Чума - 07

Близько другої місто поволі безлюдніє, в ці хвилини сходяться водночас курява, сонце, чума і мовчанка. Уздовж стін високих старих кам'яниць невтомно струмує жар. Ці довгі тюремні години переходять у розжеврені вечори, які обрушуються на людне, гомінке місто. В перші дні спеки, невідомо чому, на вулицях навіть вечорами нікого не було. Однак тепер перший нічний холодок приносить з собою якщо не надію, то хоч перепочинок. Усі висипають тоді надвір, намагаються оглушити себе балачкою, голосними суперечками, жаданнями, і під пурпуровим липневим небом усе місто, з його парочками і людським гомоном, рине назустріч задушливій ночі. І даремно щовечора на бульварі якийсь натхненний дід у фетровому капелюсі та в краватці метеликом розштовхує юрбу, все примовляючи: «Господь великий, прийдіть до нього»; всі, навпаки, поспішають до чогось, чого вони, власне, не знають, чи до того, що здається їм важливіше за Бога. Попервах, коли гадали, ніби пошесть — така собі звичайна епідемія, релігія була ще доречна. Але коли люди побачили, що справа кепська, всі разом згадали, що існують радощі життя. Тоскний страх, що спотворює вдень усі обличчя, тепер, у цьому закуреному гарячому присмерку, поступається перед диким піднесенням, перед якимсь незугарним гультяйством, що запалює все місто.
«І я, я теж, як вони. Та що там! Смерть для таких людей, як я , — ніщо. Просто подія, що доводить нашу слушність!»
То сам Тарру попросив Ріє про побачення, згадане в його щоденнику. Того вечора, чекаючи на нього, Ріє дивився на матір, що спокійно сиділа на стільці в кутку їдальні. Це тут, на цьому самому місці, вона, попоравшись по господарству, проводила все своє дозвілля. Вона чекала, згорнувши руки на колінах. Ріє не був навіть певен, чи вона чекає саме його. Та коли він заходив до кімнати, материне обличчя ніби мінилося. Все те, що довгим працьовитим життям було зведено до німоти, здавалося, водночас у ній оживало. Але потім вона знову поринала в мовчанку. Того вечора вона дивилася у вікно на вулицю, вже безлюдну. Вуличне освітлення тепер потьмяніло на дві третини. І тільки окремі кволі лампочки ще прорізали нічну пітьму.
— Невже протягом усієї пошесті електрика так і подаватиметься у півнапруги? — спитала пані Ріє.
— Мабуть.
— Хоча б до зими все скінчилось. А то взимку буде зовсім сумно.
— Авжеж,— погодився Ріє.
Він помітив, що материн погляд спочиває на його чолі. Та й сам Ріє знав, що неспокій і перевтома останніх днів не прикрашають його.
— Ну як сьогодні, щось негаразд? — спитала пані Ріє.
— Та ні, як завжди.
Як завжди! То означало, що нова сироватка, надіслана з Парижа, виявилась, очевидно, не такою дійовою, як перша, і що показники смертності зростають. Як і досі, профілактичну вакцинацію доводиться робити лише в родинах, де вже побувала чума. А щоб упорскувати вакцину всім кому слід, треба налагодити її масове виробництво. Здебільшого бубони вперто не піддавалися розрізанню, вони чомусь робилися особливо тверді, і хворі страждали подвійно. Напередодні в місті зареєстровано два випадки нової різновидності захворювання. Тепер до бубонної чуми підпряглася ще й легенева. І тоді ж геть загнані роботою лікарі зажадали на засіданні в розгубленого префекта — і домоглись — ужити нових заходів, щоб запобігти небезпеки зараження, бо легенева чума розноситься диханням людини. І як звичайно, ніхто нічого не знав.
Він подивився на матір. Любий погляд карих очей сколихнув у ньому синівську ніжність, цілі роки ніжності.
— Чи ти не боїшся, мамо?
— В моєму віці нема чого надто боятися.
— Дні довгі, а я майже відбився від дому.
— Я ж знаю, що ти прийдеш, я можу тебе чекати скільки завгодно. А коли тебе немає вдома, я думаю про те, що ти робиш. Маєш якісь новини?
— Так, усе гаразд, коли вірити останній телеграмі. Але я певен, що вона пише так, аби мене заспокоїти.
На дверях продеркотів дзвоник. Лікар усміхнувся матері й пішов відчиняти. На сходах було вже темно, і Тарру скидався в своєму сірому костюмі на величезного ведмедя. Ріє всадовив гостя до письмового столу в своєму кабінеті. А сам лишився стояти, тримаючись за спинку фотеля. Поміж ними горіла на столі лампа, єдина в кімнаті.
— Я знаю, — навпростець почав Тарру,— з вами можна говорити відверто.
Ріє промовчав, підтверджуючи слова Тарру.
— За два тижні чи за місяць ви будете вже не потрібні, події вас випередили.
— Ваша правда,— погодився Ріє.
— Санітарну службу організовано кепсько. Вам бракує і людей, і часу.
Ріє підтвердив і це.
— Я довідався, префектура думає про організацію служби з цивільного населення, щоб залучити всіх придатних чоловіків до спільної боротьби за врятування людей.
— Ви добре обізнані. Але невдоволення й так уже велике, і префект вагається.
— Чому в такому разі не звернутися до добровольців?
— Пробували, але наслідки виявилися жалюгідні.
— Пробували офіційно, самі майже не вірячи в успіх. Їм бракує головного — уяви. Тому вони й не встигають за масштабами стихійного лиха. І уявляють, що борються з чумою, тоді як засоби боротьби не піднімаються вище рівня боротьби зі звичайнісінькою нежиттю. Якщо ми не втрутимося, вони загинуть, та й ми разом з ними.
— Можливо,— погодився Ріє. — Повинен вам сказати, що вони подумують також про залучення на чорну роботу в'язнів.
— Я волію, щоб роботу виконували вільні люди.
— Я також. Але, власне, чому?
— Я ненавиджу смертні вироки. Pie глянув на Тарру.
— Ну й що ж? — мовив він.
— А те, що в мене є план організувати добровільні загони. Доручіть мені взятися до цієї справи, а начальство залишмо осторонь. Зрештою в нього й так багато клопоту. Я майже повсюди маю друзів, вони й будуть ядром організації. Природно, я теж вступлю до загону.
— Сподіваюся, ви не маєте сумніву, що і я приєднаюся залюбки,— сказав Ріє. — Людина завжди потребує допомоги, а надто в нашому ремеслі. Беру на себе провести вашу пропозицію в префектурі. А втім, у них нема іншої ради. Однак...
Ріє замовк.
— Однак на цій роботі можна і головою накласти, ви самі добре знаєте. І в кожному разі, я мушу вас попередити. Ви добре все зважили?
Тарру звів на лікаря спокійні сірі очі.
— А що ви скажете, докторе, про казання Панлю?
Питання це пролунало так природно, що Ріє відповів на нього теж цілком природно.
— Я надто довго вештався по шпиталях, щоб захопитися думкою про колективну відплату. Але ж ви розумієте: християни часом люблять побалакати на цю тему, хоча самі по-справжньому в це не вірять. Вони кращі, ніж видаються на перший погляд.
— Отже, ви, як і отець Панлю, вважаєте, що чума має свої добрі сторони, що вона розкриває людям очі, змушує їх думати?
Лікар нетерпляче труснув головою.
— Як і всі недуги на цім світі. Те, що слушно відносно хвороб світу сього, слушно і щодо чуми. Можливо, дехто й стане кращим. Але ж коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою.
Ріє говорив, майже не підносячи голосу. Але Тарру махнув рукою, ніби бажаючи його заспокоїти. Він усміхнувся.
— Атож,— мовив Ріє, здвигуючи плечима. — Але ви мені ще не відповіли. Ви добре все обміркували?
Тарру зручніше вмостився у фотелі і потягнувся до лампи.
— А в Бога ви віруєте, докторе?
І це запитання пролунало теж цілком природно. Одначе тепер Ріє відповів не відразу.
— Ні, але яке це має значення? Навколо мене пітьма, а я пробую бодай що-небудь у ній побачити. Вже давно я не вважаю це оригінальним.
— Саме це й відрізняє вас од отця Панлю?
— Навряд. Панлю кабінетний учений. Він не надивився смертей і тому провіщає від імені істини. Однак будь-який сільський священик, який розгрішує своїх парафіян і чує останній віддих мрущого, думає так само, як і я. Він передусім спробує зарадити біді, а вже потім доводитиме її доброчинні якості.
Ріє встав, світло лампи сповзло з його обличчя на груди.
— Якщо ви не хочете відповісти на моє запитання,— сказав він,— облишмо це.
Тарру посміхнувся, він і досі зручно, не ворушачись, сидів у фотелі.
— Можна замість відповіді поставити вам запитання?
Лікар і собі посміхнувся.
— А ви, бачу, любите таємничість,— мовив він. — Ну, питайте.
— Отож,— сказав Тарру. — Навіщо ви так самовіддано робите свою справу, коли не віруєте в Бога? Можливо, знаючи вашу відповідь, я і сам зможу відповісти.
Все ще стоячи в сутіні, лікар сказав, що він уже відповів на це запитання і що коли б він вірив у Бога всемогутнього, то облишив би лікувати хворих і передав їх до рук Господніх. Але річ у тім, що жодна людина на світі, атож, навіть і отець Панлю, який вірить, що вірує, не вірить у такого Бога, бо ніхто цілком не покладається на його волю, він, Ріє, вважає, що принаймні тут він на правдивій дорозі, борючись проти усталеного в світі ладу.
— Ага! — мовив Тарру. — Отже, так ви собі уявляєте вашу професію?
— Приблизно,— відказав лікар і вийшов на світло, що падало від лампи.
Тарру тихо свиснув, і лікар глянув на нього.
— Так,— мовив Ріє,— ви, мабуть, хочете сказати, що тут потрібна гордота. Але у мене, повірте, гордоти саме стільки, скільки треба. Я не знаю, ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа — лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе.
— Від кого?
Ріє відвернувся до вікна. Вдалині вгадувалася присутність моря з іще чорнішої й щільнішої густоти обрію. Він відчував лише одне — багатоденну втому і воднораз боровся проти раптової і нерозважної спокуси сповідатися перед цим чудним чоловіком, у якому він, одначе, відчував братню душу.
— Сам не знаю, Тарру, присягаюсь, сам не знаю. Коли я ще тільки починав, то діяв, сказати б, абстраговано, бо так мені було потрібно, бо лікарський фах не гірший за інші, бо багато молодиків до нього рвуться. Можливо, ще й тому, що мені, синові робітника, він дався особливо важко. А потім довелося бачити, як умирають. Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати? Сподіваюся, ви не чули, як голосить жінка перед смертю: «Ні, ні, ніколи!» А я чув. І тоді вже зрозумів, що не зможу до цього звикнути. Я був ще безвусий, і я переніс свою огиду на світовий лад як такий. З часом я став скромніший. Але так і не зміг звикнути до видовиська смерті. Я більше й сам нічого не знаю. Але зрештою...
Ріє похопився і замовк. Він раптом відчув, як у роті йому пересохло.
— Що — зрештою?.. — тихо перепитав Тарру.
— Зрештою,— повторив лікар і знов замовк, пильно приглядаючись до Тарру,— а втім, такий чоловік, як ви, зрозуміє, еге ж? Так от, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить.
— Авжеж,— підтвердив Тарру,— розумію. Проте всі ваші перемоги завжди були і будуть лише минущими, ось у чім заковика.
Ріє спохмурнів.
— Знаю, так завжди буде. Та це ще не привід, аби зректися боротьби.
— Справді, не привід. Але уявляю собі, що ж тоді для вас ця чума.
— Так,— мовив Ріє. — Нескінченна поразка.
Тарру з хвилину пильно дивився на лікаря, потім підвівся й важко рушив до дверей. Ріє подався за ним слідком. Коли він наздогнав його, Тарру стояв, утупившись собі під ноги, і раптом запитав:
— А хто навчив вас усього цього, докторе? Відповідь була негайна:
— Людське горе.
Ріє відчинив двері кабінету, а в коридорі сказав Тарру, що також вийде з ним, йому треба в передмістя заглянути до одного хворого. Тарру запропонував провести його, і лікар погодився. Наприкінці коридору їм зустрілася пані Ріє, і лікар відрекомендував їй гостя.
— Познайомся, це мій приятель,— мовив він.
— Дуже рада з вами познайомитися,— сказала пані Ріє. Коли вона пішла, Тарру озирнувся їй услід. На сходовому
майданчику лікар марно силкувався засвітити світло. Сходи потопали в пітьмі. Лікар подумав, що це діє новий наказ про заощадження електроенергії. Та втім, хто його знає. З недавніх пір усе якось розладналося і в місті, і в помешканнях. Можливо, то був просто недогляд воротаря, а більшість наших співгромадян самі вже ні про що не дбали. Проте лікар не встиг додумати цієї думки, бо позаду озвався голос Тарру:
— Ще одне зауваження, докторе, хай навіть воно видасться вам смішним: ви маєте цілковиту слушність.
Ріє здвигнув плечима, хоча в пітьмі Тарру не міг бачити його жесту.
— Сказати по щирості, я й сам не знаю. А ви, от ви знаєте?
— Ну-ну,— незворушно протягнув Тарру. — Я людина вчена.
Ріє зупинився, і Тарру, що йшов слідом, спіткнувся в пітьмі на приступці. Але утримався на ногах, схопивши лікаря за плече.
— Отже, по-вашому, ви все знаєте про життя? — спитав лікар.
З пітьми долинула відповідь, вимовлена тим самим спокійним тоном:
— Так, знаю.
Тільки опинившись надворі, вони зрозуміли, що вже пізненько, очевидно, близько одинадцятої. Місто було безгомінне, в ньому все змовкло, крім шерехів. Десь дуже далеко пролунала сирена «швидкої допомоги». Вони посідали в машину, і Ріє запустив двигун.
— Зайдіть-но завтра до лазарету,— мовив він,— вам треба зробити запобіжний укол. А насамкінець і перш ніж ви влізете в цю халепу, згадайте, що у вас тільки один шанс із трьох виплутатися з неї.
— Такі підрахунки не мають ніякого глузду, і ви самі, докторе, це чудово знаєте. Сто років тому під час мору в Персії хвороба вигубила всіх жителів міста, крім однісінького чоловіка, котрий обмивав трупи і ні на мить не занедбав свого обов'язку.
— Значить, йому випав третій шанс, та й тільки,— мовив Ріє, і голос його пролунав несподівано глухо. — Але ваша правда, ми ще не дуже обізнані з чумою.
Вони їхали передмістям. Автомобільні фари яскраво сяяли серед безлюдних вулиць. Лікар зупинив машину. Зачиняючи дверцята, він спитав Тарру, чи не хоче той зайти до хворого, і Тарру згодився. Їхні обличчя освітлював тільки відблиск нічного неба. Нараз Ріє дружньо розреготався.
— Скажіть-но, Тарру,— спитав він,— а вас що спонукує вплутуватися в цю історію?
— Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру.
— А на чому вони грунтуються?
— На розумінні.
Тарру повернув до будинку, і Ріє знову побачив його обличчя вже коли вони ввійшли до ядушного діда.
Наступного дня Тарру взявся до роботи і зібрав першу добровільну дружину, за прикладом якої мали створюватися й інші.
Проте оповідач не має наміру надавати великої ваги цим санітарним осередкам. Звісно, більшість наших співгромадян, коли б вони були на місці оповідача, піддалися б спокусі прибільшити роль цих дружин. Але оповідач радше схильний піддатися іншій спокусі, він вважає, що, приписуючи надто велику вагу добрим вчинкам, ми зрештою складаємо непряму, але непомірну хвалу самому злу. Бо цим згоджуємося, ніби добрі вчинки мають таку ціну лише тому, що вони явище рідкісне, а злоба і байдужість куди поширеніші рушії людських дій. Ось такого погляду оповідач ніяк не поділяє. Зло, що існує на світі, майже завжди наслідок невігластва, і будь-яка добра воля може завдати стільки ж шкоди, скільки й зла, якщо тільки ця добра воля не досить обізнана. Люди — вони скорше добрі, ніж лихі, і, власне, річ не в цьому. Але вони в тій чи іншій мірі перебувають у блаженному невіданні, і саме це називається чеснотою або вадою, причому найстрашнішою вадою є невідання, яке гадає, що йому все відомо, і тому дозволяє собі вбивати. Душа у вбивці сліпа, і не існує ні справжньої доброти, ні найпрекраснішої любові без цілковитої ясності бачення.
Ось чому, схвалюючи створення наших санітарних дружин, що виникли за ініціативою Тарру, слід зберігати об'єктивність. Ось чому оповідач не збирається виступати в ролі надто красномовного барда й оспівувати добру волю та геройство, хоча цілком віддає їм належне. Він і надалі залишиться істориком розтерзаних і непримиренних сердець наших співвітчизників, бо такими зробила нас чума.
Не така вже велика заслуга тих, хто самовіддано взявся за організацію санітарних дружин, вони ж бо твердо знали, що нічого іншого зробити не можна, і, навпаки, було б незбагненним, якби вони не взялися до того. Ті дружини допомогли нашим співгромадянам глибше ввійти в чуму і, зокрема, переконали їх, що коли хвороба вже тут, треба робити те, що треба для боротьби з нею. Бо чума, ставши повинністю для кількох людей, виявлялася тим, чим вона була насправді, а була вона справою всіх.
І це дуже добре. Але ж нікому не спаде на думку хвалити вчителя, котрий вчить, що двічі по два — чотири. Можливо, його похвалять за те, що він обрав собі чудовий фах. Тому скажімо: вельми похвально, що Тарру та інші взялися довести, що двічі по два — чотири, а не навпаки, але скажімо також, що їхня добра воля ріднить їх із тим учителем, з усіма, в кого таке саме серце, як у згаданого вчителя, і що, на славу людини, таких куди більше, ніж гадають, принаймні оповідач у цьому переконаний. Правда, він розуміє, які можуть навести заперечення. Головне з них — що ці люди, мовляв, важили життям. Але в історії завжди і неминуче настає такий час, коли того, хто насмілиться сказати, що двічі по два — чотири, карають на смерть. Учитель добре це знає. І річ не в тім, щоб знати, яку кару чи нагороду тягне за собою таке міркування. Річ у тім, щоб знати, двічі по два — чотири чи ні. Ті наші співвітчизники, що важили тоді життям, мали з'ясувати, по-перше — чума це чи не чума, а по-друге — треба проти неї боротися чи не треба.
Чимало оранських новоявлених моралістів твердило, що, мовляв, тут нічого не поможе і що найрозумніше — це вклякнути навколішки. І Тарру, і Ріє, і їхні приятелі могли заперечити на це хто так, хто інак, але висновок їхній завше диктувався тим, що вони знали: треба боротися в той чи інший спосіб і нізащо не падати навколішки. Вся річ була в тому, щоб не дати загинути від чуми великій кількості людей, не дати їм спізнати гіркоту безповоротної розлуки. А на те одна лише рада: подужати чуму. Сама по собі ця істина не здатна викликати захвату, радше вона просто логічна.
Ось чому цілком природно, що старий Кастель вклав усю свою віру і всю свою снагу у виробництво сироватки тут, на місці, з усілякого підручного матеріалу. І вони з Ріє сподівалися, що сироватка, виготовлена з культур мікроба, яким вражене місто, буде дійовішою, аніж сироватка, одержана десь-інде, бо місцевий мікроб дещо відрізнявся від чумної бацили, точніше, від класичного його варіанту. Кастель розраховував дістати першу партію сироватки найближчими днями.
Ось чому цілком природно також, що Гран — і справді, особа не геройська — став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини. Частина дружин, зібраних Тарру, взяла на себе роботу подавати запобіжну допомогу в перенаселених кварталах. Добровольці пробували запровадити тут необхідну гігієну, брали на облік горища й підвали, які ще не були продезинфіковані. Інші дружини допомагали безпосередньо лікарям — виїздили з ними на виклики, забезпечували перевезення зачумлених, ба навіть згодом через брак спеціального персоналу самі водили машини «швидкої допомоги» чи фургони для перевезення трупів. Все це вимагало статистичного обліку, що його і взяв на себе Гран.
З певного погляду оповідач схильний вважати, що Гран навіть більшою мірою, ніж Ріє, чи, скажімо, Тарру, втілював ту спокійну мудрість, що надихала дружини в їхній праці. Він сказав «так» без вагання, з властивою йому доброю волею.
Тільки він попрохав, щоб його використовували на роботі нескладній, для складної він уже старий. Од вісімнадцятої до двадцятої години його час до послуг лікаря. І коли Ріє палко подякував йому, він навіть здивувався: «Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі та було таке просте!» І він повертався до своєї недописаної фрази. Іноді вечорами, коли статистичні підрахунки завершено, Ріє розмовляв з Граном. Потроху до цих вечірніх розмов вони залучили й Тарру, і Гран з явною втіхою відкривав свою душу перед двома приятелями. А вони з непослабною цікавістю стежили за копіткою працею Грана, якої він не уривав навіть у розпал чуми. Зрештою це стало для обох своєрідною розрядкою.
— Ну як амазонка? — нерідко питав Тарру. І Гран з вимученою посмішкою щоразу незмінно відповідав:
— Скаче собі, скаче!
Якось увечері Гран повідомив, що він остаточно зняв епітет «елегантна» стосовно своєї амазонки і що віднині вона фігуруватиме як «струнка».
— Так точніше,— додав він.
Іншого разу він прочитав своїм слухачам першу фразу, переписану наново: «Гожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями в Булонському лісі».
— Правда ж, так краще її бачиш? — спитав він. — І потім я волію написати «травневого ранку» тому, що «травневого поранку» дещо сповільнює скік коня.
Потім він узявся за епітет «чудовий». За його словами, це не звучить, а йому треба слівце, яке з фотографічною точністю відразу змалювало б пишну кобилу, що існує в його уяві. «Сита» не піде, хоча й точно, зате трошечки зневажливо. Він був спокусився на «лискуча», але епітет ритмічно не вкладається у фразу. Одного вечора він радо сповістив, що знайшов: «гніда в яблуках». На його думку, це ненав'язливо говорить про вишуканість коня.
— Але так же не можна,— заперечив Ріє.
— А чому?
— Бо ж «у яблуках» — це теж стосується масті коня, це не порода.
— Якої масті?
— Та байдуже якої, в кожному разі — це не гнідої.
Гран був вражений до самого серця.
— Дякую, дякую,— сказав він,— як добре, що я вам
прочитав. Ну, тепер ви самі переконались, як воно важко.
— А що як написати «прегарна»? — спитав Тарру. Гран глянув на нього, задумався.
— Так,— нарешті озвався він,— саме так. І поступово уста його склалися в усмішку.
За кілька днів він признався друзям, що йому страшенно заважає слово «квітучий». Оскільки сам він ніде далі Орана й Монтелімара не бував, то в'язнув з розпитами до своїх приятелів і вимагав від них відповіді — квітучі алеї в Булонському лісі чи ні. Сказати по щирості, ні на Ріє, ні на Тарру вони ніколи не справляли враження надто квітучих, але переконливі докази Грана похитнули їхню впевненість. А він усе дивувався з їхніх сумнівів. «Одні лише художники вміють бачити!» Якось лікар побачив Грана в стані неприродного збудження. Він тільки що замінив «квітучі» на «повні квітів». І радісно потирав руки.
— Нарешті їх побачать, відчують. Нумо, геть шапки, панове!
І він урочисто прочитав фразу «Гожого травневого ранку струнка амазонка неслася галопом на прегарній гнідій кобилі серед повних квітів алей Булонського лісу». Але прочитані вголос три родові відмінки, що закінчували фразу, лунали важко, і Гран затнувся. Він пригнічено сів на стільця. Потім попросив у лікаря дозволу піти. Йому треба подумати на дозвіллі.
Саме в цей час, як довідалися ми згодом, на роботі він почав виявляти неприпустиму неуважність, що сприйнято було як вельми прикру обставину, надто в ті дні, коли мерія з поріділим складом мусила виконувати силу-силенну найважчих обов'язків. Це явно позначилося на роботі, і начальник канцелярії дав прочуханки Гранові, нагадавши, що йому платять за виконану роботу, а він її й не виконує.
— Я чув,— додав начальник,— ви на добровільних засадах працюєте для санітарних дружин у вільні від служби години. Мене це не обходить. Єдине, що мене обходить, це ваша праця тут, у мерії. І той, хто справді хоче приносити користь у ці страхітливі часи, передусім мусить ретельно виконувати свою роботу. Інакше все інше теж ні до чого.
— Він має рацію,— сказав Гран лікареві.
— Так, має рацію,— погодився Ріє.
— Я справді зробився неуважний і не знаю, як закінчити фразу.
Він намислив узаагалі викинути слово «Булонський», гадаючи, що й так кожен зрозуміє. Але тоді у фразі стало незрозуміло, що приписується «квітам», а що «алеям». Він подумав був написати: «алеї лісу, повні квітів». Але тоді ліс виходив між іменником і прикметником, і епітет, свідомо відірваний від іменника, стирчав, як колючка. Що правда, то правда, іноді вечорами здавалося, він стомлений ще більше, ніж Ріє.
Так, Грана стомили, запаморочили ті пошуки потрібного слова, а все ж він не кидав підбивати й збирати статистичні дані, потрібні санітарним загонам. Щовечора він терпляче витягав свої картки, виписував криву й щосили намагався дати по змозі найточнішу картину. Не раз він заходив до Ріє в лазарет і прохав, щоб йому виділили стіл у якомусь кабінеті чи приймальні. Потім розкладався зі своїми паперами, точнісінько, як у себе за столом у мерії, і спокійно помахував аркушиком, аби швидше висохло чорнило, не помічаючи, що повітря довкола ніби згущувалося від запаху дезинфекційних засобів і самої хвороби. Він щиро намагався тоді викинути з голови свою амазонку і робити лише те, що треба.
І якщо справді люди хочуть, аби їм давали якісь високі приклади і взірці, так би мовити, геройські, і якщо вже такі
необхідні нашій історії свої герої, оповідач пропонує увазі читачів зовсім непоказного й безбарвного героя, котрий тільки те й має, що добре серце та ідеал, на перший погляд, кумедний. Таким чином, кожний дістає своє: істина те, що їй належиться за правом, два, помножене на два,— свою вічну четвірку, а геройство — другорядне і споконвіку належне йому місце, саме «за» й ніколи не «перед» вимогою вселюдського щастя. Та й наша хроніка матиме завдяки цьому цілком певний характер, що й має бути в будь-якої розповіді про достеменні факти, початої добрими почуттями, себто з почуттями, які ні надто відверто погані, ні надто екзальтовані в поганому театральному значенні цього слова.
Саме так міркував доктор Ріє, коли читав у газетах або слухав по радіо слова заклику й підбадьорення, які слав зачумленому місту довколишній світ. Воднораз із допомогою, посланою суходолом чи повітрям, радіохвилі чи друковане слово що день виливали на місто, віднині таке самотнє, потоки зворушливих чи захоплених коментарів. І щоразу сам стиль і тон їхній, епічний чи риторичний, дратував лікаря. Звісно, він розумів, що ця турбота цілком щира. Але вони могли висловлюватися лише тією умовною мовою, якою люди намагаються висловити те, що їх єднає з людством. А та мова не годилася для незначної буденної роботи, скажімо, того ж таки Грана, бо вона не могла дати уявлення про те, що значив Гран у розпал мору.
Іноді опівночі, серед глибокої мовчанки безлюдного міста, Ріє, лягаючи трохи поспати, налаштовував приймач. І з усіх куточків землі, крізь тисячі кілометрів незнайомі братерські голоси намагалися незграбно висловити свою солідарність, говорили про неї, але водночас у них відчувалася страшенна безпорадність, бо не може людина по-справжньому перейнятися чужим горем, якого не бачить вочевидь. «Оране! Оране!» Даремно поклик цей линув через моря, даремно прислухався Ріє, невдовзі хвиля красномовства здіймалась усе вище і ще яскравіше підкреслювала основну різницю, що робила з Грана та оратора двох чужих одне одному людей.
«Оран! Так, Оран!»
«Але ні,— думав лікар,— є тільки один засіб — це любити або померти разом. А вони надто далеко».
Перш ніж перейти до розповіді про кульмінацію чуми, коли зараза, зібравши в кулак усю свою силу, кинула її на місто й остаточно над ним запанувала, нам залишається ще розповісти про ті відчайдушні, безкінечні та монотонні спроби, які робили окремі люди, такі, як Рамбер, аби лиш віднайти своє щастя і відстояти від чуми ту частку самих себе, яку вони затято боронили від усіх зазіхань. Такий був їхній метод не коритися неволі, що їм загрожувала, і хоча це неприйняття зовні було не таке дійове, як інше, оповідач переконаний, що в ньому був свій глузд і воно свідчило також, попри всю свою марність і суперечність, про те, що в кожному з нас ще живе гідність.
Рамбер боровся, не бажаючи, щоб чума захлюпнула його з головою. Переконавшись, що законним шляхом з міста йому не вибратися, він зібрався, як сказав докторові Ріє, скористатися з інших каналів. Журналіст почав з кав'ярня-них кельнерів. Кельнер завжди в курсі всіх справ. Але перший же, до кого він звернувся, був саме в курсі того, яка гостра кара належиться за таку авантюру. А ще в одній кав'ярні його прийняли без зайвих слів за провокатора. Тільки після випадкової зустрічі з Коттаром у доктора Ріє справа зрушила з місця. Того дня Ріє з Рамбером говорили про марні клопоти, розпочаті газетярем по різних установах. Через кілька днів Коттар зіткнувся з Рамбером на вулиці і люб'язно привітався до нього, віднедавна, спілкуючись із знайомими, він був особливо ґречний.
— Ну що, все ще нічого? — спитав Коттар.
— Нічого.
— Та хіба можна покладатися на чиновників? Не на те вони сидять по канцеляріях, щоб розуміти людей.
— Свята правда. Але я намагаюся знайти якийсь інший вихід. А це важко.
— Ше б пак,— потвердив Коттар.
Проте виявилось, йому відомі деякі лазівки, і він розтлумачив здивованому Рамберові, що вже давно вважається своїм по багатьох оранських кав'ярнях, що там у нього скрізь приятелі і що йому відомо про існування організації, яка провертає такі оборудки. Істина ж полягала в тому, що Коттар, витрачаючи більше, ніж заробляючи, був причетний до контрабанди нормованим крамом. Він перепродував цигарки та кепську горілку, ціни на які зростали щодня, і вже збив собі таким чином невеличкий капіталець.
— А ви певні цього? — спитав Рамбер.
— Авжеж, мені самому пропонували.
— І ви не скористалися?
— Грішно не довіряти ближньому,— сказав добродушно Коттар,— я не скористався тому, що не маю охоти звідси виїжджати. У мене на те свої причини.
І після короткої паузи додав:
— А вас не цікавить, які саме причини?
— По-моєму, це мене не обходить,— відповів Рамбер.
— У певному розумінні, справді, не обходить. А з другого боку... Ну, словом, для мене одна річ певна: відколи в нас чума, мені якось вільніше стало.
Вислухавши Коттарові слова, газетяр спитав:
— А як зв'язатися з тією організацією?
— Це діло не легке,— зітхнув Коттар,— ходіть зі мною.