Червоні вітрила - 3

через якусь зловтіху. У відчайдушному
бажанні Ґрея він вбачав лише
ексцентричну примху й зарання
тріумфував, уявляючи, як місяців за два
Ґрей скаже йому, намагаючись не
дивитися у вічі: «Капітане Гопе, я збив
лікті, повзаючи снастями; в мене болять
боки і спина, пальці не розгинаються,
голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці
мокрі линви о два пуди на вазі рук; всі
ці леєри, ванти, брашпилі, троси,
стеньги й салинги створені на спиток
моєму ніжному тілу. Я хочу до мами».
Вислухавши подумки таку заяву, капітан
виголошував, теж подумки, таку промову:
«Вирушайте куди хочете, писклятко моє.
Якщо до ваших діткливих крильцят
прилипла смола, то ви можете відмити її
вдома — одеколоном «Роза-мімоза». Цей
вигаданий Гопом одеколон найдужче
тішив капітана, й, закінчивши уявну
відповідь, він вголос повторював:
«Авжеж. Ідіть собі до «Рози-мімози».
Тим часом цей вагомий діялог спадав
на думку капітанові дедалі рідше,
позаяк Ґрей ішов до мети зі зціпленими
зубами і сполотнілим обличчям. Він
терпів неспокійний труд з рішучим
напруженням волі, почуваючи, що йому
стає дедалі легше, в міру того як
суворий корабель вламувався в його
організм, а невміння замінювалося
звичкою. Траплялося, що петлею якірного
ланцюга його валило з ніг, стусаючи об
палубу, що канат, який не притримали
біля кнехта, вимикався з рук, здираючи з
долонів шкіру, що вітер бив його в
обличчя кутом вітрила із ушитим у нього
залізним кільцем і, коротше мовлячи,
вся робота була тортурою, яка
потребувала пильної уваги, та, хоч як
тяжко він дихав, насилу розгинаючи
спину, посмішка зневаги не полишала
його лиця. Він мовчки терпів присмішки,
знущання й непозбутню лайку, аж поки не
став у новій сфері «своїм», та від цього
часу неодмінно відповідав боксом на
будь-яку образу.
Якось капітан Гоп, угледівши, як він
майстерно в’яже вітрило на рею, сказав
собі: «Перемога за тобою, дурисвіте».
Коли Ґрей спустився на палубу, Гоп
викликав його до каюти й, розгорнувши
пошарпану книгу, сказав:
— Слухай уважно. Покинь цигарку!
Починається обробка щеняти під
капітана.
І він почав читати, точніше, казати і
кричати з книги давні слова моря. Це був
перший урок Ґрея. Упродовж року він
познайомився з навігацією, практикою,
караблебудуванням, морським правом,
лоцією й бухгалтерією. Капітан Гоп
подавав йому руку й казав: «Ми».
У Ванкувері Ґрея зловив материн лист,
повний сліз і страху. Він відповів: «Я
знаю. Та якби ти бачила, як я: поглянь
моїми очима. Якби ти чула, як я: притули
до вуха мушлю — в ній гомін вічної
хвилі; якби любила, як я, — все, то в
твоєму лист я знайшов би, крім любові й
людини, усмішку». І він плавав далі,
поки «Ансельм» не прибув з вантажем до
Дубельта, звідки, користуючись
зупинкою, двадцятирічний Ґрей подався
відвідати замок.
Все було те саме довкруги; так само
непорушне в подробицях і в загальному
враженні, як п’ять років тому; хіба що
густішим стало листя молодих в’язів;
їхній візерунок на фасаді хоромини
розсунувся й розрісся.
Слуги, які збіглися до нього, зраділи,
стрепенулись і завмерли в тій же
пошані, з якою, мовби не раніш як учора,
зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де
мати; він пройшов у високе приміщення і,
тихо причинивши двері, нечутно
зупинився, дивлячись на посивілу жінку
в чорній сукні. Вона стояла перед
розп’яттям; її пристрасний шепіт був
гучний, мов повне калатання серця. «За
тих, хто плаває, мандрує, хворіє,
страждає і потрапив у полон…» — чув,
коротко дихаючи, Ґрей. Далі було
сказано: «І хлопчику моєму…» Тоді він
мовив: «Я…» Та більше нічого не міг
вимовити. Мати обернулася. Вона
змарніла; в гордовистості її тонкого
обличчя світився новий вираз, який
скидався на повернену юність. Вона
стрімко підійшла до сина; короткий
грудний сміх, стриманий вигук і сльози
в очах — от і все. Та цієї хвилі вона
жила — дужче і краще, ніж за все своє
життя.
— Я відразу впізнала тебе, о мій
любий, мій маленький!
І Ґрей справді перестав бути великим.
Він вислухав про батькову смерть, потім
розповів про себе. Вона слухала його
без докорів і заперечень, та подумки —
у всьому, що він утверджував як істину
свого життя, — бачила хіба що іграшки,
якими бавиться її хлопчина. Такими
іграшками були суходоли, океани й
кораблі.
Ґрей пробув у замку сім днів; восьмого
дня, взявши велику суму грошей, він
повернувся до Дубельта і сказав
капітанові Гопу:
— Дякую. Ви були добрим товаришем.
Прощавай же, старший товаришу. — Тут
він закріпив істинне значення цього
слова жахітним, як обценьки, потиском
руки. — Тепер я плаватиму окремо, на
власному кораблі.
Гоп, спалахнув, сплюнув, вирвав руку й
подався геть, та Ґрей, наздогнавши,
обняв його. Й вони посідали в готелі,
всі разом, двадцять чотири чоловіка з
командою, й пили, їли, й галасували, і
співали, й випили, і з’їли все, що було
на буфеті й у кухні.
Минуло ще трохи часу, у порту Дубельт
вечірня зоря сяйнула над чорною лінією
нової щогли. То був «Секрет»,
трищогловий галіот на двісті шістдесят
тонн, якого купив Ґрей. Отак, капітаном
і власником корабля, Артур Ґрей плавав
ще три роки, аж доля привела його до
Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав
той грудний сміх, повний щиросердої
музики, яким зустріли його вдома, й
разів зо два на рік відвідував замок,
залишаючи жінці зі срібними кісьми
нетверду певність у тому, що такий
великий хлопчик, либонь, упорається зі
своїми іграшками.



ІІІ
СВІТАНОК

Струмінь піни, який відкидала корма
Греєвого корабля «Секрет», пронизав
океан білою рискою і згас у сяєві
вечірніх огнів Лісса. Корабель став на
рейді неподалік маяка. Десять днів
«Секрет» вивантажував чесучу, каву і
чай; одинадцятий день команда згаяла на
березі, у відпочинку й горілчаному
чаді; дванадцятого дня Ґрей глухо
затужив, без будь-якої причини, не
розуміючи туги. Ще вранці, насилу
прокинувшись, він уже відчув, що ця
днина почалася в чорному промінні. Він
понуро вбрався, знехотя поснідав,
забувся прочитати газету й довго курив,
поринувши у світ безцільного
напруження, який годі й висловити;
серед слів, які невиразно спадали на
думку, блукали невизнані бажання,
обопільно знищуючи себе рівним
зусиллям. Тоді він узявся до діла.
В супроводі боцмана Ґрей оглянув
корабель, звелів підтягнути ванти,
послабити штуртрос, почистити клюзи,
поміняти клівер, просмолити палубу,
вичистити компас, відчинити,
провітрити й замести трюм. Та діло не
розважило Ґрея. Повний тривожної уваги
до тужливости днини, він прожив її
роздратовано й журно: його немов би
гукнув хтось, та він забувся хто й куди.
Надвечір він сів у каюті, взяв книжку
і довго заперечував авторові, роблячи
на полях примітки парадоксального
штибу. Упродовж якогось часу його
бавила ця гра, ця бесіда з небіжчиком,
який владарював із домовини. По тому,
взявши люльку, він потонув у синьому
димі, живучи серед примарих арабесок,
що поставали у його колихких пасмах.
Тютюн страх як могутній; немов олія,
котру вилляли у стрибучий розрив хвиль,
приборкує їхній шал, так і тютюн:
пом’якшуючи роздратування почуттів,
він зводить їх на кілька тонів униз;
вони звучать плавніше й музичніше. Тому
Греєва туга, згубивши, врешті, після
кількох люльок наступальне значення,
перейшла в замислену розсіяність.
Такий стан тривав ще з годину; коли
щезла душевна імла, Ґрей отямився,
захотів руху й вийшов на палубу. Була
повна ніч; за бортом уві сні чорної води
дрімали зорі й вогні щоглових
ліхтарень. Тепле, мов щока, повітря
пахло морем. Ґрей, звівши голову,
примружився на золоту жарину зорі;
вмить крізь запаморочливість миль
промкнулася до його зіниць огненна
голка далекої планети. Глухий гомін
вечірнього міста сягав слуху з глибини
затоки; вряди-годи з вітром чуйною
водою залітала берегова фраза, яку
сказали немовби на палубі; ясно
прозвучавши, вона згасала у рипінні
снастей; на баку спалахнув сірник,
осяявши пальці, круглі очі й вуса. Ґрей
свиснув; вогонь люльки рушив і поплив
до нього; незабаром капітан уздрів у
пітьмі руки й обличчя вахтового.
— Передай Летиці, — сказав Ґрей, — що
він поїде зі мною. Нехай візьме вудочки.
Він спустився у шлюп, де чекав хвилин
з десять Летику; меткий, шахруватий
хлоп’яга, гупнувши об борт веслами,
подав їх Ґреєві; потім спустився сам,
налагодив кочети і запхав торбину з
харчами в корму шлюпа. Ґрей сів до
стерна.
— Куди накажете пливти, капітане? —
поспитав Летика, кружеляючи човна
правим веслом.
Капітан мовчав. Матрос знав, що в цю
мовчанку не слід вставляти слів, а тому,
й собі замовкнувши, почав чимдуж
гребти.
Ґрей узяв напрям до відкритого моря,
потім почав триматися лівого берега.
Йому було байдуже куди пливти. Стерно
глухо жебоніло; дзенькали і хлюпали
весла; решта була морем і тишею.
Упродовж дня людина вчуває таку
многоту думок, вражень, промов і слів,
що все це склало б не одну грубу книжку.
Обличчя дня набуває певного виразу, та
Ґрей сьогодні марно вдивлявся у це
обличчя. В його невиразних рисах
світилося одне з тих почуттів, яких
багато, та яким не дано наймення. Хоч як
їх називати, вони залишаться назавжди
поза словами й навіть поняттями,
подібні до навіяння пахощів. Під владою
такого почуття був тепер Ґрей; він міг
би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я
небавом дізнаюся…» — та навіть ці
слова дорівнювали не більше, ніж окремі
креслення щодо архітектурного задуму.
В цих повівах була ще потуга світлого
збудження.
Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим
згустком пітьми вимальовувався берег.
Над червоним шклом вікон літали іскри з
бовдурів; то була Каперна. Ґрей чув
сварню і гавкіт. Вогні села скидалися
на дверцята грубки, пропалені
дірочками, крізь які видно палаючі
жаруки. О праву руч був океан, виразний,
немов присутність сонної людини.
Поминувши Каперну, Ґрей завернув до
берега. Тут тихо прибивало водою;
засвітивши ліхтаря, він угледів ями
урвиська і його горішні, навислі
виступи; це місце йому сподобалося.
— Тут будемо ловити рибу, — сказав
Ґрей, ляскаючи матроса по плечі.
Матрос невиразно гмукнув.
— Вперше плаваю з таким капітаном, —
пробурмотів він. — Капітан путній, та
несхожий. Кручений капітан. Втім, люблю
його.
Затявши весло в намул, він прив’язав
до нього човна, й обоє піднялися нагору,
спинаючись по камінцях, що вискакували
з-під колін і ліктів. Він урвиська
тяглися хащі. Пролунало гупання сокири,
яка стинала сухий стовбур; поваливши
дерево, Летика розклав багаття на
урвищі. Рушили тіні й відбите водою
полум’я; морок відступив, і в ньому
висвітилася трава й гілля; над
вогнищем, перенизане димом, висяваючи,
тремтіло повітря.
Ґрей сів біля вогнища.
— Ну ж бо, — сказав він, простягаючи
пляшку, — випий, друже Летико, за
здоров’я непитущих. До речі, ти взяв не
хінову, а імбирну.
— Вибачте, капітане, — відказав
матрос, зводячи подих. — Дозвольте
закусити оцим… — Він відгриз відразу
половину курчати й, вийнявши з рота
крильце, провадив: — Я знаю, що ви
полюбляєте хінову. Тільки було темно, а
я квапився. Імбир, бачте, розлючує
людину. Коли мені треба побитися, я п’ю
імбирну.
Поки капітан їв і пив, матрос зизом
поглядав на нього, потім, не
стримавшись, мовив:
— Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби
родом ви з шляхетної родини?
— Це не цікаво, Летико. Бери вудочку й
лови, як хочеш.
— А ви?
— Я? Хтозна, можливо. Але… потім.
Летика розмотав вудочку, примовляючи
віршами, до чого був мастак, на
превелике захоплення команди.
— З волосіні та лозини я зладнав собі
дубця і, гачечок почепивши, свиснув, мов
бабак з кіпця. — Потім полоскотав
пальцем у коробці з червяками. — Цей
хробак в землі копався і життю свому
радів, а тепер на гак попався — щука
хап, і поготів. — Нарешті він пішов
собі, співаючи: — Тиха ніч, горілка з
перцем, тож тремтіте, осетри, млійте,
браття-оселедці, — вудить Летика з
гори!
Ґрей ліг біля багаття, дивлячись на
воду, яка відбивала вогонь. Він думав,
але без участи волі; в цьому стані
думка, розпорошено утримуючи оточення,
невиразно бачить його; вона мчить,
немов кінь у тісному натовпі, давлячи,
розштовхуючи й зупиняючи; порожнеча,
сум’яття і затримка через раз ідуть у
парі з нею. Вона блукає в душі речей; від
яскравого хвилювання поспішає до
таємних натяків; кружеляє землею і
небом, життєво бесідує з уявними
особами, гасить і прикрашає спогади. У
хмарному русі цьому все живе й опукле, й
усе недоладне, як марення. Й часто
усміхається свідомість у спочинку,
бачачи, наприклад, як у розмисли про
долю раптом заявляється гостем образ
геть непридатний: якась галузка,
зламана два роки тому. Так думав біля
багаття Ґрей, але був «десь» — не тут.
Лікоть, яким він спирався,
проволожився й закляк. Блідо світилися
зорі; морок посилювався напругою, що
передувала світанкові. Капітан почав
засинати, та не помічав цього. Йому
захотілося випити, й він сягнув було до
торби, разв’язуючи її вже уві сні.
Потім йому перестало снитися; наступні
дві години були для Ґрея не довші, ніж
ті дві секунди, упродовж яких він
схилився головою на руки. За цей час
Летика з’являвся біля вогнища двічі,
курив і заглядав задля цікавости до
рота спійманим рибинам — що там? Але
там, само собою, нічогісінько не було.
Прокинувшись, Ґрей на мить забув, як
потрапив у цю місцину. З превеликим
подивом бачив він щасливий полиск
ранку, берегове урвище серед яскравого
віття й палахкотючу синю далечінь; над
обрієм, але водночас і над його ногами,
висіло ліщинове листя. Під урвищем — із
враженням, що під самісінькою спиною
Ґрея, — сичав тихий прибій. Майнувши з
листка, крапля роси розбіглася по
сонному обличчю холодним ляпанцем. Він
підвівся. Скрізь торжествувало світло.
Холодні головешки багаття чіплялися за
життя тонким струмінцем диму. Його
запах надавав задоволенню дихати
повітрям лісової зелені дикої приваби.
Œ
@
ою, й уздрів тут сплячу молоду дівчину.
Він тихо відхилив рукою галузку й
зупинився з відчуттям небезпечної
знахідки. Не далі ніж за п’ять кроків,
скрутившись, підгорнувши одну ніжку й
випроставши другу, лежала головою на
затишно підгорнутих руках стомлена
Ассоль. Її коси зсунулися у безладі;
біля шиї розстебнувся ґудзик,
відкривши білу ямку; розхристана
спідниця оголяла коліна; вії спали на
щоці, в тіні опуклої ніжної скроні,
напівзатуленої темним пасмом; мізинець
правої руки, який був під головою,
загинався до потилиці. Ґрей присів
навпочіпки, заглядаючи дівчині в
обличчя знизу й не підозрюючи, що
скидається на Фавна з картини Арнольда
Бенліна.
Можливо, за інших обставин ця дівчина
помічена була б ним тільки очима, та тут
він по-іншому побачив її. Все зрушилося,
все усміхнулося в ньому. Звичайно, він
не знав ні її, ні її імени, ні тим паче
чому вона заснула на березі; він був з
того дуже задоволений. Він полюбляв
картини без пояснень і підписів.
Враження від такої картини незрівнянно
дужче; її зміст, не скутий словами, стає
безмежним, усталюючи всі здогади й
думки.
Тінь листя підкралася ближче до
стовбурів, а Ґрей знай сидів у тій же не
вельми зручній позі. Все спало на
дівчині; спали темні коси, спала сукня і
бганки сукні; навіть трава поблизу її
тіла, здавалося, задрімала силою
співчуття. Коли враження стало повне,
Ґрей увійшов у його теплу омиваючу
хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика
волав: «Капітане, де ви?» — та капітан
його не чув.
Коли він, урешті, підвівся, схильність
до незвичайного застукала його на
гарячому з рішучістю й натхненням
роздратованої жінки. Замислено
поступаючись їй, він зняв з пальця
старосвітську коштовну каблучку, не
без підстав гадаючи, що, може, цим
підказує життю щось істотне, подібне до
орфографії. Він дбайливо пустив
каблучку на маленький мізинець, який
білів з-під потилиці. Мізинець
нетерпляче зрушився й закляк. Глянувши
ще раз на це обличчя у спочинку, Ґрей
обернувся й побачив у кущах високо
задерті брови матроса. Летика,
роззявивши рота, дивився на те, що
робить Ґрей, з таким подивом, з яким,
напевне, дивився Йона на пащу свого
мебльованого кита.
— А, це ти, Летико! — сказав Ґрей. — От
поглянь на неї. Що, гарна?
— Дивовижне художнє полотно! —
пошепки заволав матрос, який полюбляв
книжні вислови. — В розсуді обставин є
щось прихильне. Я зловив чотири мурени
і ще якусь гладку, мов пухир.
— Тихіше, Летико. Вшиваймося звідси.
Вони відійшли у кущі. Їм слід було б
тепер звернути до човна, та Ґрей
зволікав, розглядаючи далечінь
низького берега, де над зеленню й
піском ллявся вранішній дим бовдурів
Каперни. В цьому димі він знову побачив
дівчину.
Тоді він уже рішуче звернув,
спускаючись уздовж схилу; матрос, не
питаючи, що сталося, йшов позаду; він
відчував, що знову настала обов’язкова
мовчанка. Вже біля перших забудувань
Ґрей раптом сказав:
— Чи не визначиш ти, Летико, твоїм
досвідченим оком, де тут трактир?
— Напевне, он той чорний дах, —
зметикував Летика, — а втім, може, й не
він.
— Що ж у цім даху примітного?
— Сам не знаю, капітане. Голос серця,
та й годі.
Вони підійшли до будинку; то і справді
був трактир Меннерса. В розчахному
вікні на столі видніла пляшка; біля неї
чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус.
Хоча година була рання, в загальній
залі трактирчика сиділо три чоловіка.
Біля вікна сидів вугляр, власних
п’яних вусів, що їх ми вже помітили;
поміж буфетом і внутрішніми дверми
зали, за яєшнею й пивом, містилося двоє
рибалок. Меннерс, довготелесий молодик,
з веснянкуватим пісним видом й тим
особливим виразом хитрої моторности в
присліпуватих очах, який притаманний
гендлярам узагалі, перетирав за
шинквасом посуд. На брудній підлозі
лежала сонячна хрестовина вікна.
Насилу Ґрей ступнув у стягу курного
світла, як Меннерс, шанобливо
вклоняючись, вийшов із-за свого
захистку. Він відразу ж угадав у Ґреєві
справжнього капітана — розряд гостей,
яких рідко доводилося йому бачити. Ґрей
попросив рому. Накривши стіл пожовклою
в шамотні людській скатертиною,
Меннерс приніс пляшку, лизькнувши
перед тим язиком кінчик відклеєної
наліпки. По тому вернувся за ляду,
глипаючи уважно то на Ґрея, то на
тарілку, з якої відколупував нігтем
щось присохле.
Поки Летика, взявши шклянку обіруч,
скромно шушукався з нею, зиркаючи у
вікно, Ґрей погукав Меннерса. Хін
самовдоволено вмостився на краєчку
стільця, потішений цим зверненням, і
потішений саме тому, що воно виразилося
простим покивом Греєвого пальця.
— Ви, звичайно ж, знаєте тут усіх
мешканців, — спокійно заговорив Ґрей.
— Мене цікавить наймення молодої
дівчини в хусточці, в сукні з рожевими
квіточками, темно-русявої й невисокої,
віком від сімнадцяти до двадцяти років.
Я зустрів її недалеко звідси. Як її на
ймення?
Він сказав з твердою простотою сили,
яка не дозволяє відмикуватися від
даного тону. Хін Меннерс внутрішньо
закрутився й навіть ледве усміхнувся,
та зовнішньо скорився характерові
звернення. Втім, перш ніж відповісти,
він помовчав — лише від безплідного
бажання здогадатися, в чому справа.
— Гм! — сказав він, піднімаючи погляд
у стелю. — Це, либонь, Корабельна
Ассоль. Вона несповна розуму.
— Справді? — байдуже сказав Ґрей,
відсьорбуючи довгий ковток. — Як же це
трапилося?
— Якщо так, то послухайте, коли ваша
ласка.
Й Хін розповів Ґреєві про те, як років
сім тому дівчинка розмовляла на березі
моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця
історія, відтоді як жебрак ствердив її
буття в тому ж таки трактирі, набула
обрисів грубої й дешевої обмови, та
суть лишилася недоторканною.
— Відтоді так її й зовуть, — сказав
Меннерс, — зовуть її Ассоль Корабельна.
Ґрей механічно зиркнув на Летику,
який і далі був тихий та скромний,
відтак його очі звернулися до курного
шляху, який пролягав біля трактиру, й
він відчув немовби удар — одночасний
удар у серце й у голову. Шляхом,
обличчям до нього, йшла та самісінька
Корабельна Ассоль, до якої Меннерс
допіру поставився клінічно. Дивовижні
риси її обличчя, що нагадували таїну
непозбутньо хвилюючих, хоча простих
слів, постали тепер перед ним у світлі
її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до
вікна спиною, та, щоб вони часом не
обернулися, Ґрей мав мужність
відвернути погляд на руді Хінові очі.
Після того, як він побачив очі Ассоль,
розвіялася вся зашкарублість
Меннерсової оповіді. А Хін, нічого не
підозрюючи, провадив:
— Ще можу повідомити вам, що її батько
справжнісінький мерзотник. Він утопив
мого татуся, мов кота якогось, нехай
господь простить. Він…
Його урвав несподіваний, дикий рев
позаду. Страхітливо вивалюючи очі,
вугляр, струснувши з себе хмільне
заціпеніння, раптом гаркнув співами, та
так люто, що всі здригнулися:
Кошикарю, кошикарю,
Лупи з нас за коші!..
— Знов ти надудлився, вельботе
клятий! — заволав Меннерс. — Іди геть!
…Та тільки бійся потрапляти
В наші райськії кущі!.. -
закликав вугляр й, мовби нічого не
сталося, втопив свої вуса у хлюпанні
шклянки.
Хін Меннерс обурено стенув плечима.
— Чортзна-що, а не чоловік, — сказав
він із жахітливою гідністю жмикрута. —
Щоразу така історія!
— Більше ви нічого не можете
розповісти? — поспитався Ґрей.
— Це я? Та кажу вам, що батько її —
мерзотник. Через нього я, милостивий
паночку, осиротів і ще дітваком повинен
був самостійно підтримувати тлінне
прогодування…
— Ти брешеш! — несподівано сказав
вугляр. — Ти брешеш так мерзенно й
ненатурально, що я протверезився.
Хін і рота не встиг розтулити, як
вугляр звернувся до Ґрея:
— Він бреше. Його батько теж брехав;
брехала й мати. Така порода. Можете бути
спокійні, що вона так само здорова, як
ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа
на моєму возі вісімдесят чотири рази чи
трохи менше. Коли дівчина йде пішки з
міста, а я продав вугілля, то я вже
неодмінно посаджу дівчину. Нехай вона
сидить. Я кажу, що в неї добра голова. Це
зараз видно. З тобою, Хіне Меннерсе,
вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та
я, мостипане, у вільній вугільній
справі зневажаю суди й обмови. Вона
говорить, як велика, та чудернацька її
балачка. Прислухаєшся — немовби все те
самісіньке, що ми з вами сказали б, а в
неї те саме, та не зовсім так. От,
наприклад, якось зайшло діло про її
ремесло. «Я тобі що скажу, — каже вона і
тримається за моє плече, як муха за
дзвіницю, — моя робота не нудна, от лише
знай хочеться вигадати особливе. Я,
каже, хочу добрати такого способу, щоб у
мене на дошці сам плавав човен, гребці
гребли б насправжки; потім вони
пристають до берега, віддають причал і
любесенько, мов живі, сядуть на березі
підобідувати». Я, значицця,
зареготавсь, мені, виходить, смішно
зробилося. Я кажу: «Ну, Ассоль, адже це
таке твоє діло, й думки тому в тебе такі,
а довкруг поглянь: всі в роботі, мов у
бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що
знаю. Коли рибалка ловить рибу, він
гадає, що зловить велику рибину, якої
ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? —
сміється вона. — Ти, певне, коли
навалюєш вугіллям кошика, то гадаєш, що
він зацвіте». Ось яке слово вона
сказала! Тої ж хвилі смикнуло мене,
зізнаюся, глянути на порожнього кошика,
й так мені увійшло у вічі, ніби з лозин
поповзли бруньки; луснули ці бруньки,
бризнуло по кошикові листям і пропало.
Я трохи витверезився навіть! А Хін
Меннерс бреше як шовком шиє — я його
знаю!
Вважаючи, що розмова перейшла в
неприховану образу, Меннерс пронизав
вугляра поглядом і сховався за ляду,
звідки гірко поцікавився:
— Накажете подати що-небудь?
— Ні, — сказав Ґрей, дістаючи гроші, —
ми встаємо й ідемо. Летико, ти залишишся
тут, повернешся увечері й будеш
мовчати. Дізнавшись усе, що зможеш,
передай мені. Ти втямив?
— Предобрий капітане, — сказав
Летика з певною фамільярністю, яку
викликав ром, — не втямити цього може
хіба що глухий.
— Чудово. Запам’ятай також, що в
жодному з тих випадків, які можуть тобі
нагодитися, не можна ні казати про мене,
ні згадувати навіть моє ім’я. Бувай!
Ґрей вийшов. Від того часу його не
полишало вже чуття разючих відкриттів,
що мов іскра в пороховій ступці
Бертольда, — один із тих душевних
обвалів, з-під яких виривається, яріючи,
вогонь. Дух негайної дії опанував його.
Він отямився і зібрався з думками, аж
допіру як сів у човна. Сміючись, він
підставив руку, долонею догори,
спекотному сонцю, як учинив це якось
хлопчаком у льоху для вина; потім
відплив і почав хутко гребти в напрямку
гавані.



IV
НАПЕРЕДОДНІ

Проти тієї днини й за сім років по
тому, як Еґль, збирач пісень, розповів
дівчинці на березі моря казку про
корабель з ясно-червоними вітрилами,
Ассоль в одну зі своїх щотижневих
відвідин іграшкової крамниці
повернулася додому збентежена, з
сумним обличчям. Свій товар вона
принесла назад. Вона була так
засмучена, що відразу не змогла
говорити, і лише після того, як зі
стривоженого лиця Лонґрена побачила,
що він очікує чогось, що значно гірше
від дійсности, почала розповідати,
водячи пальцем по віконному шклу,
неуважно споглядаючи море.
Господар іграшкової крамниці почав
цього разу з того, що розгорнув
рахункову книгу й показав їй, скільки
за ними боргу. Вона здригнулася,
побачивши чималеньке тризначне число.
— От скільки ви забрали з грудня, —
сказав торгівець, — а ось глянемо, на
скільки продано. — І він уперся пальцем
в другу цифру, вже з двох знаків.
— Жалісно й прикро дивитися.
Я бачила з його обличчя, що він грубий
і сердитий. Я радо втекла б, та, слово
честі, сил не було від сорому. І він
почав казати: «Мені, люба моя, це вже
невигідно. Тепер у моді закордонний
товар, у всіх крамницях повно його, й ці
вироби не беруть». Так він сказав. Він
казав ще багато чого, та я все
переплутала й забула. Мабуть, він
пожалів мене, позаяк порадив піти в
«Дитячий базар» й «Алладінову лампу».
Вимовивши найголовніше, дівчина
обернула голову, ніяково глянувши на
старого. Лонґрен сидів похнюпившись,
зціпивши пальці між коліньми, на які
сперся ліктями. Відчуваючи погляд, він
підняв голову й зітхнув. Зборовши
тяжкий настрій, дівчина підбігла до
нього, влаштувалася сидіти поруч і,
просунувши свою легку руку під
шкіряний рукав його куртки, сміючись і
заглядаючи батькові знизу в обличчя,
провадила з силуваним пожвавленням:
— Нічого, це все нічого, ти слухай,
будь ласка. От я пішла. Ну, приходжу до
великої страшенної крамниці; там купа
люду. Мене заштовхали, проте я
вибралася й підійшла до чорного
чоловіка в окулярах. Що я йому казала —
я нічогісінько не пам’ятаю; наприкінці
він посміхнувся, понишпорив у моєму
кошику, глянув дещо, потім знову
замотав, як було, в хустину й віддав
назад.
Лонґрен сердито слухав. Він мовби
навіч бачив свою сторопілу доньку в
заможному натовпі біля прилавка,
заваленого коштовним товаром.
Акуратний чоловік ув окулярах
поблажливо пояснив їй, що він мусить
розоритись, якщо почне торгувати
нехитрими Лонґреновими виробами.
Недбало і спритно ставив він перед нею
на прилавок складні моделі хоромин і
залізничних мостів; мініятюрні виразні
авта, електричні набори, аероплани й
двигуни. Це все пахло фарбою і школою.