Чума - 08

Була вже четверта година. Під важко навислим розпеченим небом місто пряжилося як на повільному вогні. Вітрини крамниць були прикриті шторами. На вулиці ані душі. Коттар з Рамбером звернули під аркади й довго йшли мовчки. Була та година, коли чума оберталась на невидимку. Та тиша, та мертвота барв і рухів однаково могла бути ознакою й оранського літа, і чуми. Спробуй вгадай, чим насичене нерухоме повітря — загрозою чи курявою й спекою. Щоб збагнути чуму, треба було спостерігати, міркувати. Адже вона виявляла себе, так би мовити, негативними ознаками. Приміром, Коттар, який мав із нею свої контакти, звернув Рамберову увагу на відсутність собак — звичайно вони вилежувалися на порозі, висолопивши язики й даремно шукаючи холодку.
Вони звернули на Пальмовий бульвар, перейшли Збройну площу і опинились у Флотському кварталі. Ліворуч помальована зеленою фарбою кав'ярня намагалася сховатись під косими шторами з грубого жовтого полотна. Зайшовши до приміщення, обидва однаковим жестом повтирали змокле чоло. Потім повмощувалися на складаних стільцях перед столиком з зеленої бляхи. Зала була зовсім безлюдна. В повітрі дзижчали мухи. У жовтій клітці, поставленій на кривому прилавку, сидів на своїй жердинці облізлий папуга. На стінах висіли старі картини з батальними сценами, і все довкола було вкрито масним лепом і густо засновано павутинням. На всіх бляшаних столиках і навіть під самим носом у Рамбера лежали купки курячого посліду, і журналіст ніяк не міг уторопати, звідки б узятися тому посліду, як раптом у темному кутку щось зашамотіло, завовтузилось, і, підскакуючи на цибах, на середину зали вийшов пишний півень.
З його появою спека, здавалося, ще посилилась. Коттар скинув піджака і постукав по столику. Якийсь коротун, плутаючись у довгому до п'ят синьому фартусі, вийшов з підсобки, помітивши Коттара, вклонився ще здалеку й рушив до їхнього столика, по дорозі відкинувши лютим копняком півня, і під обурений клекіт когута спитав, чого ласкаві пани хочуть. Коттар замовив собі білого вина і спитав про якогось Гарсію. За словами кельнера-коротуна, Гарсія вже кілька днів не з'являвся у їхній кав'ярні.
— А ввечері він, по-вашому, прийде?
— Ет,— відповів кельнер,— чи я з ним запанібрата? Вам же відомо, коли він саме буває.
— Так, але, власне, це неспішно. Я тільки хотів познайомити його з моїм другом.
Кельнер витер мокрі долоні об фартух.
— Месьє теж має бізнес?
— Ясно,— відказав Коттар. Коротун гучно втягнув повітря:
— Тоді приходьте ввечері. Я пошлю по нього хлопця. На вулиці Рамбер запитав, про який бізнес ішлося.
— Звісно, про контрабанду. Вони провозять товар через міські ворота і продають його по високій ціні.
— Чудово,— мовив Рамбер,— отже, вони мають спільників?
— Авжеж.
Увечері штора кав'ярні була піднята, папуга щось белебенив у своїй клітці, а круг бляшаних столиків, поскидавши піджаки, сиділи клієнти. Один із них, років тридцяти, у зсунутому на потилицю солом'яному канотьє, в білій сорочці, розхристаній на грудях, підвівся з місця на появу Коттара. Обличчя він мав правильне, дуже засмагле, очі чорні, маленькі, на пальцях — кілька каблучок, білі зуби блищали.
— Вітаю,— озвався він,— ходімо до стойки, вип'ємо.
Вони мовчки випили, частували одне одного по черзі всі троє.
— Може, вийдемо? — запропонував Гарсія.
Вони рушили до пристані, і Гарсія спитав, чого їм від нього треба. Коттар сказав, що хотів познайомити з ним Рамбера — не зовсім по їхньому бізнесу, а з приводу того, що він делікатно назвав «вилазкою». Затисши сигарету в зубах, Гарсія чимчикував, не дивлячись на своїх попутників. Запитував, казав про Рамбера «він», мовби й не помічаючи його присутності.
— А навіщо? — спитав він.
— — У нього дружина у Франції.
— А-а!
І по паузі:
— Шо він робить?
— Журналіст.
— З таким ремеслом язика на припоні тримати не вміють. Рамбер промовчав.
— Він друг,— запевнив Коттар.
Знову вони простували мовчки. Нарешті дісталися до набережної, вхід туди був заґратований залізним пруттям. Проте вони подалися просто до рундучка, де подавали смажені сардинки, від яких далеко линув смачний дух.
— У кожному разі, це не моє діло, а Раулеве,— озвався Гарсія. — А його треба ще знайти. Все не так просто.
— Отже, він переховується? — схвильовано поцікавився Коттар.
Гарсія не відповів. Коло рундука він зупинився і вперше глянув в обличчя Рамберові.
— Позавтра об одинадцятій на розі, коло митниці, в горішній частині міста.
Він удав, що збирається йти, але раптом обернувся до своїх співрозмовників.
— Витрати будуть,— мовив він. Пролунало це як щось само собою зрозуміле.
— Ясно,— поквапливо згодився Рамбер.
Коли через кілька хвилин журналіст подякував Коттарові, той весело відповів:
— Та нема за що. Просто я радий стати вам у пригоді. І
до того ж ви журналіст, принагідно поквитаємося.
А ще через день Рамбер з Коттаром ішли широкими вулицями, які не знали зелені й затінку, в горішній частині міста. Одне крило митниці перетворили на лазарет, і перед брамою стояла юрба: хто сподівався, що його пустять усередину, хоча відвідини суворо заборонено, хто хотів дізнатися про стан хворого, забуваючи, що дані майже завжди спізнюються. Так чи інакше, побачивши цю юрбу і безупинне снування туди-сюди, Рамбер збагнув, що, призначаючи зустріч, Гарсія врахував цю тисняву.
— Дивно все-таки,— почав Коттар,— чому вам так закортіло виїхати? Адже зараз у місті відбуваються цікаві речі.
— Тільки не для мене,— відповів Рамбер.
— Ну ясно, все-таки якийсь ризик є. Але зрештою і перед чумою ризик був, спробуйте-но перейти гамірливе перехрестя.
Тієї самої хвилини коло них зупинилася машина Ріє. За кермом сидів Тарру, а лікар, здавалося, дрімав. Одначе він проснувся і відрекомендував журналіста Тарру.
— Ми вже знайомі,— промовив Тарру,— в одному готелі мешкаємо.
Він запропонував Рамберові підвезти його до центру.
— Ні, дякую, ми домовилися тут про зустріч. Ріє глянув на Рамбера.
— Так,— підтвердив той.
— Ого,— здивувався Коттар,— то лікар у курсі справи?
— А от і слідчий іде,— зауважив Тарру й глипнув на Коттара.
Коттар навіть поблід. І справді, вулицею сунув пан Отон, ішов він енергійно, але спокійно. Порівнявшись із авто, він підняв капелюха.
— Добридень, пане слідчий!
Слідчий привітався з тими, хто сидів у машині, і, позирнувши на Коттара й Рамбера, які стояли осторонь, поважно нахилив голову. Тарру познайомив його з рантьє та журналістом. Слідчий скинув на мить очі до неба, зітхнув і сказав, що настали смутні часи.
— Чував я, пане Тарру, що ви взялися запровадити профілактичні заходи. Не можу не висловити свого захоплення. Як ви гадаєте, докторе, епідемія ширитиметься далі?
Ріє висловив надію, що ні, і слідчий повторив, що ніколи не треба втрачати надії, бо заміри провидіння невідомі. Тарру поцікавився, чи не додали останні події йому роботи.
— Навпаки, так званих кримінальних справ поменшало. В основному доводиться розглядати справи про серйозні порушення останніх розпоряджень. Ніколи ще так не шановано давніх законів.
— А це означає,— посміхнувся Тарру,— що проти нових вони виявились добрі.
У слідчого де й поділася підкреслена мрійливість, навіть погляд відірвався від споглядання небес. І він неприязно глипнув на Тарру.
— Ну й що з того? — промовив він. — Важливий не закон, а кара. Слідство тут ні при чому.
— От вам ворог номер один,— сказав Коттар, коли слідчий зник у юрбі.
Автомобіль від'їхав від пішоходу.
За кілька хвилин Рамбер і Коттар угледіли Гарсію. Він підійшов до них упритул і замість привітання кинув: «Доведеться почекати».
Круг них юрма, де переважали жінки, чекала в цілковитій тиші. Майже всі прихопили з собою кошики, плекаючи марну надію якось передати їх своїм хворим і ще безглуздішу думку, що тим потрібні їхні гостинці. Браму стерегли озброєні солдати; вряди-годи з подвір'я, що відокремлювало приміщення митниці від вулиці, долітав чудний крик. І відразу вся юрма повертала до лазарету неспокійні обличчя.
Троє чоловіків стояли й дивилися, аж це за їхніми спинами пролунало уривчасте й поважне «здорові були», і вони, як за командою, обернулися. Незважаючи на жарінь, Рауль був одягнений, як на врочистість. Двобортний темний костюм гарно облягав його високу, дужу постать, а на голові красувався фетровий капелюх із заламаними крисами. Обличчя в нього було бліде, очі темні, вуста зціплені, говорив він швидко й чітко.
— Рушайте у напрямку до центру, — звелів він,— а ти, Гарсіє, можеш іти.
Гарсія закурив і лишився стояти на місці. Всі троє йшли прудко, і Рамбер з Коттаром намагались прилаштуватися до кроку Рауля — той простував посередині.
— Гарсія мені сказав,— озвався Рауль. — Провернути це можна. В кожному разі, потягне десять тисяч франків.
Рамбер відповів, що згоден.
— Поснідаємо завтра в іспанському ресторані на Флотській.
Рамбер знову погодився, і Рауль, уперше всміхаючись, потис йому руку. Коли він пішов, Коттар перепросив, завтра, мовляв, він зайнятий, зрештою, Рамбер обійдеться й без його допомоги.
Коли назавтра журналіст зайшов до іспанського ресторану, всі голови повернулись у його бік. Цей затінений погре-бок, куди доводилося спускатись кількома східцями, був розташований на жовтій, висушеній спекою вуличці, і ходили сюди тільки чоловіки, переважно іспанського типу. Та коли Рауль, що сидів за столом у кутку, махнув журналістові і Рамбер рушив до нього, цікавість збігла з облич, і всі уткнулися в свої тарілки. Коло Раулевого столу сидів якийсь довготелесий неголений тип з непомірно широкими при такій худорбі плечима, з конячим лицем і ріденьким чубом. Рукави сорочки були закасані й відкривали довгі тонкі руки, густо порослі чорною вовною. Рауль відрекомендував йому журналіста, і незнайомець тричі труснув головою. Імені його Рамберові не назвали, а Рауль, говорячи з ним, називав його просто «наш друг».
— Наш друг сподівається, що зможе вам допомогти. Він вас...
Рауль замовк, бо до Рамбера підійшла кельнерка взяти замовлення.
— Він вас зараз зведе з двома нашими приятелями, а ті своєю чергою познайомлять з вартовими, з якими ми зв'язані. Але це ще не все. Вартові мають самі вибрати слушний час. Найпростіше, по-моєму, це переночувати двітри ночі в когось із вартових, що мешкають поблизу воріт.
Але попередньо наш друг забезпечить вам кілька необхідних контактів. Як усе буде залагоджено, гроші передасте йому.
«Наш друг» знову хитнув своєю конячою головою, не перестаючи жувати салат із помідорів та солодкого перцю, до якого аж надто допався. Потім він заговорив з легким іспанським акцентом. Він запропонував Рамберові зустрітися позавтра о восьмій ранку на паперті собору.
— Ще два дні! — протягнув Рамбер.
— Справа нелегка,— сказав Рауль. — Адже треба людей знайти.
«Наш друг» Кінь енергійно підтвердив ці слова кивком голови, і Рамбер мляво погодився. Дообідуючи, все шукали тему розмови. Але тільки-но Рамбер з'ясував, що Кінь ще й футболіст, все стало просто. Свого часу він і сам захоплювався футболом. Розмова, звичайно, перейшла на чемпіонат Франції, на силу англійських професійних команд і тактику «дубльве». А наприкінці обіду Кінь геть розійшовся, уже тикав Рамберові, намагався переконати його, що в будь-якій команді «найкраще грати в півзахисті». «Ти зрозумій,— торочив він,— адже саме півзахист і визначає гру. А це в футболі головне». Рамбер погоджувався, хоча сам завжди грав у нападі. Аж тут їхній суперечці поклало край радіо, кілька разів поспіль воно повторило під сурдинку позивні — якусь сентиментальну мелодію,— а далі повідомило, що вчора чума забрала сто тридцять сім жертв. Ніхто з присутніх навіть не озирнувся. Кінь знизав плечима і підвівся. Рауль з Рамбером і собі повставали.
На прощання півзахисник міцно потиснув руку Рамберові й сказав:
— Мене звуть Гонсалес.
Ті два дні тяглися для Рамбера нескінченно довго. Він вибрався до Ріє і розповів йому докладно про всі свої починання. Потім нав'язався за лікарем і розпрощався з ним на порозі дому, де лежав хворий з підозрою на чуму. У коридорі чувся тупіт і гомін: це сусіди прийшли попередити сім'ю хворого про появу лікаря.
— Аби лиш Тарру не спізнився,— буркнув Ріє. Вигляд він мав утомлений.
— Епідемія, мабуть, набирає темпів,— мовив Рамбер. Ріє відповів, що річ не в тім, крива захворювань навіть повільніше, ніж раніше, повзе вгору. Просто нема ще достатньо ефективних засобів боротися з чумою.
— Нам бракує матеріалів,— пояснив він. — У будь-якій армії світу брак матеріальної частини звичайно надолужується людьми. Але нам і людей бракує.
— А до міста прибули ж лікарі й санітари.
— Атож, прибули,— погодився Ріє. — Десять лікарів і якась сотня санітарів. На перший погляд нібито й багато.
Але цього ледь вистачає тепер. А як пошесть посилиться, то й геть не вистачить.
Ріє прислухався до метушні в оселі й потім усміхнувся Рамберові.
— Так,— промовив він,— раджу вам не баритися на ляху до успіху.
По Рамберовому обличчі перебігла тінь.
— Ну, ви ж знаєте,— мовив він глухо,— я зовсім не тому намагаюся вирватися звідси.
Ріє підтвердив, що знає, та Рамбер не дав йому доказати.
— Гадаю, я не боягуз, принаймні лякаюсь нечасто. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають не стерпні думки.
Лікар глянув йому просто в очі.
— Ви з нею зустрінетеся,— мовив він.
— Можливо, але мені несила знести думку, що все це затягується, а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти, і тому треба користатися з кожної хвилини. Не знаю, чи ви розумієте мене.
Ріє буркнув, що розуміє, але тут надійшов радісно збуджений Тарру.
— Щойно говорив з отцем Панлю, запропонував йому вступити в дружину.
— Ну й що ж він? — спитав лікар.
— Спершу подумав, потім погодився.
— Дуже радий,— озвався лікар,— радий, що він кращий за свої проповіді.
— Усі люди такі,— заявив Тарру. — Треба їм тільки дати слушну нагоду.
Він посміхнувся і моргнув до Ріє.
— Видно, у мене така спеціальність — давати людям слушну нагоду.
— Вибачте,— мовив Рамбер,— але мені пора.
Умовленого четверга Рамбер з'явився на паперть собору за п'ять хвилин до восьмої. Повітря було свіже. У небі пливли білі, кругленькі хмарки, але невдовзі спека поглине їх без останку. Хвиля вогких пахощів ще долітала з моріжків, уже добре випалених спекою. Сонце, що ховалося за будинками східної частини міста, встигло торкнутися лише шолому Жанни д'Арк, її визолочена з ніг до голови постать оздоблювала майдан. Дзиґарі вибили восьму. Рамбер пройшовся туди-сюди під склепінням безлюдної паперті. З храму долинали уривки поспів'я разом з одвічним духом ладану й підвальної вогкості. Нараз поспів'я стихло. З десяток маленьких чоловічків у чорному висипало з церкви й потюпало до міста. Рамбера взяла нетерплячка. Інші чорні постаті піднялися високими сходами й рушили до паперті. Він був закурив, але одразу ж схаменувся: місце для куріння обрано не дуже вдало.
О восьмій п'ятнадцять потихеньку, під сурдинку, заграв соборний орган. Рамбер вступив під темне склепіння. Спершу він розрізняв тільки маленькі чорні постаті, що прямували повз нього до нефа. Вони зібралися в кутку перед імпровізованим вівтарем, де недавно звели статую святого Роха, виконану на термінове замовлення в одній із скульптурних майстерень нашого міста. Тепер уклінні постаті, здавалося, зовсім скорчились і тут, серед цієї одвічної сіряви, були наче грудки згуслої тіні, хіба що ледь-ледь щільніші й рухоміші, ніж серпанок, що оповив їх. А над їхніми головами орган невгавно витинав одну й ту саму тему з варіаціями.
Коли Рамбер увійшов, Гонсалес уже спускався сходами, очевидно, рушаючи до центру.
— А я думав, ти вже пішов,— сказав він журналістові. —
І правильно б зробив.
Він пояснив, що чекав на приятелів в умовленому місці недалеко звідси, побачення було призначено на сьому п'ятдесят п'ять. Але тільки марно прождав цілих двадцять хвилин.
— Щось їм перешкодило. В нашому промислі не все йде гладесенько-рівнесенько.
Він запропонував зустрітися завтра о тій самій годині біля пам'ятника полеглим. Рамбер зітхнув і зсунув фетрового капелюха на потилицю.
— Дарма, дарма,— сказав Гонсалес зі сміхом. — Сам знаєш, скільки доводиться робити пасів, комбінацій, фінтів, перш ніж заб'єш гола.
— Авжеж,— погодився Рамбер. — Але ж матч триває всього півтори години.
Пам'ятник полеглим стоїть саме на тому єдиному в Орані місці, звідки видно море, на променаді, який через сотню метрів упирається у гірські відроги над гаванню. Наступного дня Рамбер, знову прийшовши на побачення перший, уважно прочитав імена полеглих на полі слави. Через кілька хвилин з'явилося ще якихось двоє, байдуже глянули на Рамбера, відійшли, сперлись на балюстраду променада і, здавалось, поринули в споглядання голих і безлюдних набережних. Обидва були однакового зросту, обидва вбрані в однакові сині штани й морські сорочки з короткими рукавами. Журналіст відійшов від пам'ятника, присів на лаву і знічев'я почав розглядати незнайомців. Тут лише він помітив, що на вигляд їм було не більше, ніж по двадцять. Але в цю хвилину він угледів Гонсалеса, який ще на ходу перепрошував за спізнення.
— Ось вони, наші друзі,— промовив він, підводячи журналіста до двох молодиків, назвавши одного Марселем, а другого — Луї. Лицем вони теж були схожі між собою, і Рамбер подумав, що це рідні брати.
— Ну от,— мовив Гонсалес. — Тепер ви познайомились. Лишилося тільки обговорити діло.
Марсель, а може, Луї, сказав, що вони заступають на варту через два дні і вартуватимуть тиждень, отож важливо обрати найсприятливіший день. Їхній пост із чотирьох чоловік охороняє західну браму, і двоє з постових — кадрові військові. Про те, щоб їх утаємничувати в операцію, шкода й мови. По-перше, це народ ненадійний, а по-друге, в такому разі виростуть видатки. Але іноді їхні колеги проводять частину ночі в підсобці одного знайомого їм бару. Отож Марсель, а може, Луї, запропонував Рамберові оселитися в них — це поблизу застави — і чекати, коли по нього прийдуть. Тоді вибратися з міста буде нескладно. Але треба поквапитися, бо вже подейкують, ніби в найближчі дні встановлять посилені наряди зокола.
Рамбер пристав на такий план дій і пригостив братів своїми останніми сигаретами. Той із двох, котрий досі не пустив пари з уст, раптом запитав Гонсалеса, чи залагоджено питання з винагородою і чи не можна отримати аванс.
— Не треба,— відповів Гонсалес,— це свій хлопець.
Коли все буде зроблено, тоді й заплатить.
Домовилися про нову зустріч. Гонсалес запропонував пообідати позавтра в іспанському ресторані. А звідти можна буде податися додому до братів вартових.
— Першу ніч, хочеш, я теж там переночую,— запропонував він Рамберові.
Наступного дня Рамбер, піднімаючись до свого номера, зіткнувся на сходах із Тарру.
— Іду до Ріє,— мовив Тарру. — Хочете зі мною?
— Бачте, мені завжди чомусь здається, ніби я йому заважаю,— нерішуче озвався Рамбер.
— Навряд, він часто про вас згадує.
Журналіст задумався.
— Стривайте,— сказав він. — Якщо у вас надвечір, хай навіть зовсім пізно, випаде вільна хвилинка, краще приходьте обидва в бар, сюди, до готелю.
— Ну це вже залежатиме від нього і від чуми,— відповів Тарру.
Одначе об одинадцятій годині обидва — і Ріє, і Тарру — входили до вузького і тісного готельного бару. В маленькому приміщенні товклося душ із тридцять, чувся голосний гомін голосів. Обидва несамохіть зупинились на порозі — після могильної тиші зачумленого міста їх ніби оглушив цей гамір. Але вони одразу здогадалися, чому так гамірно — у барі ще подавали напої. Рамбер, який сидів на високому дзиґлику в далекому кутку перед стойкою, махав їм рукою. Вони підійшли, і Тарру спокійно відсунув убік якогось надто галасливого сусіду.
— Алкоголь вас не лякає?
— Ні, навпаки,— відповів Тарру.
Ріє втягував ніздрями гіркуватий запах зілля, що йшов від склянки. Розмова в такому гаморі не клеїлася, та й Рамбер, здавалося, цікавиться не ними, а питвом. Лікар так і не міг сказати, п'яний журналіст чи ще ні. За одним із двох столиків, що захарастили весь вільний простір тісного бару, сидів морський офіцер з двома дамами пообіч і розповідав якомусь червонолицьому череваню, четвертому в їхній компанії, про епідемію тифу в Каїрі.
— Табори! — повторював він. — Там влаштували для тубільців спеціальні табори, напнули намети, а довкола повиставляли військовий кордон, якому дано наказ стріляти в рідних, коли вони намагатимуться нишком передати хворому зілля від знахарки. Звичайно, захід, може, суворий, але слушний.
Про що говорили за другим столиком надто вичепурені молодики, второпати було годі — окремі й так нерозбірливі фрази губилися в рубаному ритмі «Saint James Infirmary», що линув з програвача, піднесеного над головами клієнтів.
— Ну як, раді? — спитав Ріє, підносячи голос.
— Тепер уже скоро,— відповів Рамбер. — Може, навіть на цьому тижні.
— Шкода! — вигукнув Тарру.
— Чому шкода?
Тарру озирнувся на Ріє.
— Ну, знаєте, — мовив лікар. — Тарру вважає, що ви
могли б бути корисним тут, і тому так говорить, але я особи
сто цілком розумію ваше бажання поїхати.
Тарру замовив ще по склянці. Рамбер скочив зі свого дзиґлика і вперше за цей вечір поглянув прямо в очі Тарру.
— А чим я можу бути корисним?
— Як то чим? — відповів Тарру, неквапливо беручи склянку. — Ну хоча б у наших санітарних дружинах.
Рамбер замислився і мовчки заліз на дзиґлика, обличчя його прибрало звичного для нього впертого й понурого виразу.
— Отже, по-вашому, від наших дружин ніякої користі? — спитав Тарру, ставлячи порожню склянку й пильно дивлячись на Рамбера.
— Звісно, користь є, і чимала,— відповів журналіст і теж випив.
Ріє помітив, що рука в нього тремтить. І подумав нишком: ага, Рамбер таки добре під мухою.
Назавтра, коли Рамбер удруге підійшов до іспанського ресторану, йому довелося пробиратися поміж стільців, поставлених просто на вулиці коло входу, їх повиносили з зали клієнти, щоб навтішатися золотаво-зеленим вечором, першим холодком після денної спеки. Палили вони якийсь надто їдючий тютюн. У самому ресторані було майже безлюдно. Рамбер обрав той самий далекий столик, за яким вони вперше зустрілися з Гонсалесом. Кельнерці він сказав, що чекає знайомого. Була дев'ятнадцята тридцять. Потроху ті, хто сидів зокола, поверталися до зали і вмощувалися за столиками. Кельнерки розносили страви, і під низьким склепінням ресторану лунко брязкотів посуд і стояв притлумлений гомін. А Рамбер усе чекав, хоча була двадцята. Нарешті засвітили світло. До його столика посідали нові відвідувачі. Рамбер теж замовив вечерю. І скінчив вечеряти о двадцятій тридцять, так і не дочекавшись ні Гонсалеса, ні братів вартових. Він закурив. Зала поволі порожніла. Надворі швидко споночіло. Теплий легіт із моря легенько торсав віконні завіси. О двадцять першій Рамбер помітив, що ресторан зовсім безлюдний, і кельнерка здивовано позирає на нього. Він заплатив і пішов. Навпроти ресторану була ще відчинена якась кав'ярня. Рамбер влаштувався біля шинкваса, звідки можна було бачити вхід до ресторану. О двадцять першій тридцять він подався до готелю, намагаючись зміркувати, як би знайти Гонсалеса, який не залишив йому адреси, і серце його скніло на думку, що доведеться починати все наново.
Саме в цю хвилину в пітьмі, прохромленій фарами санітарних машин, Рамбер раптом усвідомив — і згодом сам признався в цьому докторові Ріє,— що за весь той час ні разу не згадав про свою дружину, заклопотаний пошуками шпарки в глухих міських мурах, що відокремлювали їх одне від одного. Але тої хвилини, коли всі шляхи знов було йому відрізано, він раптом відчув, що саме вона була осереддям усіх його прагнень, і такий несподіваний біль пронизав його, що він стрімголов кинувся до готелю, аби тільки втекти від цього лютого опіку, від якого годі було сховатися і від якого нили скроні.
А проте назавтра з самого ранку він зайшов до Ріє спитати, як побачитися з Коттаром.
— Єдине, що мені лишається,— признався він,— це почати все наново.
— Приходьте завтра ввечері,— порадив Ріє,— Тарру попросив мене навіщось покликати Коттара. Він прийде о десятій. А ви завітайте о пів на одинадцяту.
Коли наступного дня Коттар з'явився до лікаря, Тарру і Ріє саме говорили про несподіваний випадок одужання, що стався в лазареті Ріє.
— Один із десяти. Пощастило чоловікові,— зауважив Тарру.
— Значить, у нього не чума була,— заявив Коттар.
Його квапливо запевнили, що саме чума й була.
— Та яка там чума, якщо він одужав! Ви не гірш за мене знаєте, що чума не милує.
— Взагалі воно так,— погодився Ріє. — Але якщо дуже налягати, можуть бути й несподіванки.
Коттар захихотів.
— Ну, це як сказати. Останнє вечірнє зведення чули?
Тарру, який доброзичливо поглядав на Коттара, відповів, що чув, що становище справді дуже складне, але що це, власне, доводить? Тільки те, що треба вжити крайніх заходів.
— Ет! Ви ж їх уживаєте!
— Вживаємо-то вживаємо, але хай кожен те саме робить. Коттар тупо витріщився на Тарру. А Тарру сказав, що
більшість людей сидить згорнувши руки, що пошесть — справа кожного, і кожен повинен виконати свій обов'язок. У санітарні дружини беруть усіх охочих.
— Що ж, ваша правда,— погодився Коттар,— тільки все одно намарне. Чума дужча.
— Коли все перепробуємо, тоді побачимо,— терпеливо договорив Тарру.
Під час цієї розмови Ріє сидів за столом і переписував набіло картки. А Тарру все ще дивився на рантьє, який неспокійно совався на стільці.
— Чому б вам не попрацювати з нами, пане Коттар?
Коттар з ображеною міною підхопився з стільця, взяв свого округлого капелюха.
— Це не моє діло.
І додав викличним тоном:
— А втім, мені чума якраз вигідна. То з якої б це речі я помагав людям, які з нею борються?
Тарру ляснув долонею по чолі, ніби раптом йому сяйнула істина.
— Ах так, я й забув: якби не чума, вас би заарештували.
Коттар аж підскочив і схопився за спинку стільця, наче боявся впасти на підлогу. Ріє відклав ручку і кинув на нього пильний, серйозний погляд.
— Хто вам про це сказав? — крикнув рантьє. Тарру здивовано звів брови і відповів:
— Та ви самі. Чи, точніше, ми з лікарем так вас зрозуміли. І поки Коттар у нападі нездоланної люті белькотів щось собі під ніс, Тарру додав:
— Та чого ви так нервуєтесь? Принаймні ми з доктором виказувати вас не підемо. Ваші справи нас не обходять. Крім того, ми самі не великі шанувальники поліції. Та сідайте ж.
Коттар недовірливо покосився на стільця і, повагавшись, сів. Він помовчав, потім глибоко зітхнув.
— Це вже давні справи,— признався він,— але вони повитягали їх на світ Божий. Я ж гадав, що вже все забуто. Але хтось, мабуть, роздзвонив. Вони мене викликали і звеліли нікуди не виїздити аж до кінця слідства. Тут я збагнув, що рано чи пізно мене заметуть.
— Справа серйозна? — спитав Тарру.
— Все залежить від того, що розуміти під словом «серйозна». У кожному разі, не вбивство.
— В'язниця чи каторжні роботи? Коттар зовсім похнюпив носа.
— Якщо поталанить — в'язниця... Але по короткій паузі жваво додав:
— Помилка сталася. Всі помиляються. Тільки я не можу примиритися з думкою, що мене злапають, усе в мене заберуть: і домівку, і звички, і всіх, кого я знаю.
— А-а,— протягнув Тарру,— отже, тому ви й надумали повішатися?
— Так, тому. Нерозумно, звичайно, це все.
Тут озвався Ріє, досі він мовчав, і сказав, що цілком розуміє неспокій Коттара, але, може, все ще владнається.
— Знаю, знаю, зараз мені боятися нічого.
— Отож я бачу, ви в дружину вступати не збираєтеся,— зауважив Тарру.
Рантьє нервово бгав у руках капелюха і скинув на Тарру непевним оком.
— Тільки ви на мене не гнівайтеся.
— Крий Боже,— посміхнувся Тарру. — Але хоча б постарайтеся не розповсюджувати задля вашого ж добра чумної бацили.
Коттар запротестував: зовсім він чуми не хотів, вона сама прийшла, і не його вина, якщо чума його влаштовує. Коли на порозі постав Рамбер, Коттар енергійно додав:
— Зрештою, по-моєму, все одно ви нічого не доб'єтеся.
Від Коттара Рамбер дізнався, що той теж не знає адреси Гонсалеса, але можна спробувати знову піти до першої кав'ярні, тої, маленької. Домовилися про завтрашню зустріч. Оскільки ж Ріє хотів знати наслідки переговорів, Рамбер запросив їх з Тарру зайти наприкінці тижня просто до нього в номер о будь-якій годині ночі.
Вранці Коттар і Рамбер подалися до кав'яреньки й попросили переказати Гарсії, що чекатимуть його нині ввечері, а в разі якоїсь завади — завтра. Цілий вечір вони прождали марно. Зате наступного дня Гарсія з'явився. Він мовчки вислухав розповідь про Рамберові поневіряння. Сам він не був у курсі справи, але чув, що недавно було оточено кілька кварталів і цілу добу прочісували там усі будинки поспіль. Можливо, Гонсалесові та братам не пощастило вибратися з оточення. Усе, що він може зробити, це знову звести їх із Ра-улем. Ясно, на зустріч раніше, ніж завтра-позавтра, годі сподіватися.
— Видно, треба починати все наново,— сказав Рамбер.
Коли Рамбер зустрівся з Раулем в умовленому місці, на розі, той підтвердив Гарсієву гадку — всі нижні квартали міста справді оточено. Треба б спробувати відновити зв'язок із Гонсалесом. А за два дні Рамбер уже обідав з футболістом.
— Ото безголів'я,— мовив Гонсалес. — Ми мали домовитися, як знайти одне одного.
Такої ж думки був і Рамбер.
— Завтра вранці підемо до хлопців, спробуємо щось залагодити.
Назавтра хлопців не було вдома. Призначено зустріч на Ліцейському майдані другого дня ополудні. Рамбер вернувся додому. І Тарру, який зустрів по обіді Рамбера, був вражений журним виразом його обличчя.
— Не клеїться? — спитав Тарру.
— Атож. Ось тобі й почали наново,— відповів Рамбер. І повторив своє запрошення:
— Приходьте сьогоді ввечері.