Червоні вітрила - 4

За всіма його словами виходило, що діти
в іграх тільки взорують тепер на те, що
роблять дорослі.
Ассоль була в «Алладіновій лампі» й у
двох інших крамницях, але нічого не
домоглася.
— Раз нам не таланить, то треба
шукати. Я, може, знову подамся працювати
— на «Фіцрой» або «Палермо». Звичайно,
вони мають рацію, — замислено провадив
він, думаючи про іграшки. — Тепер діти
не граються, а навчаються. Вони
навчаються, навчаються й ніколи не
почнуть жити. Це все так, шкода, їй-богу,
шкода. Зумієш ти прожити без мене час
одного рейсу? Годі й думати про те, щоб
залишити тебе саму.
— Я теж могла б служити разом з тобою,
— наприклад, у буфеті.
— Ні! — Лонґрен прибив це слово
ударом долоні по столі, який аж
здригнувся. — Поки я живий, ти служити
не будеш. Втім, є час подумати.
Він понуро замовк. Ассоль
примостилася поруч з ним на ослінчику;
він побачив збоку, не обертаючи голови,
що вона клопочеться втішити його, й
замалим не усміхнувся. Та усміхнутися
— означало сполохати і збентежити
дівчину. Вона, примовляючи щось
подумки, розгладила його закустрану
сиву чуприну, поцілувала у вуса й,
затуливши кудлаті батькові вуха
маленькими тоненькими пальцями,
сказала:
— Ну от, тепер ти не чуєш, що я тебе
люблю.
Поки вона чепурила його, Лонґрен
сидів, міцно зморщившись, як людина, що
боїться дихнути димом, та, почувши її
слова, густо зареготався.
— Ти серденятко, — просто сказав він
і, поплескавши дівчину по щоці, пішов на
берег поглянути човна.
Ассоль якусь хвилю замислено стояла
посеред кімнати, вагаючись поміж
бажанням віддатися тихій осмуті й
необхідністю хатніх клопотів; потім,
помивши посуд, переглянула у шафі
залишки провізії. Вона не важила й не
міряла, та бачила, що з борошном не
дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з
цукром вже дно знати; обгортки з кавою
та чаєм сливе порожні; немає олії, і
єдине, на чому, з певною досадою на
виняток, спочивало око, був лантух
картоплі. По тому вона помила підлогу й
сіла строчити шлярку до переробленої
зі старого шмаття спідниці, та відразу
ж, пригадавши, що обрізки тканини
лежать за люстром, підійшла до нього й
узяла згорток; потім глянула на своє
відображення.
За горіховою рамою, у світлій
порожнечі відображеної кімнати стояла
тоненька невисока дівчина, вбрана в
дешевий білий муслін з рожевими
квіточками. На її плечах лежала сіра
шовкова хустина. Напівдитяче, у світлій
засмазі обличчя було жваве і виразне;
прегарні, трохи поважні як на її вік очі
зиркали з ніяковою зосередженістю
глибоких душ. Її неправильне личко
могло розчулити тонкою чистотою
обрисів; кожен згин, кожна опуклість
цього обличчя знайшли б місце у великій
кількості жіночих лиць, та їхня
сукупність, стиль був цілковито
оригінальний — оригінально любий; на
цьому ми зупинимося. Решта не підвладна
словам, крім слова «поваба».
Дівчина в люстрі усміхнулася так само
несамохіть, як і Ассоль. Усмішка
вдалася сумною; помітивши це, вона
стривожилася, немовби дивилася на
сторонню. Вона припала щокою до шкла,
заплющила очі й тихо погладила люстро
там, де було її відображення. Рій
невиразних, лагідних думок майнув у
ній; вона випросталася, засміялася й
сіла, заходившись шити.
Поки вона шиє, поглянемо на неї ближче
— всередину. В ній дві дівчини, дві
Ассоль, що перемішалися в чудовній,
прегарній неправильності. Одна була —
донька матроса, ремісника, яка
майструвала іграшки, друга — живий
вірш, з усіма дивами його суголось і
образів, з таїною сусідства слів, у всій
взаємності їхній тіней і світла, які
падали з одного на інше. Вона знала
життя у межах, поставлених її
досвідові, та понад загальними явищами
бачила відображений зміст іншого
порядку. Так, вдивляючись у предмети, ми
помічаємо в них щось не лінійне, та
враженням — виразно людське, і — так
само, як людське, — різне. Щось на
зразок цього, що (якби поталанило)
сказали ми цим прикладом, бачила вона
ще понад видимим. Без цих тихих
завоювань усе просто зрозуміле було
чуже її душі. Вона вміла й полюбляла
читати, але й у книзі читала переважно
поміж рядками, як жила. Несвідомо,
шляхом своєрідного натхнення, вона
робила на кожному кроці величезну
кількість етерно-тонких відкриттів,
несказанних, та важливих, як чистота й
тепло. Вряди-годи — й це тривало низку
днів — вона навіть перероджувалася;
фізичне протиборство життя
провалювалося, мов тиша в ударі смичка;
й усе, що вона бачила, чим жила, що було
довкруги, ставало мереживом таємниць в
образі повсякдення. Не раз, хвилюючись,
вона йшла уночі на морський берег, де,
дочекавшись світанку, цілком поважно
виглядала корабель із Червоними
Вітрилами. Ці хвилини були для неї
щастям; нам важко так піти в казку, їй
було б не менш тяжко вийти з-під її
влади й чару.
Іншим часом, міркуючи про все це, вона
щиро дивувалася собі, не вірячи, що
вірила; усмішкою прощаючи море й
сумовито переходячи до дійсности,
тепер, зсуваючи шлярку, дівчина
пригадувала своє життя. Там було багато
нудьги і простоти. Самотність удвох,
бувало, незмірним тягарем лежала їй на
серці, та в ній витворилася вже та
страдницька бганка, з якої не внести й
не отримати пожвавлення. З неї
кепкували, кажучи; «Вона —
причинувата», «не всі вдома», — вона
звикла й до цього болю. Дівчині
траплялося навіть терпіти образи,
після чого її груди щеміли, наче від
удару. Як жінка вона була непопулярна в
Каперні, однак багато хто підозрював,
хоча дико й невиразно, що їй дано
більше, ніж іншим, — тільки іншою мовою.
Капернці обожнювали кремезних,
здоровецьких жінок з масною шкірою
грубих литок і могутніх рук; тут
залицялися, ляпаючи по спині долонею і
штурхаючи, мов на базарі. Тип цього
почуття скидався на немудру простоту
реву. Ассоль так само личила цьому
рішучому середовищу, як личило б людям
вишуканого нервового життя товариство
примари, якби вона володіла усім чаром
Ассунти або ж Аспазії: те, що від любові,
— про це тут і думати годі. Так у
рівному гучанні вояцької сурми чарівна
журба скрипки не в змозі вивести
суворий полк із дії його прямих ліній.
До того, що сказано в цих рядках,
дівчина стояла спиною.
Поки вона муркотала пісеньку життя,
маленькі руки працювали запопадливо і
спритно; відкусуючи нитку, вона
дивилася далеко перед собою, та це не
заважало їй рівно підгортати рубець і
класти петельний шов із чіткістю
швацької машини. Хоча Лонґрен не
повертався, та вона не турбувалася за
батька. Останнім часом він часто плавав
уночі ловити рибу або просто
провітритися. Її не теребив страх: вона
знала, що нічого злецького з ним не
трапиться. В цьому стосунку Ассоль була
ще тією маленькою дівчинкою, яка
молилася по-своєму, приязно белькочучи
вранці: «Добридень, боже!» — а ввечері:
«Прощавай, боже!»
На її думку, такого короткого
знайомства з богом було цілком
достатньо для того, щоб він одвів лихо.
Вона застановлялася й над його
становищем: бог був вічно зайнятий
справами мільйонів людей, тому до
буденних тіней життя належало, на її
думку, ставитися з делікатним
терпінням гостя, котрий, заставши дім
переповнений людом, чекає забіганого
господаря, знаходячи притулок і харч за
обставинами.
Покінчивши з шитвом, Ассоль склала
роботу на столику в кутку, роздяглася й
уклалася в ліжко. Вогонь був погашений.
Вона хутко завважила, що немає
сонливости; свідомість була ясна, мов у
розпалі дня, навіть пітьма здавалася
штучною; тіло, як і свідомість,
почувалося денним, легким. Серце
відстукувало зі швидкістю
кишенькового годинника; воно калатало
немовби поміж подушкою й вухом. Ассоль
гнівалася, борсаючись, то скидаючи
ковдру, то закутуючись у неї з головою.
Врешті їй пощастило викликати звичне
уявлення, яке допомагало заснути: вона
подумки жбурляла камінці у світлу воду,
наглядаючи, як розбігаються легесенькі
кола. Сон мовби чекав на цю милостину;
він прийшов, пошушукався з Мері, яка
стояла в головах, і, скоряючись її
усмішці, сказав довкруг: «Тс-с-с-с».
Ассоль відразу ж заснула. Їй снився
улюблений сон: квітучі дерева, туга,
чарівливість, пісні й таємничі
з’явиська, з яких, прокинувшись, вона
пригадувала тільки полиск синьої води,
яка накочувала від ніг до серця з
холодом і захватом. Побачивши це все,
вона пробула ще трохи в неможливому
краю, потім прокинулася й сіла.
Сну не було, мовби вона й геть не
засинала. Почуття новизни, радости й
бажання щось учинити зігрівало її. Вона
роззирнулася тим поглядом, яким
озирають нове приміщення. Промкнувся
досвіток — не всією ясністю осяяння, а
тим невиразним зусиллям, у якому можна
розуміти оточення. Низ вікна був
чорний; верх посвітлів. Зовні будинку,
майже покрай рами, мерехтіла вранішня
зоря. Знаючи, що тепер не засне, Ассоль
одягнулася, підійшла до вікна і, знявши
защіпку, одвела раму. За вікном стояла
уважна, чітка тиша; вона немов би
настала тільки зараз. В синіх сутінках
мерехтіли кущі, трохи далі спали
дерева; віяло духотою й землею.
Тримаючись за верх рами, дівчина
дивилася й усміхалася. Раптом щось на
кшталт віддаленого поклику сколихнуло
її зсередини й іззовні, й вона немовби
прокинулася ще раз від явної дійсности
до того, що явніше й безсумнівніше. Від
тієї хвилини сповнене радости
багатство свідомости не полишало її.
Так, розуміючи, слухаємо ми мову людей,
та, якщо повторити сказане, зрозуміємо
ще раз, із іншим, новим значенням. Те
саме було і з нею.
Взявши стареньку, та на її голові
завжди юну шовкову хустинку, вона
прихопила її рукою під горлом, замкнула
двері й випурхнула босоніж на шлях.
Хоча було порожньо і глухо, та їй
здавалося, що вона звучить немов
оркестр, що її можуть почути. Все було
любе їй, все тішило її. Тепла пилюга
лоскотала босі ноги; дихалося ясно й
весело. На сутінковому просвітку неба
темніли дахи і хмари; дрімали воряччя,
дика ружа, городи, сади й ніжно видимий
шлях. У всьому помічався інший лад, ніж
удень, — той самий, але в раніш зникомій
відповідності. Все спало з
розплющеними очима, потай розглядаючи
дівчину, яка проходила мимо.
Вона йшла що далі, то хутчіш,
кваплячись полишити поселення. За
Каперною простягалися луки; за луками
на схилах берегових пагорбів росли
ліщина, тополі й каштани. Там, де шлях
скінчився, переходячи у глуху стежину,
біля ніг Ассоль м’яко заметушився
чорний пес із білими грудьми і
промовистою напругою очей. Пес,
упізнавши Ассоль, скімлячи й маніжисто
увихаючись тулубом, пішов поруч, мовчки
погоджуючись із дівчиною в чомусь
зрозумілому, як «ти» і «я». Ассоль,
зиркаючи в його оповісливі очі, була
твердо впевнена, що пес міг би
заговорити, якби не було в нього
таємних причин мовчати. Помітивши
усмішку супутниці, пес весело
зморщився, махнув хвостом і рівно побіг
уперед, та раптом байдужно сів,
діловито почухмарив лапою вухо, яке
вкусив його вічний ворог, і побіг назад.
Ассоль промкнулася у високу лучну
траву, яка бризкала росою; тримаючи
руку долонею вниз над її мітелками,
вона йшла, усміхаючись струмливому
доторку. Заглядаючи в особливі лиця
квітів, в плутанину стебел, вона
розрізняла там сливе людські натяки —
пози, зусилля, порухи, риси і погляди; її
не здивувала б тепер процесія польових
мишей, бал ховрашків чи грубі веселощі
їжака, який лякає сонного гнома своїм
хорканням. І справді, їжак, сіріючи,
викотився перед нею на стежину.
«Хук-хук», — уривчасто сказав він,
розсердившись, наче візник на пішохода.
Ассоль говорила з тими, кого розуміла й
бачила. «Добридень, хворий», — сказала
вона бузковому півникові, якого до
дірок пробив хробак. «Необхідно
посидіти вдома», — це стосувалося куща,
який захряс посеред стежки і тому його
обшарпало вбранням перехожих. Великий
жук чіплявся за дзвіночки, згинаючи
рослину й падаючи, та вперто
штовхаючись лапками. «Струсни гладкого
пасажира», — пораяла Ассоль. Жук,
справді, не втримався і з хряском
полетів набік. Так, хвилюючись,
трепечучи і сяючи, вона підійшла до
схилу пагорба, сховавшись у його
заростях від лугового простору, але
оточена тепер справжніми своїми
друзями, які — вона знала це —
розмовляють басом.
То були великі старі дерева серед
жимолости й ліщини. Їхні пониклі віти
торкалися верхнього листя кущів. У
спокійно тяжучому великому листі
каштанів стояли білі кім’яхи квітів,
їхній дух перемеженювався з запахом
роси і смоли. Стежина, встелена
виступами слизького коріння, то падала,
то спиналася на схил. Ассоль почувалась
як удома; здоровкалася з деревами, як із
людьми, себто стискаючи їхнє широке
листя. Вона йшла, шепочучи то подумки,
то словами: «Ось ти, ось другий ти.
Багато ж вас, братики мої! Я йду,
братики, поспішаю, пустіте мене! Я вас
упізнаю### всіх, усіх пам’ятаю і шаную».
«Братики» велично пестили її, чим
могли, — листям, — і родинно рипіли у
відповідь. Вона вибралася, замурзавши
ноги землею, до урвища над морем і стала
на краю урвиська, задихаючись від
квапливої ходи. Глибока, непереможна
віра, тріумфуючи, пінилася й шуміла в
ній. Вона розкидала її поглядом за овид,
звідки легким шумом берегової хвилі
поверталася вона назад, пишаючись
чистотою полету.
Тим часом море, облямоване по обрію
золотою ниткою, ще спало; тільки над
урвищем, у калюжах берегових ям,
здіймалася і спадала вода. Сталевий
біля берега колір сплячого океану
переходив у синій і червоний. За
золотою ниткою небо, спалахуючи, сяяло
величезним віялом світла; білі хмари
взялися слабким рум’янком. Тонкі,
божисті барви світилися в них. На чорні
далі лягла вже трепетна снігова білина;
піна блищала, й багряний розрив,
спалахнувши посеред золотої нитки,
жбурнув океаном, до ніг Ассоль,
ясно-червоні брижі.
Вона сіла, підібгавши ноги, з руками
довкруг колін. Уважно нахиляючись до
моря, дивилася вона на обрій великими
очима, в яких не лишилося вже нічого
дорослого, — очима дитини. Все, на що
вона чекала так довго й палко, чинилося
там, на краю світу. Вона бачила в країні
далеких безодень підводний пагорб; від
поверхні його струміли вгору виткі
рослини; серед їхнього круглого листя,
пронизаного біля краю стеблом, сяяли
химерні квіти. Верхнє листя блищало на
поверхні океану; той, хто нічого не
знав, як знала Ассоль, бачив лише трепет
і полиск.
Із заростей піднімався корабель; він
сплив і зупинився по самісінькій
середині заграви. З цієї далини він
виднів ясно, мов хмар’я. Розкидаючи
веселощі, він плив, як вино, ружа, кров,
уста, кармазиновий оксамит і
ясно-червоний вогонь. Корабель ішов
просто до Ассоль. Крила піни трепетали
під могутнім тиском його кіля;
підвівшись, дівчина притисла руки до
грудей, та чудовна гра світла перейшла
у дрібнохвилля: зійшло сонце, і яскрава
повнота ранку зірвала укривала з
усього, що ще розкошувало, потягаючись
на сонній землі.
Дівчина зітхнула й роззирнулася
довкруги. Музика замовкла, та Ассоль
бул ще під владою її дзвінкого хору. Це
враження потроху слабшало, потім стало
згадкою й, урешті, просто втомою. Вона
лягла у траву, позіхнула і, щасливо
зітхнувши, заснула — по-справжньому,
міцним, як молодий горіх, сном, без
клопоту і марень. Її збудила муха, яка
блукала по голій ступні. Неспокійно
покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася;
сидячи, заколювала вона розпатлані
коси, потім Греєва каблучка нагадала
про себе, та, вважаючи її не більше, ніж
билинкою, що застряла між пальцями,
вона випростала їх. Оскільки завада не
щезала, вона нетерпляче підняла руку до
очей і випросталася, миттю схопившись
із силою струмливого водограю.
На її пальці сяяла промениста Греєва
каблучка, мов на чужому, — своїм не
могла визнати вона цієї миті, не
відчувала палець свій.
— Чий це жарт? Чий жарт? — стрімко
зойкнула вона. — Хіба я сплю? Може,
знайшла та забулася?
Схопивши лівою рукою праву, на якій
була каблучка, з подивом роззиралася
вона доокруж, допитуючи поглядом море й
зелені зарості; але ніхто не ворушився,
ніхто не зачаївся в кущах, і в синьому,
далеко осяяному морі не було ніякої
признаки, і рум’янець укрив Ассоль, а
голоси серця сказали віще «так». Не
було пояснень тому, що сталося, та без
слів і думок знаходила вона їх у
дивному почутті своєму, й уже близькою
стала їй каблучка. Вся тремтячи,
зірвала вона її з пальця, тримаючи у
жмені, як воду, роздивилася її вона, —
всією душею, всім серцем, всім радінням
і ясним забобоном юности, — потім,
сховавши за ліф, Ассоль тицьнула
обличчя в долоні, з-під яких нестримно
рвалася усмішка, й, опустивши голову,
помалу пішла зворотнім шляхом.
Отак, — випадково, як мовлять люди,
котрі вміють читати й писати, — Ґрей і
Ассоль знайшли одне одного вранці
літньої днини, яка була повна
неминучости.



V
БОЙОВІ ГОТОВАННЯ

Коли Ґрей піднявся на палубу
«Секрету», він декілька хвиль стояв
непорушно, погладжуючи голову ззаду на
чоло, що означало скрайню
розгубленість. Неуважність — хмарний
рух почуттів — відбивалася в його
обличчі нечутенною посмішкою сновиди.
Його помічник, Пантен, ішов у цей час
шканцями з полумиском смаженої риби;
побачивши Ґрея, він завважив дивний
стан капітана.
— Ви, може, забилися? — обережно
поспитався він. — Де були? Що бачили?
Втім, це, звісно ж, ваша справа. Маклер
пропонує вигідний фрахт, із премією. Та
що з вами таке?..
— Дякую, — сказав Ґрей, зітхнувши,
наче розв’язаний. — Мені якраз
бракувало звуків вашого простого,
розумного голосу. Це ніби зимна вода.
Пантене, повідомте людям, що сьогодня
ми піднімаємо якір і переходимо в гирло
Ліліяни, миль десять звідціля. Її течія
перебита суцільними обмілинами.
Промкнутися в гирло можна тільки з
моря. Прийдіть по карту. Лоцмана не
брати. Поки що все… Ага, вигідний фрахт
мені потрібен, як торішній сніг. Можете
передати це маклерові. Я вирушаю до
міста, де пробуду до вечора.
— Що ж сталося?
— Нічогісінько, Пантене. Я хочу, щоб
ви взяли до уваги моє бажання уникати
будь-яких випитувань. Коли настане
момент, я повідомлю вам, у чому справа.
Матросам скажете, що буде ремонт, що
місцевий док зайнятий.
— Добре, — безтямно сказав Пантен у
спину Ґреєві, який уже ішов геть. — Буде
виконано.
Хоча розпорядження капітана були
цілком до пуття, помічник витріщив очі
й занепокоєно помчав з полумиском до
себе в каюту, бурмочучи: «Пантене, тебе
спантеличили. Чи не хоче він спробувати
контрабанди? Чи не виступаємо ми під
чорним стягом пірата?» Та тут Пантен
заплутався в найбільш диких
припущеннях. Поки він нервово знищував
рибу, Ґрей спустися до каюти, взяв гроші
й, переїхавши бухту, з’явився в
торгових кварталах Лісса. Тепер він
діяв уже рішуче і спокійно, до дрібниці
знаючи все, що буде на чудовному шляху.
Кожен порух — думка, дія гріли його
тонкою втіхою мистецької праці. Його
план склався миттєво й опукло. Його
поняття про життя зазнали тієї
останньої навали різця, після якої
мармур супокійний у своєму прегарному
сяєві.
Ґрей побував у трьох крамницях,
надаючи особливого значення точності
вибору, позаяк подумки бачив уже
потрібну барву й відтінок. У двох
перших крамницях йому показали шовки
базарних барв, які призначалися того,
щоб задовольняти сякий-такий гонор; у
третій він знайшов зразки складних
ефектів. Господар крамниці радісно
метушився, викладаючи залежані
тканини, та Ґрей був поважний, мов
анатом. Він терпляче розбирав згортки,
відкладав, зсував, розгортав і дивився
на світло таку кількість червоних стяг,
що прилавок, завалений ними, здавалося,
спалахне. На носак Греєвого чобота
лягла пурпурова хвиля; на його руках та
обличчі сяяв рожевий полиск.
Порпаючись у легкому опорі шовку, він
розрізняв барви: червона бліда, рожева
й рожева темна; густі закипи вишневих,
помаранчевих і похмурно-рудих тонів;
тут були відтінки всіх сил і значень,
різні в своєму позірному спорідненні,
як слова: «чарівно», «прегарно»,
«чудово», «довершено»; у бганках
таїлися натяки, недоступні мові зору,
та справжня червона барва довго не
потрапляла на очі капітанові. Що
приносив крамар, було гарне, та не
викликало ясного і твердого «так».
Нарешті одна барва привернула увагу
обеззброєного покупця; він сів у фотель
до вікна, витяг із шумкого шовку довгий
кінець, кинув його на коліна і,
розсівшись із люлькою в зубах, зробився
споглядально непорушний.
Ця цілковито чиста, мов ясно-червона
ранкова струмина, повна шляхетних
веселощів і величности барва була саме
тією гордовитою барвою, яку шукав Ґрей.
В ній не було змішаних відтінків огню,
пелюсток маку, гри фіолетових чи
бузкових натяків; не було також синяви,
ні тіні, — нічого, що викликає сумнів.
Вона жевріла, наче усмішка, звабою
духовного відображення. Ґрей так
замислився, що забув про господаря,
який очікував за його спиною з
напруженням мисливського пса, котрий
зробив стійку. Стомившись чекати,
гендляр нагадав про себе тріском
відірваного шматка ткании.
— Доста зразків, — сказав Ґрей,
підводячись, — цей шовк я беру.
— Весь шматок? — поштиво
сумніваючись, запитав гендляр. Та Ґрей
мовчки дивився йому в лоба, від чого
крамар трохи набрався панібратства. —
Якщо так, то скільки метрів?
Ґрей кивнув, запрошуючи перегодити, й
облічував олівцем на папері потрібну
кількість.
— Дві тисячі метрів. — Він із
сумнівом оглянув полиці. — Так, не
більше двох тисяч метрів.
— Дві? — сказав господар,
конвульсивно підскакуючи, мов
пружинний. — Тисячі? Метрів? Прошу вас
сісти, капітане. Чи не бажаєте глянути,
капітане, зразки нових тканин? Як собі
хочете. Ось сірники, ось пречудовий
тютюн, будьте ласкаві. Дві тисячі… дві
тисячі по… — Він сказав ціну, яка мала
таки же стосунок до справжньої, як і
клятва до просто «так», та Ґрей був
задоволений, позаяк не хотів ні в чому
торгуватися. — Дивовижний, щонайкращий
шовк, — провадив крамар, —
незрівнянний товар, тільки в мене
знайдете такий.
Коли він, урешті, сплив увесь
захватом, Ґрей домовився з ним про
доставку, взявши на свій карб видатки,
заплатив за рахунком і пішов,
супроводжуваний господарем з
почестями китайського імператора. Тим
часом через вулицю від тої місцини, де
була крамниця, мандрівний музика,
наладнавши віолончель, змусив її тихим
смиком промовляти смутно і гарно; його
побратим, флейтист, засипав спів струн
лепетанням горлового свисту; проста
пісенька, якою вони оповістили
дворисько, що дрімало у спекоті,
сягнула Греєвих вух, і відразу ж він
утямив, що слід робити йому далі.
Взагалі всі ці дні він був на тій
щасливій висоті духовного зору, з якої
чітко помічалися ним усі натяки й
підкази дійсности. Почувши звуки, які
заглушувала їзда ридванів, він увійшов
у центр найважливіших вражень і думок,
викликаних, відповідно до його
характеру, цією музикою, вже почуваючи,
чому і як вийде гарно те, що надумав.
Минувши провулок, Ґрей зайшов у ворота
дому, де відбулася музична вистава. На
той час музи##ки збиралися йти собі;
високий флейтист з виглядом затурканої
гідности вдячно махав капелюхом тим
вікнам, звідки вилітали копійки.
Віолончель уже повернулася під пахву
свого господаря; той, утираючи спітніле
чоло, очікував флейтиста.
— Ага, та це ж ти, Ціммере! — сказав
йому Ґрей, впізнаючи скрипаля, котрий
вечорами звеселяв своєю пречудовою
грою моряків, гостей трактиру «Гроші на
бочку». — Як же це ти зрадив скрипку?
— Вельмишановний капітане, —
самовдоволено заперечив Ціммер, — я
граю на всьому, що звучить і торохтить.
Замолоду я був музичним блазнем. Тепер
мене тягне до мистецтва, і я з горем
бачу, що загубив непересічний дар.
Тим-то я, з пізньої жалости, люблю
відразу двох: віолу і скрипку. На
віолончелі граю вдень, а на скрипці
вечорами, себто немовби пла###чу, ридаю
за пропащим талантом. Чи не пригостите
винцем, га? Віолончель — це моя Кармен,
а скрипка…
— Ассоль, — сказав Ґрей.
Ціммер не дочув.
— Авжеж, — кивнув він, — соло на
тарілках чи мідних рурках — інша
справа. Втім, що мені?! Нехай
кривляються блазні мистецтва — я знаю,
що у скрипці й віолончелі завжди
спочивають феї.
— А що ховається у моєму «тур-люр-лю»?
— підійшовши, спитав флейтист, гінкий
паруб’яга з баранячими голубими очима
й білявою бородою. — Ну ж бо скажи?
— Залежить від того, скільки ти
хильнув зранку. Часом — птах, часом —
горілчаний чад. Капітане, це мій
компаньйон Дусс. Я казав йому, як ви
смітите золотом, коли п’єте, й він
заочно закоханий у вас.
— Авжеж, — сказав Дусс, — я люблю жест
і щедрість. Та я хитрий, не вірте моїм
мерзенним лестощам.
— Ось що, — сказав, сміючись, Ґрей, — в
мене обмаль часу, а діло стоїть. Я
пропоную вам гарно заробити. Зберіть
оркестру, та не з дженджиків з
парадними обличчями мерців, які в
музичному буквоїдстві або — що ще
гірше — в звуковій гастрономії забули
про душу музики й тихо мертвлять
естради своїми вигадливими шумами, —
ні. Зберіть своїх, котрі змушують
плакати прості серця кухарок і лакеїв,
зберіть своїх волоцюг. Море й кохання
терпіти не можуть педантів. Я із
задоволенням посидів би з вами, й
навіть не за одною плящиною, але треба
йти. У мене багато справ. Візьміть оце і
пропийте за літеру А. Якщо вам
подобається моя пропозиція,
приїжджайте під вечір на «Секрет». Він
стоїть неподалік від головної дамби.
— Згоден! — вигукнув Ціммер, знаючи,
що Ґрей платить, мов цар. — Дуссе,
вклоняйся, скажи «так» і крути
капелюхом на радощах! Капітан Ґрей хоче
одружуватися!
— Так, — просто сказав Ґрей. — Всі
подробиці я вам повідомлю на «Секреті».
Ви ж…
— За літеру А! — Дусс, пхнувши ліктем
Ціммера, підморгнув Ґреєві. — Але… як
багато літер в абетці! Дайте що-небудь і
на фіту…
Ґрей дав ще грошей. Музики пішли. Тоді
він зайшов до комісійної контори й дав
таємне доручення за велику суму —
виконати терміново, упродовж шести
днів. В ту пору як Ґрей повернувся на
свій корабель, агент контори вже сідав
на пароплав. Надвечір привезли шовк;
п’ять вітрильників, що їх винайняв
Ґрей, помістилися з матросами; ще не
повернувся Летика й не прибули музики;
Ґрей подався побалакати з Пантеном.
Слід зауважити, що Ґрей упродовж
кількох років плавав з одним складом
команди. Попервах капітан дивував
матросів примхами несподіваних рейсів,
зупинок — навіть по місяцю — в
найбільш неторгових і безлюдних
місцинах, та потроху вони пройнялися
«греїзмом» Ґрея. Він часто плавав
тільки з баластом, відмовляючись брати
вигідний фрахт лише тому, що не до
вподоби був йому запропонований
вантаж. Ніхто не міг умовити його везти
мило, цвяхи, частини машин та інше, що
понуро мовчить у трюмах, викликаючи
бездушні уявлення нудної необхідности.
Та він охоче вантажив садовину,
порцеляну, звірят, прянощі, чай, тютюн,
каву, шовк, коштовні породи дерев:
чорне, сандал, пальму. Все це
відповідало аристократизмові його
уяви, витворюючи мальовничу атмосферу;
не диво, що команда «Секрету», вихована,
в такий спосіб, в дусі своєрідности,
поглядала трохи з погордою на всі інші
судна, оповиті димом плоского зиску.
Все ж таки цього разу Ґрей зустрів
запитання в фізіономіях: найтупіший
матрос знав, що немає потреби
здійснювати направу в руслі лісової
річки.
Пантен, звісно ж, повідомив їм наказ
Ґрея. Коли той увійшов, помічник його
допалював шосту сигару, тиняючись
каютою, ошалівши від диму й
наштовхуючись на стільці. Настав вечір;
крізь відчинений ілюмінатор стирчала
золотава балка світла, в якій спалахнув
лакований козирок капітанського
кашкета.
— Все готове, — понуро сказав Пантен.
— Як хочте, можна піднімати якір.