Божки - 19

На порозі зьявилась струнка постать Олесі в капелюсі з білим пером. Вона трівожними широкими очима дивилась на Вадима, який поривчасто встав, і поспішно, не дивлячись, зачинила за собою двері. Тут же вона помітила й Тепу, яка все з тим же немов задумчивим лицем дивилась на неї.

— Ах, це ви? — роздратовано й розчаровано протягнув Вадим. — Мені, панно Микульська, нема часу. Ідіть собі. Варвара! — злісно й навіть з ненавистю закричав він. — Покажіть цій панні дорогу.

Олеся якийсь мент стояла непорушно, як помертвіла. Потім тихо, задом одсунулась до дверей, одчинила їх спиною й, не зводячи мертвого, пронизаного жахом погляду з Вадима, висунулась. Вона неначе боялась, що він ззаду кинеться на неї.

Коли зачинилися двері за Олесею, Тепа встала, судорожно позіхнула й, винявши з торбинки пачку грошей, поклала їх на кінчик столу.

— Тут вісімсот... — байдуже проговорила Тепа. Вадим ліг на ліжко й витягнув ноги.

— Що з вами? — спитала Тепа.

Вадим не одповідав.

— Нічого, це корисна операція... — кинула Тепа, дивлячись на брудне шкло лямпочки з одпечатками пальців на йому. Одпечатки були подібні до того, як рисують на ґеоґрафичних картах морські течії. Потім вона помалу повернулась до Вадима, підійшла до його й сіла збоку на ліжко.

— Ну? Тепер убьєш мене? Так? Хочеш, дам револьвер? — майже серйозно сказала вона. — У мене в торбинці єсть. Хочеш?

Вадим мовчав, заплющивши одне своє око. Здавалось, він так лежав від того, що боліло друге, ранене.

— Що з тобою? Невже так боляче за Олесю?

Вадим глибоко зітхнув, потім розплющив око й майже байдуже сказав:

— Стомився. Я сьогодня багато ходив. І око болить... Я не можу балакать... сьогодня. Приходь до мене завтра. Добре?

І він навіть трохи повернув до неї голову, щоб лучше бачить.

— Ти хочеш, щоб я прийшла? — якимсь притихлим, замерлим голосом спитала Тепа.

— Хочу.

— Для чого?

Вадим помовчав, потім, як дуже стомлений болем чоловік, з усиллям сказав:

— Хіба тепер може буть це питання? Ти свого добилась... Покорила...

— Я не покорять хотіла… — покачала головою Тепа і довгим допитливим поглядом зупинилась на Вадимові. Він стомлено поклав їй руку на плече, подержав і пустив.

— Хотіла чи не хотіла, а... так є... — безживно сказав він.

Тепа взяла його руку, нахилилась до неї й поцілувала.

— Добре. Я завтра прийду, — тихо проговорила вона, підводячись. — О дев'ятій. А тепер я піду. Ти спочивай.

Вадим нічого не сказав. Коли Тепа одяглась і підійшла до його попрощатись, він тупо оглядів її й сказав:

— Напевне прийдеш?

Тепа глибоко втягнула в себе повітря й, сумно посміхаючись, похитала головою.

— Коли б я могла не прийти! Ну, прощай, до завтра. Ти засни. Це найкраще.

— Добре, я так і зроблю. А ти не кажи ні моїм, ні своїм, що в мене око. Добре? Візьми на столі сірники й посвіти собі в коридорі, там темно.

— Дякую. Двері наліво — з сіней?

— Наліво.

Коли в сінях стихло клацання клямки й чиркання сірників, Вадим помалу підвівся й сів на ліжку, зігнувшись і дивлячись в одну точку на підлозі. Потім хутко подивився на стіл, устав і взяв гроші. Не рахуючи, він засунув їх собі в кишеню й пройшовся по хаті. Потім вийшов у сіни й без стуку одчинив двері в кухню. Коло столу сиділа Варка, підперши голову рукою. Стіл для неї, як для восьмилітньої дівчинки, був занадто високий, і поза здавалась штучною.

— Маю до вас просьбу, Варвара Геннадієвна... — почав зараз же Вадим, дивлячись на Саламандру стомленим оком.

Саламандра тільки кліпнула в його бік погризеними очима й нічого не сказала.

— Ви знаєте, хто у мене тільки що був? — спитав він.

— А що я, осліпла, чи позакладало мені? — кинула Варка. — За що прогнали баришню? — раптом схопилась вона з лави й в гордій задиракуватій позі стала перед Вадимом, піднімаючи до його голову. — Для цеї щлюхи, стерви вигнали й острамили челаека?

— Чекайте, Варваро... — морщачись, сказав Вадим. — Вам трудно судить тут... Я от що хочу сказать. Завтра ввечері в дев'ять часов до мене прийде Рибацька. Чуєте?

— Та чую. Ну?

— Я вас попрошу у цей час прийти до мене. Добре?

— Та що буде? — тихіще спитала Варка.

— Побачите... —слабо посміхнувся Вадим. — А тепер я піду ляжу. Зараз прийде брат, так ви, будь ласка, проведіть його до мене.

— Та може, вам самувар поставить? Чи їсти дать? — сердитим звичайним тоном буркнула Варка. — Ви обідали?

— Обідав, Варко... Слухайте, Варко, а ви б... Ні, не треба…

І він, наче злякавшись чогось, чудно подивившись на Саламандру, вийшов із кухні.

У себе він знов ліг і лежав без руху, як ранений. Коли прийшов Ось, Вадим ледве поворушився й балакав з ним стомлено, скупо, пояснивши свій стан утомою і болем в оці.

— Може, за лікарем послать, Вадю? — трівожно спитав Ось.

— Та понятно, нада послать! — входячи в кімнату, суворо сказала Варка. — Он які стали. Як жовтяк. Вадим заплющив око й сказав:

— Не вигадуйте дурниць. Висплюсь — і весь лікарь. Підіть лучше, Варваро, в лавочку та купіть мені папирос. Добре?

— От тільки й знають оті свої папироси смоктать. Десяток шесть копєйок? "Весну"?

— "Весну," "Весну".

Папироси у Вадима були, але треба було вислати Варку з кватири. Коли за нею грюкнули сінешні двері, Вадим виняв з кишені пачку грошей і подав її Осеві.

— Що це? — здивовано сказав той, беручи пачку й неуміло держучи її.

— Гроші. Вісімсот рублів. Порахуй. У мене так око боліло, що я забув порахувать.

У Ося виразно дріжали пальці, коли він почав рахувати, й лице стало таким, яким Вадим його бачив у той раз у Ксені, коли купали Луся. Губи злегка розкрились, нижня одвисла, вилиці стали не такі гострі, вираз очей став радісно-соромливий, винуватий. Коли він порахував і подивився на Вадима, той аж усміхнувся: зовсім той Осьок, який колись хлопцем радів якомусь дарункові.

— Значить, тепер можна далі страйк? — розтеряно й так же щасливо-соромливо спитав він, червоніючи й освітлюючись все більш та більш.

— Шістьсот, правда, Вадю? — несміло спитав він тим тоном, яким колись питав, яким голубом "трюхать" — чорно-рябим чи гривуном.

— Шістьсот. А двісті — на старих. І от ще що. Ти завтра піди от по цій адресі... — (Вадим сказав адресу того помешкання, на якому він дав завдаток), — і скажи, що ти брат того чоловіка, який наняв ту кватиру. Я вже говорив, що, може, я прийду, а може, ти. І найми. Зранку зроби. І зараз же поклич Ксеню та ще кого-небудь і перевези старих. Чия мебель у них?

— Наша.

— Ну, от. Вперед батька з ліжком перевези. І мама хай разом. А потім все останнє. Щоб ті нічого не зробили. А нашим скажи, що я виїхав по спішному ділу днів на три. Я не хочу, щоб вони моє око бачили. А ти не проговорись.

— Ну, де ж там!

— Ловко збрешеш? — блідо посміхнувся Вадим.

Ось почервонів, устав і раптом одривисто сказав:

— Це ще не рішено. Відносно зради божкам... Ти не думай. Ну, та... Так я зараз піду. Забіжу на хвилину додому, а потім до Антошки й... далі. А двісті рублів тобі дать?

— Ні, візьми дай мамі. Скажи, це я за те діло получив, по якому поїхав. Це її зовсім заспокоїть.

— Добре. Ну, до завтра.

Ось потис руку Вадима, хотів ще щось сказать, але тільки почервонів і швидко пішов із хати.

— Осю! — раптом покликав його Вадим. Ось хутко озирнувся й підійшов до ліжка.

— Що?

Вадим криво посміхавсь, очевидно, не рішаючись сказати те, що хотів. І з тою ж посмішкою проговорив:

— Що б ти сказав, коли б тобі запропонували женитись на... цій горбатій? Га?

Ось вражено й навіть з непокоєм подивився на брата.

— На цій горбатій? — перепитав він. — З якої речі?

Вадим раптом дуже голосно, нервово, закотисто засміявся, так, наче нічого йому зовсім і не боліло.

— Іменно, з якої речі! — крізь сміх виговорив він і тут же, зразу переставши сміятись, як злизавши сміх, сказав:

— Ти не дивуйся. Я трошки зле себе почуваю, і мені приходять всякі ідіотські думки в голову. Біжи, біжи, а я засну й все пройде.

Ось нерішуче повернувся й вийшов. В сінях зустрілась йому горбата. Він дуже обережно пройшов повз неї і швидче, як треба, зачинив за собою двері.


28.



Саламандра з самого ранку вже почала лаять і клясти кочерги, горшки і все начіння. А в промежутках і Вадима, який не спав усю ніч і лазив по хаті. Вона мусіла кільки разів уставати й ходить до його питать, чи не треба йому чого.

Одначе по обіді, як забіг на хвилинку Ось, він уже не лежав, а писав у своїй товстій тетраді.

А на вечір навіть повьязку зняв. Око було ще спухле й червоне, але сльози вже не лились. Смуга з червоної стала синювато-бурою й не такою широкою. Здавалось, хтось пальцем у синім чорнилі мазнув йому через все лице.

Перед тим, як мала прийти Тепа, він випив дві пляшки пива, за яким ходила Саламандра, і вже навіть сміявся. Правда, часом Варці ставало неприємно від того сміху, але все ж таки він був краще лежання на постелі.

Варка помітно хвилювалась. Вона вже знала, що мало бути ввечері, і навіть поставила біля комоду мітлу з довгим держальном, неначе замітала перед тим.

А Вадим усе курив, ходив по хаті швидкими кроками й посміхався. Коли в сінях заклацала клямка, Саламандра прожогом ускочила в Вадимову кімнату й безшумно причинила двері.

— На ліжко! На ліжко сідайте! — крикнув на неї Вадим.

Саламандра поспішно сіла на ліжко. А Вадим став коло неї, повернувшись спиною до порогу.

Рипнули двері в сінях, потім зачулись кроки, швидкі й дрібні. Було навіть дивно, що в темноті так могли хутко ходить.

Зачувся стук, нетерплячий, частий, свій.

— Ввійдіть! — гукнув весело Вадим. Двері швидко розчинились і в кімнату легко й хутко ввійшла Тепа. В одній руці у неї був електричний ручний лихтарик, з якого вона зараз же кинула на Вадима пасму білого світла. Але в той же мент пустила руку й, ще не встигши зігнать з уст посмішку, зупинилась очима на Саламандрі. Але не довго дивилась, — Вадим здивовано повернув до неї голову й скрикнув:

— Ви?! А вам чого тут треба? Варко, покажіть цій... жінці, куда їй треба вийти.

Саламандра зараз же схопилась з ліжка, підбігла до комоду й взяла в руку мітлу, перекинувши її віником до гори.

— Ану, забірайтесь сцюдова! — крикнула вона металичним, особливо якось неприємним тепер голосом.

Тепа стояла не рухаючись, не кліпнувши навіть оком у бік горбатої. Дивлячись з посмішкою на Вадима, вона помалу проговорила:

— Не богата ж твоя поетична фантазія! Нічого нового придумати не міг.

— Яка єсть. Варко, попросіть гостю поспішити. Мені ніколи.

— Знаєш, що мені більш усього обидно? — тихо проговорила Тепа, знов не подивившись на Варку, яка навіть ступила до неї. — Що ти такий глупий кінець зробив. Цим ти просто вилічив мене. Можу тільки подякувать.

— От і чудесно. Всі, значить, задоволені! — весело сказав Вадим. — Ну, а тепер можете повернутись і вийти собі. Ми після вас заметем і на тому покінчим.

— Пожалуста! — показала мітлою на двері Варка. Тепа раптом ступила до горбатої, вихопила в неї мітлу й сильно декільки раз ударила нею по голові і плечах Варку. Вадим миттю кинувся до них, видер з рук Тепи мітлу й, одпихнувши її до порогу, люто закричав:

— Геть, стерво, звідци!! А то тобі тут... Пішла звідци!! Пішла зараз же...

Тепа ударилась плечем об одвірок, трохи не впала, але вдержалась і поправила рукою капелюх.

— Геть, говорю! — ступив до неї Вадим.

— Щастя твоє, що я сьогодня не взяла з собою револьвера... — шопотом сказала Тепа й посміхнулась. — Але за це ти мусиш заплатити...

— Добре, добре, балакай тут більше! Забірайся, кажу!

Тепа круто повернулась і пішла в сіни, щось перекинувши в темноті, — лихтарик свій вона випустила, як кинулась на Варку.

Нарешті найшла клямку й вийшла.

— А що! — піднімаючи лихтарик з підлоги й ховаючи собі за пазуху, з злою радостю сказала Саламандра. — Приятно, як виганяють?

— А тепер підіть, Варко, в лавочку й принесіть мені три пляшки пива, — сказав Вадим, жадно закурюючи.


29.



Із записок Вадима.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

... Бідний хлопчик, я йому нічим не можу допомогти. Він все допитується, де я взяв гроші. Йому се треба тепер знати, іменно тепер, коли він знов вернувся до своїх гартованців. Як він мило, як зворушливо й болюче сказав учора: "Я знов тепер гартованець." Неначе хотів мені сказати: "Молю тебе, не смійся з мене, не примушуй мене почувати до тебе ненависть". Ні, я не сміявся, — я розумію його. Я розумію його якесь чугунне мовчання з старенькими: инакше кожне слово його буде брехньою, а значить, злочинством перед заповідю правдивости.

І вже ж таки він бреше, мій бідний, бреше з скреготом муки, сорому й ображеного завзяття!

А чого він вернувся до гартованців? Здається, через те, що має підозріння про походження моїх грошей. Коли він питає про них, то я чую страх в його питаннях, — він боїться, що я скажу правду, а правда та примусить його шпурнути мені в лице ті сотні рублів, які так потрібні тепер тим, що боряться з Никодимом. І все ж таки питає, холодіє, жахається й все ж таки питає. І що більше холодіє, то з більшою упертостю й злостю допитується.

Але я не скажу, Осіку. Я краще збрешу, я ж не боюсь образити твоїх божків. Коли я прихожу до Ксені і Тінь мені вилазить на коліна, довірчиво обнімаючи теплими пухкими рученятками мою шию, — невже у мене вистарчить духу одірвати ці ручки й покласти їх у пащу голоду, щоб він їх висмоктав? Чи одніму мамину сияючу діловитість, многонадійну радість її старих виплаканих очей і знову вселю в її намучене серце трівогу, страх і безнадійність? Веснянкуватий хлопчику мій! Та я всім твоїм божкам наплюю в їхні камьяні, скляні, тупо жорстокі очі, аби Тіні, Ксені й їхні мами хоч раз почули веселість надії в своїх розтеряних, зацькованих серцях. І ти, хлопчику, плюєш їм, бо єсть і в тобі сили, дужчі за твоїх божків. Не кинеш ти мені в лице моїми грішми, ні, не кинеш, не послужиш богам своїм, бо, послуживши їм, кинеш Ксеню, Антошку, Маню й десятки инчих твоїх Антошок і Ксень в непотрібну яму страждання. Так, так, мій хлопчику!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зустрів Корнійчука. Він росказав мені, що Олеся була хвора сі дні, потім забрала сестру Зою й поїхала до брата Юрія на село. Коли він мені говорив про це, я зо всіх сил для чогось старався дивитись йому прямо в очі. Щось іще казав, але я не чув. Він трохи, здається, здивувався й немов з ніяковостю попрощався.

Не треба думать про це. Ні думать, ні згадувать.

Але ще одне: чому Олеся, чому ця біла, кротка, чиста голубка кожний раз звьязується у мене з Варкою? Надзвичайно цікаве псіхологічне зьявище! Яка може бути звьязь між ними?

Варка мене хвилює, страшно хвилює! Я неначе зазираю в глибоченну безодню, через яку треба переплигнути. Навіть ноги мені холодіють і серце болюче замірає.

Але я не переплигну. Я навіть не хочу плигати, — навіщо мені це? Навіщо це кому б то не було? Злість і одчай говорять у мені, вони мене штовхають на "подвиг".

От дивіться, мовляв, ви, Тепи й Олесі, от кого я волію замісць вас, от цю каліку, огидну й страшну. Перед ними й перед собою я хочу зробити якийсь дикий, безглуздий вибрик. Вибрик, вибрик і більше нічого, бо хіба ж я можу, хіба маю сили переплигнути через безодню? Хіба зможу не бачити порепаної, подзьобаної шкури її, закислих очей, скордзюбленого страшного тіла? Так, я розумно кажу собі: що, властиво, значить якесь ряботиння на лиці? Инче розположення епідерми та й годі; малесенькі ямочки й більше нічого; лінії не такі, які звикли люди називати гарними. Але ці ж ямочки, це инче розположення епідерми й викликають корчі огиди та жалю до людини. Через те, що в Тепи чи в Олесі не таке розположення, я чую до них инче, ніж до сеї людини. А вона ж мені ближча, рідніща за всіх Теп і Олесь. Так, так, рідніща мені, Осеві, стареньким моїм, Ксені й Мані. Я сміло можу повести її до своїх і не боятись, що вона буде чужа їм. І коли б у неї не було сих инакше розположених ліній тіла, я б напевне не почував такого замірання серця перед плиганням.

Але чому я не можу зробити цього, чому, властиво? Ну, хоч один рік. Я тільки дам їй дитину. Я помирю її з батьком, з самою собою, з світом. Ну, хай це навіть подвиг, що ж тут поганого, смішного? Невже я не зможу винести його? Я ж міг колись сміливо йти на вічну каторгу, на довічне увьязнення, чому ж я не зможу рік прожити з Варкою? Я ж брешу собі, коли кажу, що не можна віддавати сили одній людині, коли можу дати багатьом. Брешу я, бо, даючи трошки радости й життя Варці, я не однімаю в себе можливости давати й другим все, що можу й хочу дати.

І все ж таки мені страшно, мені тоскно, я весь холоднію від жаху. І головне, що не можу не думать про це, не можу одчепитись від цеї божевільної ідеї. А Варка, немов чуючи щось, зробилась якась чудна, — безпричинно сердита, криклива, зла, напружена. Часто я застаю її в сльозах, а вночі вона лається з батьком! А коли б у неї зьявилась дитина, як змінились би вони, ця каліка і цей старий зводник, який, може, для цеї дитини топче старими ногами своїми все добре в собі.

Мама просить оселитись з ними, а я не можу. Ось гадає, що через його не можу, й навіть буркнув, що він виїде. Я ж весь тільки заміраю, й ноги мені важко холодіють. Кільки раз я вже збірався сказать мамі про Варку і не маю сил. Але чую, що плигну. Я вже це чую. Плигну несподівано для самого себе. І невже знов замісць радости я дам горе? І як дам, як я це зроблю? Що я казатиму? В мене зараз, в сю хвилину, дріжять руки від хвилювання.

Ні, це божевілля, я ж не зможу поцілувати її, обняти, фізично не зможу. Я ж не матиму сил бути з нею любовним і щиро привітним. Вона це бачитиме й...

Ну, хай бачить, хай навіть так! Хіба ж їй моя жалість не теплитиме замороженого скрюченого серця? Я ж і тут брешу собі, цим хочу тільки відкрутитись...

Але от я йду з своєю жінкою по улиці. І головне ж буде не в тому, щоб іти з нею, щоб мати сили підставити себе під здивовані, насмішкуваті, непорозумілі погляди знайомих, а в тому, щоб в собі не чути ні сорому, ні виклику, ні... А хоч би й сором? Хоч би й виклик? Чому я не можу взяти на себе й сорому? Хай буде, хай, — це буде плювком у пику божкам, які ще сидять у мені. Так мені й треба!

Дивно: разом з цим холодом жаху, поруч з гасаючою у всі боки тоскою, в мені искорками спалахує дивний захват. Я чую незрозумілу глупу (напевне, божевільну) ніжність до Варки. І ще: чую, що тільки тоді зможу легко й вільно обняти Ося, Антошку, Ріну, тільки тоді зможу все винести від них і вільно сміятися з їхніх божків, коли плигну. О, тоді зовсім, зовсім легко!

А ти, біла, що скажеш, як узнаєш? Ти зробиш такі ж самі болючі великі очі, як тоді, коли задом мовчки сунулась до дверей. Я цілую сліди твоїх кротких ніг, моя біла, моя далека. Чуєш ти там, Бог знає де?

.... Варка питає, чи буду вечерять. Ні, не буду, моя страшна, не буду. Я йду до своїх, вони на мене чекають. Але скоро-скоро ти, може, з більшим правом будеш питати про все, що хотітимеш.

Ні, я, таки, здається, хворий, мушу це признати. Мені б варто кудись виїхати, одійти від цього всього. Инакше я справді візьму й зроблю це божевілля. Та ще й думатиму, що чиню "подвиг".

Але як тоскно мені, Боже, як тоскно й трівожно! Я не бачу самого себе... Піти хіба до Ося, до Антошки, до Ріни й сказать їм: "Годі, я не можу більше!"? Хай вони служать своїм божкам, хай обманюють їх і мучаться тим, — хіба вони винні? Хіба не вмірають під цими муками маленькі божки й не ясніє лице Ося від того, що є дійсним володарем усього живого? Чого ж мені боятися? Та й чи цього боюсь я? Самолюбство, божок мій, боїться й корчиться в мені. А от піти й прилюдно плюнуть йому в стару погану пику його. Схилить свою голову і сказать:.. Що сказать? Все одно, що хоч. Правду? Яку правду? Чи брехню? Яку брехню? Одна брехня єсть: скалічений батько, червоні від сліз очі матері, схудлі ручки Тіня, біль Антошок, Мань, — це — брехня. І одна правда: радість їхня, радість, спокій, надія, все, що піднімає їх і нищить Никодимів, Стьопок і Теп.

Одна правда в мені: я не можу, Осі, Антошки, мої старі, не можу я не мати в собі вашого болю. Чи хочу я чи не хочу — хтось чи щось дало мені його, й я корюсь йому. І во імья його, во імья сили, що дала мені цей біль, плюю в пику всім божкам, які сковують силу й розмах життя. Іду до Ося!


30.



Коли Вадим вийшов з воріт свого дому, за ним помалу пішла постать чоловічка, що стояв майже цілий день по другім боці улиці. Провівши Вадима до самого помешкання батьків його, чоловічок знов примостився коло воріт і наготовився терпляче чекати. Він трохи упрів і витирався червоною хусткою, — Вадим дуже швидко йшов.

Ось довго не приходив. Мати й Вадим повечеряли, а його все не було. Потім Вадим читав батькові Євангелля, а мати сиділа й шила. Вона часом глибоко зітхала, але не від того, що читав Вадим, а від свого. І зітхала не тяжко, а як наморений і нарешті спочиваючий чоловік. Далі вони вдвох примусили батька приняти сонного порошку, щоб заснути. Мати, мучачись останніми часами безсонням, теж за компанію приняла.

В хатинках було затишно й чисто. Пахло пиріжками з капустою й паленою піччю.

Старі дуже скоро лягли спати, а Вадим, щільно зачинивши двері, сидів у Ося в кімнаті й, дивлячись в підлогу, думав. Иноді він з непорозумінням посміхався, вставав і тихенько робив кільки кроків по хатинці. І знов сідав, часом пильно прислухаючись до кожного гомону за вікном.

Нарешті прийшов таки Ось. Побачивши Вадима, він спочатку просіяв, а потім стримано, немов спіймавши себе, подав йому руку й шопотом спитав:

— Наші сплять?

— Давно...

Вадим не випускав руки брата, навмисне держучи її, хоч той слабо тягнув її до себе й дивився убік.

— І тебе ждали.

— Занятий був...

Ось знов потягнув руку й допитливо зиркнув на Вадима, — той посміхався неприємно, насмішкувато, нещиро. Але руки не випускав, неначе дражнився.

— Пусти, Вадиме... — сухо сказав Ось.

Вадим раптом пустив й зразу ж зробився не то хмурим, не то сумним.

Ось роздягся, непомітно поглядаючи на брата. Схудле, немов хворе, лице Вадима сьогодня ще виразніще кидалось в очі неприємно й гостро блискучими очима.

— Як страйк? — раптом ніби аж злісно кинув Вадим.

— Нічого. Добре... — коротко відповів Ось.

Вадим поспішно виняв цигарку й уважно став закурювати.

— Не удостоюєш докладніщої відповіді? — знов мукнув він, не дивлячись на Ося й поправляючн кінчик цигарки.

— Чому? Тільки... ти ж знов будеш посміюватись... Тепа й Стьопка йдуть на уступки, а Никодим не хоче... — сухо додав Ось.

— Тепа?

— Так. Між инчим, казала мені Катя, її покоївка, що Тепа щось проти тебе з Стьопкою замишляють. Май на увазі.

Вадим сплюнув, ліниво одкинувся на стілець і з усміхом проговорив:

— Ти таким тоном попережаєш, немов тобі це цілком байдуже. А сам же трівожишся за мене. І значить, знов брешеш. А брехать не можна. Потім... чекай! Добре, що згадав: ти, здається, обіцяв мені чи татові, що не будеш брати активної участи в забастовці? Га?

Ось помітно й густо почервонів.

— Неправда! Це не так було... — сказав він жорстко.

— А чого ж ти почервонів?

— Знаєш, Вадиме, лучше б ти йшов собі. Я не хочу з тобою балакать. Мені треба завтра рано вставать.

— І знов збрехав... — з тим же упертим усміхом сказав Вадим. — А коли б я тобі сказав, де взяв гроші, ти б ще не так... А зрештою, ти й сам догадуєшся. Тільки боїшся... Сам собі брешеш, себе обманюєш. Ну, а раз з собою чоловік підлий, то й з божками вже не трудно...

— Чого ти хочеш від мене, Вадиме? — раптом тихо й з болем сказав Ось. — Чого ти до мене чіпляєшся? Шкода тих грошей, що дав? Ми їх вернемо тобі. Я слово даю... і дав уже собі.

— І тут брешеш, бо сам знаєш, що мені не шкода. А друге брешеш, бо знаєш, що не зможеш вернуть. Все брешеш. І я брешу! Тільки я плюю, а ти он заплачеш зараз або кинешся на мене з кулаками.

— Ти, здається, пьяний трохи? — несподівано бовкнув Ось, з злістю вдивляючись в Вадима. Той злегка здивувався.

— Пьяний?.. Не знаю. Не пив нічого. А може, й пьяний...

Говорили вони весь час шопотом, ледве-ледве часом піднімаючи голос.

— Ну, а Ріна твоя як? Ти, здається, мав глупость сказати їм, що я дав грошей? Га?

— Мав! — різко відповів Ось.

— Реабілітувать мене поспішив? Одрекомендувать? Тепер ти вже не так соромишся за мене перед ними?

Ось устав і, нічого не відповідаючи, почав стелити собі ліжко, стараючись не шуміти. Губи його були тісно стулені, немов він їх тримав зо всеї сили.

Раптом під вікном зачулись чиїсь кроки. Ось, тримаючи в одній руці подушку, зразу застиг і став пильне слухати, повернувши одне вухо до вікна. Була вже друга ночі, — хто міг ходити в такий час? Крім того, вікно виходило на старий смітник, куди ніхто ніколи й вдень не ходив.

Ось обережно поклав подушку, хутко підкрався до вікна, одігнув один краєчик завіски й став дивитись. І зараз же побачив блискучі ґудзики поліцейської шинелі, а потім жовте від світла з вікна лице, яке в сей мент дивилось не на вікно, а вбік, очевидно, когось, слухаючи.

Вадим вирівнявся й уважно стежив за братом.

— Що там? — спитав він, коли Ось одійшов од вікна.

— Поліція... — кинув той, майже спокійно й важко сідаючи на ліжко.

— Сюди? До нас?

Напевне.

Ось провів рукою по лобі й для чогось озирнувся по хаті. Вадим бачив, як він облизав губи, наче вони в його зразу висохли. Очі йому стали немов більші й не так заглиблені, холодні й напружені. Лице помітно зблідло.

Вадим устав.

— У тебе щось єсть нелегальне? — запитав він заклопотано.

— Єсть... — глухо й нудно якось муркнув Ось.

— Що саме? Багато?

— Багато. Прокламації до страйкарів і громадянства.

Під вікнами знов обережно прорипіли чиїсь кроки. Брати затихли, чуйно прислухуючись.

— Може, не сюди? — шепнув Вадим.

— Напевне, сюди... — процідив Ось.

В сінях кляцнуло клямкою й шарпнуло, силкуючись очинити.

— Чуєш?.. — блідо посміхнувся Ось.

Вадим пильно й чудно якийсь час дивився на брата, не зводячи з його очей.

Раптом в сінешні двері голосно застукало.

— Де твої прокламації? — неголосно й рішуче спитав Вадим, якось весь вирізняючись.

— Під ліжком... — бовкнув Ось, прислухаючись до сіней і помалу встаючи.

— Ну, так от. Ти йди до батьків і скоро лягай спати на лаві, там мені мама постелила. Чуєш? А я їм одчиню і прийму.

Ось здивовано подивився на Вадима.

— З якої речі?..

— Осю, не балакай зайвого. Чуєш, стукають? Я скажу, що прокламації мої.

Ось вражено й обурено шарпнувся убік.

— Ти сказився?! От дійсно!

Вадим ухопив його за рукав і потягнув до себе, поспішно й з гнівом шепочучи:

— Осю! Я тобі говорю... Ти лучше не сперечайся. На твоїх руках батьки й страйк. Не забувай цього. А мені треба кудись виїхати. Треба, чуєш? Даю слово, не брешу. Мені.... треба. І мене швидче випустять, ніж тебе... Іди, Осіку, йди, любий, а то вони будуть ламать двері й тата розбудять. Я їх туди постараюсь не пустить. Вони приняли сонного порошку. А ти мамі що-небудь збреши, як почує. Старайся не розбудить. І взагалі...

— Вадим, що ти... Я не можу... Чекай...

— Осю! Ради Бога, думай же ти... Іди швидче. Чуєш, вони вже... Ах, та йди ж!

Стукіт у двері ставав усе голосніще й голосніще. Разів зо два ударило густо й важко, як ногою.

— Осю! Іди, я кажу! Ти про самолюбство своє в цей мент думаєш? Тобі не можна тепер "сідать". Не можна! Ну, обніми й біжи. Мене скоро випустять, даю слово. Тепер же не так, як...

В двері вмить застукали з новою силою й так, що задряжчали вікна. Вадим похапцем обняв Ося, потяг до дверей в хату батьків і штовхнув його туди. Старі спали.

Потім Вадим зірвав з себе піджак, ткнув його на стілець і вибіг без його в сіни.

— Хто тут? — голосно й ніби трівожно крикнув він.

— Поліція! Одчиняйте.

Вадим одсунув засов і розчинив двері. Коло порогу стояла ціла юрба людей у шинелях. Звідкись знизу з ручного лихтаря кидало хистке гойдливе світло.

— Тут живе Трохим Стельмашенко? — спитав присадкуватий з чорною бородою чоловік у ясній шинелі, що стояв попереду.

— Тут, — сказав Вадим. — Це мій батько.

— А вас як звуть?

Вадим Стельмашенко.

— Ага, Вадим... — загадково проговорив присадкуватий чоловік. — Ви тут живете?

— Тут.

— Умгу... Ну, покажіть вашу кімнату.

Вадим мовчки повернувся й пішов у хату. За ним рушила вся юрба з приставом на чолі.