Червоні вітрила - 1

Олександр Ґрін
Червоні вітрила

Феєрія


Ніні Миколаївні Ґрін підносить і
присвячує автор
22 листопада 1922 р. Ленінґрад





І
ПРОВІЩЕННЯ

Лонґрен, матрос «Оріона», міцного
тристатонного брига, на якому він
прослужив десять років і до якого
прихилився дужче, ніж, буває, син до
рідної матері, мусив, урешті, полишити
службу.
Сталося це так. Під час одного з його
нечастих повернень додому він не
побачив, як завжди, — ще здаля, на
порозі домівки, — своєї дружини Мері,
що вдарялася руками в поли, а потім
бігла назустріч до втрати подиху.
Замість неї біля дитячого ліжечка, —
нового предмету в маленькому будиночку
Лонґрена, — стояла схвильована
сусідка.
— Три місяці гляділа я її, старий, —
мовила вона, — поглянь на свою доньку.
Мліючи, Лонґрен схилився й уздрів
восьмимісячне створіння, що
зосереджено споглядало його довгу
бороду, потім сів, понурився і почав
крутити вус. Вус був мокрий од дощу.
— Коли померла Мері? — поспитався
він.
Жінка розповіла сумну історію,
перебиваючи оповідь розчуленим
гулюканням дівчинці та запевненнями,
що Мері в раю. Коли Лонґрен дізнався про
подробиці, рай видався йому трохи
світлішим од повітки для дров, і йому
подумалося, що вогонь простого каганця,
були б вони всі разом, утрьох, для жінки,
що подалася в недовідомий край, був би
незамінною розрадою.
Місяців зо три тому господарські
справи молодої матусі були геть
кепські. З грошей, що їх залишив
Лонґрен, добра половина пішла на
лікування після тяжких пологів, на
клопоти за здоров’я новонародженої;
врешті, згуба невеликої, проте
необхідної для життя суми змусила Мері
попросити в борг у Меннерса. Меннерс
мав крамницю-трактир і вважався
заможним чоловіком.
Мері пішла до нього о шостій годині
ранку. Десь о сьомій оповідачка
зустріла її на шляху до Лісса.
Заплакана і засмучена, Мері сказала їй,
що йде до міста заставити обручку. Вона
додала, що Меннерс погодився дати
гроші, та вимагав за це кохання. Мері
нічого не домоглася.
— В нас у домівці немає навіть крихти
їжі, — сказала вона сусідці. — Піду я до
міста, й ми з дівчинкою перебудемо вже
якось, поки повернеться чоловік.
Того вечора була холодна, вітряна
погода; оповідачка намарне умовляла
молодицю не ходити до Лісса поночі. «Ти
намокнеш, Мері, накрапає дощ, а вітер
от-от принесе зливу».
Назад і вперед від приморського села
становило не менше трьох годин швидкої
ходи, та Мері не послухала порад
оповідачки. «Доста мені вже очі вам
муляти, — сказала вона, — й так уже
немає майже жодної родини, де не
позичила б я хліба, чаю чи борошна.
Заставлю каблучку, та й годі». Вона
пішла, повернулася, а наступного дня
облягла в гарячці й маренні; негода й
вечірня мряка звалили її двобічним
запаленням легенів, як сказав міський
лікар, якого погукала добросерда
оповідачка. За тиждень на двоспальному
ліжку Лонґрена лишилося порожнє місце,
а сусідка переселилася в його домівку
глядіти й годувати дівчинку. Їй,
самотній удові, це було неважко. «До
того ж, — докинула вона, — без такого
пискляти нудно».
Лонґрен поїхав до міста, взяв
розрахунок, попрощався з приятелями і
почав вирощувати маленьку Ассоль. Поки
дівчинка не навчилася твердо ходити,
вдова мешкала в матроса, заміняючи
сирітці матір, та щойно Ассоль
перестала падати, заносячи ніжку через
поріг, Лонґрен рішуче оголосив, що
тепер він буде сам усе робити для
дівчинки, й, подякувавши вдові за
діяльну чуйність, почав жити самотнім
життям удівця, зосередивши всі свої
помисли, надії, любов і спогади на
маленькій істоті.
Десять років мандрівного життя
залишили в його руках дуже небагато
грошей. Він почав працювати. Незабаром
у міських крамницях з’явилися його
іграшки — майстерно зроблені маленькі
моделі човнів, катерів, однопалубних і
двопалубних вітрильників, крейсерів,
пароплавів — одне слово, того, що він
близько знав, що завдяки характерові
роботи почасти замінювало йому гуркіт
портового життя і мальовничий труд
плавань. В такий спосіб Лонґрен добув
стільки, щоб жити в межах помірної
економії. Нетовариський за натурою, він
після смерти дружини став іще більш
замкнений і відлюдькуватий. У свята
його бачили в трактирі, та він ніколи не
сідав, а хапливо випивав за шинквасом
шклянку горілки і йшов собі, коротко
кидаючи навсебіч: «так», «ні»,
«здрастуйте», «прощавай», «потроху», —
на всі звернення та кивки сусід. Гостей
він терпіти не міг, тихо відпроваджував
їх не силоміць, але такими натяками й
вигаданими обставинами, що
відвідувачеві нічого й не лишалося, як
тільки вигадати причину, що не дозволяє
сидіти довше. Сам він теж не навідував
нікого; тож поміж ним і краянами лягла
холодна відчуженість, і якби робота
Лонґрена — іграшки, — була менш
незалежна від справ села, то йому
довелося б зазнати на собі наслідків
таких стосунків. Товари й харчові
запаси він купував у місті — Менерс не
міг би похвалитися навіть пачкою
сірників, купленою в нього Лонґреном.
Він робив також сам усю хатню роботу і
терпляче проходив не властиве
чоловікові мистецтво вирощування
дівчинки.
Ассоль було вже п’ять років, і батько
починав дедалі м’якше і м’якше
усміхатися, зиркаючи на її нервове,
добре личко, коли, сидячи в нього на
колінах, вона трудилася над таємницею
застебнутого жилета або ж кумедно
наспівувала матроські пісні — дикі
ревовірші. В передачі дитячим голосом і
не завжди з літерою «р» ці співанки
справляли враження ведмедя-танцюриста,
якого прикрасили блакитною стрічечкою.
За того часу сталася подія, тінь якої,
впавши на батька, вкрила й дочку.
Була весна, рання й сувора, мов зима,
та в іншому роді. Тижнів на три припав
до холодної землі різкий береговий
норд.
Рибальські човни, повитягувані на
берег, утворили на білому піску довгий
ряд темних кілів, що скидалися на
хребти величезних рибин. Ніхто не
зважувався зайнятися промислом за
такої погоди. На єдиній вулиці сільця
рідко можна було побачити людину, яка
вийшла з домівки; холодний буревій, що
гнав з берегових пагорбів у порожнечу
обрію, робив з «відкритого повітря»
суворий спиток. Всі бовдури Каперни
курілися від ранку до вечора, шарпаючи
дим по крутих дахах.
Та ці дні норду виманювали Лонґрена з
його маленького теплого будиночка
частіше, ніж сонце, що ясної днини
закидало море і Каперну запонами
повітряного золота. Лонґрен виходив на
місток, настелений на довгих рядах
паль, де, на самісінькому кінці
дощатого молу, довго смалив люльку, яку
роздмухував вітер, дивлячись, як
оголене біля берегів дно курілося
сивою піною, що насилу встигала за
бурунами, чий гуркітливий біг до
чорного, штормового обрію наповнив
простір стадами фантастичних гриватих
істот, які гнали в розгнузданому,
лютому відчаї до далекої втіхи. Стогони
й шуми, ревуче бахкання величезних
злетів води і, здавалося, видима
струмина вітру, який шмагав місцевість,
— такий дужий був його рівний пробіг, —
давали змордованій душі Лонґрена ту
притупленість, оглушеність, яка,
зводячи горе до невиразного смутку,
дорівнює дії глибокого сну.
Одної такої днини дванадцятирічний
син Меннерса Хін, угледівши, що батьків
човен б’ється під містками об палі,
ламаючи борти, пішов і сказав про це
батькові. Шторм розпочався недавно;
Меннерс забув вивести човна на пісок.
Він негайно попрямував до води, де
побачив на кінці молу Лонґрена, який
стояв спиною до нього й курив. На
березі, окрім їх двох, нікого більше не
було. Меннерс пройшов містками до
середини, спустився в шалено нуртуючу
воду і відв’язав шкот; стоячи у човні,
він почав пробиратися до берега,
хапаючись руками за палі. Весел він не
взяв, й тієї миті, коли, похитнувшись,
пропустив ухопитися за чергову палю,
дужий удар вітру жбурнув ніс човна від
містків у бік океану. Тепер, навіть
усією довжиною тіла, Меннерс не міг би
сягнути найближчої палі. Вітер і хвилі,
розгойдуючи, несли човна у згубний
простір. Усвідомивши становище,
Меннерс хотів кинутися у воду, аби
пливти до берега, та рішення його
запізнилося, позаяк човен крутився вже
неподалік від кінця молу, де значна
глибина води і лють валів обіцяли певну
смерть. Поміж Лонґреном і Меннерсом,
якого тягло у штормову далину, було не
більше десяти сажнів іще рятівної
віддалі, тому що на містку під рукою в
Лонґрена висів згорток линви із
вплетеним у один із її кінців тягарем.
Линва ця висіла на випадок причалу за
бурхливої погоди і кидалася з містків.
— Лонґрене! — заволав переляканий до
смерти Меннерс. — Чому ж ти стоїш, як
той стовп? Бачиш, несе мене. Кинь причал!
Лонґрен мовчав, спокійно дивлячись на
Меннерса, який метушився у човні, хіба
що люлька його закурілася дужче, й він,
повагавшись, вийняв її з рота, щоб краще
бачити, що відбувається.
— Лонґрене! — скімлив Меннерс. — Ти ж
чуєш мене, я пропадаю, порятуй!
Та Лонґрен не сказав йому жодного
слова; здавалося, він не чує
відчайдушного волання. Поки не
віднесло човна так далеко, що насилу
долинали слова-зойки Меннерса, він
навіть з ноги не переступив. Меннерс
ридав од жаху, заклинав матроса бігти
до рибалок, погукати поміч; обіцяв
гроші, погрожував і сипав прокльонами,
та Лонґрен хіба підійшов ближче до
самісінького краю молу, щоб не відразу
згубити з очей метання і стрибки човна.
— Лонґрене, — долинуло до нього
глухо, наче з даху тому, хто сидить
усередині будинку, — порятуй!
Тоді, набравши повітря і глибоко
вдихнувши, щоб не згубилося у вітрі
жодне слово, Лонґрен гукнув:
— Вона так само просила тебе! Думай
про це, поки ще живий, Меннерсе, й не
забудь!
Тоді крики ущухли, і Лонґрен подався
додому. Ассоль, прокинувшись, угледіла,
що батько сидить перед згасаючим
каганцем у глибокій задумі. Почувши
голос дівчинки, яка гукала його, він
підійшов до неї, міцно поцілував і
вкрив зсунутою ковдрою.
— Спи, любонько, — сказав він, — до
ранку ще далеко.
— Що ти робиш?
— Чорну іграшку я зробив, Ассоль, спи!
Другого дня тільки й балачок було в
мешканців Каперни, як про Меннерса,
котрий пропав, а шостого дня привезли
його самого, вмирущого й лютого. Його
розповідь хутко облетіла довколишні
села. До вечора носило Меннерса;
потовчений струсами об борти і дно
човна упродовж страшної боротьби із
шалом хвиль, які знай загрожували
викинути в море ошалілого крамаря, він
був підібраний пароплавом «Лукреція»,
який ішов до Кассета. Застуда і
потрясіння жаху доконали дні Меннерса.
Він прожив трохи менше сорока восьми
годин, накликаючи на Лонґрена всі лиха,
які можливі на землі та в уяві.
Розповідь Меннерса, як матрос наглядав
за його загибеллю, відмовившись прийти
на поміч, тим паче красномовна, що
вмирущий насилу дихав і стогнав,
приголомшила мешканців Каперни. Не
кажучи вже про те, що мало хто з них
здатен був пам’ятати тяжчу образу, ніж
ту, що її зазнав Лонґрен, і тужити так
сильно, як тужив він до кінця життя за
Мері, — їм було відразливо,
незрозуміло, вражало їх те, що Лонґрен
мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів,
які він послав навздогін Меннерсові,
Лонґрен стояв: стояв непорушно, суворо
і тихо, немов суддя, виявивши глибоку
зневагу до Меннерса, — більше, ніж
ненависть, було в його мовчанні, й усі
це відчували. Якби він кричав,
висловлював жестами або ж метушливістю
зловтіху, чи ще чим-небудь свій тріумф,
бачачи відчай Меннерса, то рибалки
зрозуміли б його, та він учинив інакше,
ніж чинили вони, — вчинив значно
незрозуміло і цим поставив себе вище
від інших — одне слово, зробив те, чого
не прощають. Ніхто більше не вклонявся
йому, не простягав руки, не кидав
погляду, яким упізнають і вітаються.
Геть назавжди лишився він осторонь від
сільських справ; хлопчаки, угледівши
його, кричали навздогін: «Лонґрен
утопив Меннерса!» Він не звертав на це
уваги. Також, здавалося, не помічав він
і того, що в трактирі або ж на березі,
серед човнів, рибалки замовкали в його
присутності, відходячи набік, як від
зачумленого. Випадок з Меннерсом
закріпив ранішу неповну відчуженість.
Ставши повною, вона викликала міцну
взаємну ненависть, і її тінь впала й на
Ассоль.
Дівчинка росла без подруг. Два-три
десятки дітей її віку, які мешкали в
Каперні, просякнутої, мов губка водою,
грубим родинним началом, основою якого
служив непохитний авторитет матері та
батька, перейнятливі, які і всі дітлахи
на світі, викреслили раз і назавжди
маленьку Ассоль зі сфери свого
заступництва й уваги. Здійснилося це,
звичайно ж, поступово, шляхом намови і
гримання дорослих, прибрало характеру
суворої заборони, а потім, посилене
перегудами і подейкуваннями,
розрослося в дитячих умах страхом до
матросового дому.
До того ж замкнений спосіб життя
Лонґрена вивільнив тепер істеричний
язик обмови; про матроса казали, ніби
десь когось забив, тому, мовляв, його й
не беруть служити на судна, а сам він
похмурий і відлюдькуватий, бо його
«мордують докори злочинної совісти».
Граючись, діти гнали Ассоль, якщо вона
до них наближалася, жбурляли грязюкою і
дражнилися, ніби її батько їв людське
м’ясо, а тепер робить фальшиві гроші.
Одна по одній наївні її спроби до
зближення закінчувалися гірким плачем,
синцями, подряпинами та іншими виявами
громадської думки; вона припинила,
урешті, ображатися, та знай часом ще
допитувалася в батька:
— Скажи, чому нас не люблять?
— Ой, Ассоль, — казав Лонґрен, — хіба
ж вони вміють любити? Треба вміти
любить, а от цього вони й не можуть.
— Як це — вміти?
— А ось так!
Він брав дівчинку на руки й міцно
цілував сумні очі, які мружилися від
ніжної втіхи.
Улюбленою розвагою Ассоль було —
вечорами або ж у свято, коли батько,
полишивши слоїк із клеєм, знаряддя і
незакінчену роботу, сідав, знявши
фартух, спочити з люлькою в зубах, —
залізти до нього на коліна і, крутячись
у бережливому кільці батьківської
руки, мацати різні частини іграшок,
розпитуючи про їхнє призначення. Так
розпочиналася своєрідна фантастична
лекція про життя й людей — лекція, в
якій завдяки колишньому штибові життя
Лонґрена, випадковостям, випадку
взагалі, дивовижним, разючим і
незвичайним епізодам відводилося
головне місце. Лонґрен, називаючи
дівчинці ймена снастей, вітрил,
предметів морського вжитку, потроху
захоплювався, переходячи від пояснень
до всіляких епізодів, у яких
відігравали ролю то брашпиль, то
стернове колесо, то щогла або ж
який-небудь тип човна і подібні речі, а
від окремих ілюстрацій тих переходив
до широких картин морських мандрів,
уплітаючи забобони в дійсність, а
дійсність — ув образи своєї фантазії.
Тут з’являлася і тигрова кицька,
провісниця корабельної катастрофи, і
летюча риба, що вміє говорити, — не
послухатися її наказів означало
схибити з курсу, й Летючий Голландець з
несамовитим своїм екіпажем, прикмети,
привиди, русалки, пірати, — одне слово,
всі ті байки, якими гаяв моряк своє
дозвілля у штиль або ж в улюбленому
шинку. Розповідав Лонґрен також про
тих, хто зазнав корабельної катастрофи,
про людей, котрі здичавіли й розучилися
говорити, про таємничі скарби, бунти
каторжників і ще багато всього, що
вислуховувалося дівчинкою уважніше,
ніж, можливо, слухалася вперше
розповідь Колумба про новий материк.
«Ну, кажи іще», — просила Ассоль, коли
Лонґрен, замислившись, замовкав, і
засинала на його грудях з головою,
повною чудесних снів.
Також служила для неї більшою, завжди
матеріяльно суттєвішою втіхою з’ява
прикажчика міської іграшкової
крамниці, яка охоче купувала роботу
Лонґрена. Щоб задобрити батька й
виторгувати зайвину, прикажчик
прихоплював із собою для дівчинки
декілька яблук, солодкий пиріжок, жменю
горіхів. Логрен зазвичай просив
справжню вартість через нелюбов до
торгу, а прикажчик скидав ціну. «Ох ви,
— казав Лонґрен, — та я цілий тиждень
сидів над цим ботом. (Бот був
п’ятивершковий). Поглянь, яка міцність,
а осадка, а добрячий який? Цей же
п’ятнадцять душ витримає за будь-якої
погоди». Закінчувалося тим, що тихе
порпання дівчинки, яка муркотала над
своїм яблуком, позбавляло його
стійкости, він поступався, і прикажчик,
напхавши кошика чудовими міцними
іграшками, йшов собі, посміхаючись у
вуса.
Всю хатню роботу Лонґрен робив сам:
рубав дрова, ходив по воду, топив у печі,
готував, прав, прасував білизну і, поза
тим усім, устигав працювати задля
грошей. Коли Ассоль минуло вісім років,
батько навчив її читати й писати. Він
почав деколи брати її з собою до міста,
а далі посилати навіть саму, якщо була
потреба перехопити грошенят у крамниці
або занести товар. Траплялося це не
часто, хоча Лісс лежав усього за чотири
версти від Каперни, та шлях до нього
йшов лісом, а в лісі чимало такого, що
може налякати дітей, опріч фізичної
небезпеки, яку, щоправда, важко
зустріти на такій близькій відстані
від міста, але все ж таки не завадить
мати на увазі. Тому лише в гожі дні,
вранці, коли хащі, які оточують шлях,
наповнені сонячною зливою, квітами й
тишею, тож уразливості Ассоль не
загрожували фантоми уяви, Лонґрен
відпускав її до міста.
Якось, посеред отакої мандрівки до
міста, дівчинка сіла біля шляху з’їсти
шмат пирога, який поклали до кошика на
сніданок. Підобідуючи, вона перебирала
іграшки; з-поміж них дві-три виявилися
новинкою для неї: Лонґрен зробив їх
уночі. Одна така новинка була
мініятюрною перегоновою яхтою; біле
суденце те несло червоні вітрила,
зроблені з обрізків кармазину, що його
застосовував Лонґрен для обклеювання
пароплавних кают, — іграшок заможного
покупця. Тут, либонь, зробивши яхту, він
не знайшов придатного матеріялу для
вітрил, уживши те, що було, — клаптики
ясно-червоного шовку. Ассоль
перейнялася захопленням. Полум’яна
весела барва так яскраво палала в її
руці, немовби вона тримала вогонь. Шлях
перетинала річечка з перекинутим через
неї містком із ворин; річечка о праву й
о ліву руч прямувала в ліс. «Якщо я пущу
її на воду поплавати трохи, — міркувала
Ассоль, — то вона не намокне, я її потім
витру». Відійшовши в ліс за місток за
течією річечки, дівчинка обережно
пустила на воду біля самісінького
берега судно, яке її полонило; вітрила
відразу ж сяйнули червоним відкидом у
прозорій воді; світло, пронизуючи
тканину, лягло дрижачим рожевим
випромінюванням на білому камінні дна.
«Ти відкіля приїхав, капітане?» —
поспитала Ассоль уявну особу й,
відповідаючи сама собі, мовила: «Я
приїхав… приїхав… приїхав я з Китаю».
— «А що ти привіз?» — «Що привіз, про те
не скажу». — «Ага, он як ти, капітане! Ну,
тоді я тебе посаджу назад у кошик».
Щойно капітан приготувався уклінно
відповісти, що він пожартував і що
ладен показати слона, як зненацька
тихий відбіг берегової струмини
обернув яхту носом до середини річечки,
й, наче справжня, повним ходом
полишивши береги, вона рівно полинула
вниз. Миттю змінився масштаб видимого:
річечка здавалася тепер дівчинці
величезною рікою, а яхта — далеким
великим судном, до якого, замалим не
падаючи у воду, перелякана і
приголомшена, простягала вона руки.
«Капітан злякався», — подумала вона й
побігла за іграшкою, яка пливла від неї,
сподіваючись, що її десь приб’є до
берега. Хутко двигаючи кошика, який був
не і важкий, але таки заважав, Ассоль
повторювала: «О господи! Ото халепа…»
Вона силкувалася не губити з очей
прегарного трикутника вітрил, який
плавно втікав, зашпортувалася, падала і
знову бігла.
Ассоль ніколи не була так глибоко у
лісі, як тепер. Їй ніколи було
роззиратися навсебіч, настільки її
поглинуло нетерпляче бажання зловити
іграшку; коло берега, де вона
метушилася, була доста перепон, які
переймали увагу. Моховиті стовбури
полеглих дерев, ями, гінка папороть,
шипшина, жасмин і ліщина заважали їй на
кожному кроці; долаючи їх, вона потроху
губила сили, зупиняючись дедалі
частіше й частіше, щоб перепочити або
зметнути з обличчя липке павутиння.
Коли почалися в ширших місцях зарості
осоки й очерету, Ассоль геть було
згубила з очей червоне сяяння вітрил,
та, оббігши закрутину течії, знову
вгледіла їх, — вони статечно й
неухильно бігли геть. Раз вона
озирнулася, й лісове громаддя з його
строкатістю, що переходила від курних
світляних стовпів у листі до темних
розпадин дрімучої сутіні, глибоко
вразило дівчинку. На мить зніяковівши,
вона згадала знову про іграшку й,
декілька разів видихнувши глибоке
«х-ху-у-у,» погнала, скільки снаги було.
В такій невдатній і тривожній погоні
втекло десь із із годину, коли з
подивом, та і з полегшею Ассоль
угледіла, що дерева попереду вільно
розсунулися, пропустивши синій затон
моря, хмари і край жовтого піщаного
урвища, що на нього вибігла вона, майже
падаючи з утоми. Тут було гирло річечки;
розлившись нешироко і плитко, аж
видніла плинна голубінь каміння,
губилася вона в зустрічній морській
хвилі. З невисокого, поораного корінням
урвища Ассоль побачила, що біля
річечки, на плескатій здоровецькій
каменюці, спиною до неї сидить чоловік,
тримаючи в руках яхту-втікачку, і
зусебіч розглядає її з допитливістю
слона, який зловив метелика. Почасти
запокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль
сповзла урвищем і, близенько
підійшовши до незнайомця, втупилася в
нього, очікуючи, коли він підніме
голову. Та незнайомець так занурився у
споглядання лісового сюрпризу, що
дівчинка встигла розгледіти його з
голови до ніг, встановивши, що таких
людей, як цей незнайомець, їй бачити ще
жодного разу не випадало.
Перед нею був не хто інший, як
мандрівник-пішаниця Еґль, — відомий
збирач пісень, легенд, переказів і
казок. Сиві кучері бганками випадали
з-під його солом’яного бриля; сіра
блуза, заправлена в сині штани, й чоботи
з високими халявами надавали йому
вигляду мисливця; білий комірець,
краватка, пояс, понизаний сріблом блях,
ціпок і сумка з новісіньким
нікельованим замочком зраджували в
ньому городянина. Обличчя його, якщо
можна назвати обличчям ніс, губи й очі,
що виглядали з буйної променястої
бороди, з пишних вусів, що, мов ті роги,
люто стирчали догори, здавалося, було
мляво прозоре, якби не очі, сірі, мов
пісок, і лискучі, мов щира сталь, з
поглядом сміливим і дужим.
— Тепер віддай мені, — несміло
сказала дівчинка. — Ти вже погрався. Ти
як зловив її?
Еґль підняв голову, впустивши яхту, —
так несподівано пролунав схвильований
голосочок Ассоль. Старий хвилину
розглядав її, усміхаючись і помалу
пропускаючи бороду у великій, жилястій
долоні. Прана-перепрана ситцева
сукенка насилу прикривала до колін
смагляві ноги дівчинки. Її темні густі
коси, пов’язані мережаною хусточкою,
збилися, торкаючись пліч. Кожна риса
Ассоль була виразно легка і чиста, мов
політ ластівки. Темні, з відтінком
сумовитого запитання очі здавалися
старшими від обличчя; його
неправильний м’який овал був обвіяний
того роду чудовною засмагою, що
притаманна для здорової білини шкіри.
Розтулений маленький рот сяяв лагідною
усмішкою.
— Клянуся Гріммами, Езопом і
Андерсеном, — сказав Еґль, зиркаючи то
на дівча, то на яхту, — це щось особливе!
Послухай-но, ти, рослино! Це твоя штука.
— Авжеж, я бігла за нею по всій
річечці; я гадала, що помру. Вона була
тут?
— Біля самісіньких моїх ніг.
Корабельна катастрофа — причина того,
що я за берегового пірата можу вручити
тобі цей приз. Яхта, яку полишив екіпаж,
була викинута на пісок тривершковим
валом — між моєю лівою п’ятою і кінцем
кия. — Він гупнув ціпком. — Як тебе
зовуть, крихітко?
— Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи
до кошика іграшку, яку подав Еґль.
— Добре, — провадив незрозумілу річ
старий, не зводячи очей, у глибині яких
мерехтіла усмішка приязного настрою. —
Мені, власне, й не слід було запитувати
твоє наймення. Добре, що воно таке
дивне, таке однотонне, музичне, мов
посвист стріли або гомін морської
мушлі; що б я робив, якби ти звалася
одним із тих милозвучних, але нестерпно
звичних імен, які чужі Прегарній
Невідомості? Тим паче не бажаю я знати,
хто ти, хто твої батьки і як ти живеш.
Навіщо порушувати чарівливість? Я
поринув, сидячи на цьому камені, у
порівняльне вивчення фінських і
японських сюжетів… аж раптом річечка
вихлюпнула цю яхту, а потім з’явилася
ти… Така, як є. Я, любонько, поет у душі,
— хоча ніколи не творив сам. Що у тебе в
кошику?
— Човники, — сказала Ассоль,
струшуючи кошиком, — потім пароплав, а
ще троє таких будиночків із прапорами.
Там вояки мешкають.
— Чудово. Тебе послали продати. По
дорозі ти почала гратися. Ти пустила
яхту поплавати, а вона втекла. Хіба не
так?
— Невже ти бачив? — з сумнівом
запитала Ассоль, намагаючись
пригадати, чи не розповіла вона про це
сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?
— Я це знав.
— А як же?
— Тому що я — найголовніший чарівник.
Ассоль збентежилася; її напруга з
цими словами Еґля переступила межу
переляку. Пустельний морський берег,
тиша, виснажлива пригода з яхтою,
незрозуміла мова старого з сяйнистими
очима, велич його бороди і чуприни
почали здаватися дівчинці мішаниною
надприродного з дійсністю. Якби зараз
Еґль скорчив гримасу або закричав
що-небудь, то вона помчала б геть,
заплакавши й умліваючи від страху. Та
Еґль, помітивши, як широко розплющилися
її очі, зробив крутий вольт.
— Тобі немає чого боятися мене, —
поважно мовив він. — Навпаки, мені
хочеться з тобою говорити по щирості.
Тут лишень з’ясував він собі, що### в
обличчі дівчинки так пильно лягло на
карб його враження. «Несвідоме
очікування прекрасного, райської долі,
— вирішив він. — Ох, чому ж не вродивсь
я письменником? Який гарний сюжет».
— Ну ж бо, — провадив Еґль,
намагаючись заокруглити оригінальне
становище (схильність до мітотворення
— вислід повсякчасної праці, — була
дужча, ніж побоювання кинути в
недовідомий грунт насіння великої
мрії), — ну ж бо, Ассоль, слухай мене
уважно. Я був у тому селі, звідки ти,
напевне, йдеш; одне слово, в Каперні. Я
полюбляю казки й пісні, й просидів я в
селі ту цілісіньку днину, намагаючись
почути що-небудь таке, чого не чув
ніхто. Та у вас не розповідають казок. У
вас не співають пісень. А як
розповідають і співають, то, знаєш, ці
оповідки про хитрих дядьків і вояків, з
вічним звеличенням шахрайства, ці
брудні, мов немиті ноги, грубі, мов
бурчання в череві, коротенькі співанки
на чотири рядки з жахливим мотивом…
Стій-но, я схибив. Я забалакаю знову.
Подумавши, він провадив так:
— Не знаю, скільки мине років, тільки
в Каперні розцвіте одна казка, яку
довго пам’ятатимуть. Ти будеш великою,
Ассоль. Якось уранці в морській далині
на сонці сяйне ясно-червоне вітрило.
Сяйливе громаддя червоних вітрил
рушить, розтинаючи хвилі, прямісінько
до тебе. Тихо буде пливти цей чудовний
корабель, без криків і пострілів; на
березі чимало збереться люду,
дивуючись і охаючи; й ти будеш стояти
там. Корабель підійде велично до самого
берега під звуки прегарної музики;
ошатний, в килимах, у золоті та квітах,
полине від нього прудкий човен. «Навіщо
ви приїхали? Кого ви шукаєте?» —
запитають люди на березі. Тоді ти
побачиш хороброго вродливого княжича;
він буде стояти і простягатиме до тебе
руки. «Здрастуй, Ассоль! — скаже він. —
Далеко-далеко звідси побачив я тебе уві
сні й приїхав, щоб повезти тебе
назавжди у своє царство. Ти будеш там
жити зі мною в рожевій глибокій долині.
В тебе буде все, що тільки ти забажаєш;
жити з тобою ми будемо так дружно й
весело, що ніколи твоя душа не зазнає