливості, і промовчав. Ріє вийшов до сусідньої кімнати зателефонувати і вернувся до спальні. Він глянув на панотця.
— Я лишуся при вас,— лагідно сказав він.
Хворий, здавалося, збадьорився при цих словах і звів на лікаря ледь потеплілі очі. Потім він сказав, так натужно вимовляючи слова, що лікар не зрозумів, лунає в його голосі журба чи ні.
— Дякую,— промовив Панлю. — Але священнослужителі не мають друзів. Усі свої почуття вони вкладають у свою віру.
Він попросив дати йому розп'яття, що висіло в узголів'ї, і, коли прохання його було виконане, відвернувся, й почав дивитися на розп'яття.
В лазареті отець Панлю і рота не розкрив. Наче бездушний предмет, він скорився всім приписаним процедурам, але розп'яття з рук уже не випускав. Одначе випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. То була чума, і то не було чумою. А втім, протягом останнього часу їй, здавалося, дає втіху плутати карти діагностики. Але у випадку отця Панлю, як з'ясувалося згодом, ця невизначеність особливої ваги не мала.
Температура підскочила. Кашель став ще хрипкішим і мучив хворого цілий день. Врешті надвечір панотцеві пощастило вихаркнути ту вату, що душила його. Харкотиння було забарвлене кров'ю. Хоч як лютувала лихоманка, отець Панлю так само байдуже дивився довкола, і, коли назавтра санітари знайшли уже захололе тіло, що наполовину сповзло з койки, погляд його нічого не виражав. У карточці записали: «Випадок сумнівний».
Того року день усіх святих минав зовсім не так, як звичайно. Звісно, зіграла тут своє і погода. Погода різко змінилася, і по запізнілій жароті несподівано прийшла осіння прохолода. Як і в попередні роки, не вгаваючи, свистів холодний вітер. Через усе небо пливли густі хмари, занурюючи в тінь будинки, що траплялися їм дорогою, але скоро вони пропливали, все знову заливало холодне золотаве світло листопадового дня. На вулицях з'явилися перші плащі. Дивовижна річ, невдовзі все місто шелестіло від прогумованих блискучих тканин. Виявляється, газети надрукували повідомлення про те, що двісті років тому в годину великої чуми на півдні Франції лікарі, намагаючись урятуватися від зарази, ходили в промащеному одязі. Власники крамниць зуміли скористатися з цієї обставини і викинули на прилавки всяку немодну заваль, з допомогою якої наші співгромадяни сподівалися захистити себе від чуми.
Але хоч які очевидні були прикмети осені, всі ми пам'ятали і знали, що цвинтарі того дня занедбані. В попередні роки трамваї були повні прісних пахощів хризантем, і жінки громадками рушали туди, де спочивали їхні близькі, щоб прикрасити квітами рідні могили. Раніше цього дня живі намагалися винагородити покійного за ту самоту й забуття, в яких він перебував стільки місяців поспіль. Але цього року ніхто не бажав думати про мертвих. Адже про них і так думали забагато. І дивно було б знову відвідувати рідну могилу, платити данину легкому жалю й чорній меланхолії. Тепер покійники не були, як раніше, просто чимось занедбаним, до яких приходять раз на рік для годиться. Вони стали непроханими влазнями, яких хотілося швидше забути. Ось чому проводи того року вийшли якісь неприродні. Коттар, який, на думку Тарру, ставав дедалі ущипливіший на язик, сказав, що тепер у нас щодня проводи.
І справді, в печі крематорія все веселіше палахкотів фейєрверк чуми. Щоправда, смертність нібито стабілізувалася. Але здавалось, ніби чума затишно розсілася десь на вершечку і віднині вносить до своїх щоденних убивств точність і акуратність справного чиновника. На думку осіб тямущих, то був, властиво, добрий знак. Так, приміром, доктор Рішар вважав надзвичайно обнадійливим той факт, що крива смертності, різко піднявшись, пішла потім рівно. «Чудова, прекрасна крива»,— запевняв Рішар. Він знав, повторював, що пошесть уже досягла, за його висловом, стелі. І тому їй залишається тільки падати. В цьому він бачив заслугу доктора Кастеля, точніше, його нової сироватки, яка й справді в кількох випадках несподівано дала чудові наслідки. Старий Кастель не перечив, але, на його думку, годі щось передбачити, бо з історії відомо, ніби епідемія зненацька робить різкі стрибки. Префектура, що вже давно палала бажанням заспокоїти уми оранців, а це було дуже нелегко, маючи на увазі чуму, запропонувала зібрати лікарів з тим, щоб вони склали відповідну доповідь, як раптом чума забрала також і доктора Рішара, і саме тоді, як крива досягла стелі.
Дізнавшись про цей, безперечно, приголомшливий випадок, що, втім, нічогісінько не доводив, міські власті зразу ж укинулись у песимізм, такий же безпідставний, як і оптимізм, якому за тиждень до того вони піддавалися. А Кастель просто почав готувати свою сироватку ще старанніше, ніж раніше. Так чи інак, не лишилося жодного громадського будинку, що його не перетворили на лікарню або лазарет, і якщо досі не замахнулись на префектуру, то лише тому, що треба було мати якесь місце для всіляких збіговиськ. А все ж таки, беручи загалом, саме через відносну стабілізацію пошесті в ту пору санітарна служба, організована Ріє, цілком могла впоратися зі своїми завданнями. Лікарі й санітари, які працювали до знемоги, могли сподіватися, що вже більших зусиль од них не вимагатиметься. Їм треба було тільки якнайпильніше, якщо можна так сказати, виконувати свій людський обов'язок. Легенева форма чуми — спершу було зареєстровано лише кілька її випадків — нині швидко ширилася по всьому місту, так, наче вітер розпалював і роздмухував пожежу в грудях людей. Хворі, яких мучила кривава блювота, гинули набагато швидше. При цій новій формі хвороби слід було чекати швидкого поширення зарази. Але думки фахівців щодо цього розходилися. Для більшої безпеки санітарний персонал працював і далі в масках, просякнутих дезинфекційним складом. На перший погляд, епідемія мала б ширитися. Але оскільки випадки захворювання бубонною чумою порідшали, баланс вирівнявся.
Між іншим, міська влада мала й так багато мороки — на харчі ставало все сутужніше. Спекулянти, звісно, не стояли осторонь і продавали за неймовірною ціною продукти першої необхідності, що вже позникали з базару. Бідні родини опинилися в скруті, тоді як багатим не бракувало майже нічого. Здавалося б, чума мала зміцнити узи рівності між нашими співгромадянами саме через ту невблаганну безсторонність, з якою вона діяла в своєму відомстві, а виходило навпаки — епідемія завдяки звичайній грі егоїстичних інтересів ще більше загострила в людських серцях почуття несправедливості. Зрозуміло, за ними зберігалася бездоганна рівність смерті, але саме її ніхто не бажав. Бідняки, що пухли з голоду, тоскно мріяли про сусідні міста й села, де живуть вільно, а хліб не такий дорогий. Оскільки їх не можуть досхочу нагодувати, хай тоді дозволять виїхати — такі були їхні почуття, можливо, не зовсім розважливі. Словом, дійшлося до того, що на стінах будинків почало з'являтися гасло: «Хліба або волі». Іноді його вигукували вслід префектові. Ця ущиплива фраза правила за сигнал до демонстрацій, і, хоча їх швидко приборкали, всі розуміли, наскільки справа серйозна.
Природно, газети за наказом згори діяли в дусі несамовитого оптимізму. Якщо вірити їм, то найхарактернішим для лихої години був «винятковий спокій і витримка, хвилюючий приклад якої подавало населення». Але в наглухо закритому місті, де нічого не лишалося в таємниці, нікого не ввів в оману той «приклад», поданий нашою громадськістю. Щоб скласти собі правильне уявлення про згаданий спокій і витримку, досить було заглянути в карантин або в «табір ізоляції», влаштований нащою владою. Сталося так, що оповідач, заклопотаний іншими справами, сам у них не бував. Тим-то він може тільки навести свідчення Тарру.
Тарру і справді розповів у своєму щоденнику про відвідини такого табору, влаштованого на міському стадіоні, куди він ходив разом з Рамбером. Стадіон розташований майже за містом і одним боком виходить на вулицю, де бігають трамваї, а другим — на великі пустирі, що тягнуться до краю плато, на якому стоїть місто. Він обнесений високим бетонним муром, отож досить було поставити біля всіх чотирьох брам вартових, щоб перешкодити втечам. Крім того, відокремлені високою стіною від вулиці, бідолахи, що попали в карантин, могли не боятися нездорової цікавості роззяв. Зате протягом цілого дня на стадіоні було чути, як зовсім поруч проходять з гуркотом незримі звідси трамваї, і з того, як дужчав у певні години гамір юрби, відрізані від світу бідолахи здогадувалися, що люди ідуть з роботи чи на роботу. Таким чином, вони знали, що життя, куди їм нині заборонено доступ, триває всього за кілька метрів від них і що бетонні стіни розділяють два всесвіти, ще чужіші один одному, ніж коли б вони були на двох різних планетах.