Божки - 17

— Та так, просто. По вас видно, що любите.

— По мінє?!

— Атож. По лиці вашому. Єсть така наука, що по лиці вчить усе бачити.

"Лорд" цілком сплутався. В "науку" він одразу повірив.

— Очень удівітєльно... — вражено пробурмотів він.

— А чому ви дочку свою заміж не видасте? От і діти були б у вас... — знов несподівано (і якось чудно) спитав Вадим.

Старий же знов аж хитнувся.

— Варвару?! — скрикнув він. Що пожилець говорив серйозно, в цьому, здається, він не сумнівався.

— Ви про Варвару, каліку?!

— Ну, що ж, що каліка? Могли б найтись люди, що взяли б і її.

Пожилець був, розуміється, цілковитий дурень і якийсь пришелепуватий. Але було щось у тоні його загадкове. Старий притих, подумав і вже инакше сказав:

— Та понятно, що найшлись би люди. Тольки ж… для тетого капиталів треба... А в нас какиї капитали?

— Ні, навіть без капиталів... — помалу й немов задумливо проговорив Вадим.

— Без капиталів, кажете? — обережно повторив хазяїн. Вадим нічого не одповів, подивився на годинника й поспішно проговорив:

— Ну, мені треба йти. Запізнився я.

— А, ідіть, ідіть! — теж поспішно сказав старий. — А разговорец любопитний. Нада б кадась дєтальнєє поговорить...

— Ні, я, знаєте, так собі сказав, пожартував. Ви не думайте, що я когось такого знаю! — вмить з якоюсь занадтою веселостю сказам Вадим. — Так просто собі...

— Ну да, ну да, я понімаю! — охоче згодився Товстонос.

Але коли Вадим вийшов, старий прийшов у кухню й довго ходив по ній, хмикаючи й роздумливо піднімаючи чорно-сиві кошлаті брови.

Варка з чимсь поралась біля столу й часом сердито поглядала на батька, який чогось був не на службі й своїм хождінням перешкажав їй.

— Сіли б собі. Лазять... — понуро бовкнула вона.

— Га? — спинився старий, не розчувши. Потім постояв, з раптовою хитро-розуміючою посмішкою підвів голову й сказав до Саламандри:

— Слухай, Варко... Ти той... Ти коло пожильця нашого... топчись. Понімаєш? Всякі бувають люди. Вєрно, я знав одного, так він тільки кривоножок уважав. Первую красавицю прожене, а давай йому каліку. Бувають! Ти так, знаєш...

Саламандра круто повернулась і мовчки вгору дивилась на батька своїми зубчатими щілинками.

— Що ви мелете? — нарешті перебила вона його з якоюсь погрозою в голосі.

— А ти з вираженіями поменьче, мармузо! — строго сказав Товстонос, — з тобою батько говорить. Кажу, коло пожильця наблюдай со вніманієм. Понімаєш? Він зо мною оце говорив і намьоки строїв нащот тебе. Ще жениться може, дурепа.

Саламандра вмить схопила з столу качалку, якою качала тісто, й з несподіваним вереском і люттю кинулась на батька.

— Дря-янь! Зводник! Як ти смієш таке... Та я... Ой, Боже мій! Та я...

Коли б старий не впіймав рукою качалку, Саламандра так і ударила б його по голові. Він від несподіванки й непорозуміння навіть не розлютився й не кинувся її бить. Тільки вирвав качалку з рук її й вражено крикнув:

— Ти! Сказилася? Що тобі?

Саламандра обхопила своїми коротенькими ручками голову й вибігла з хати з якимсь болючим виттям.

Старий високо підняв кошлаті брови й з качалкою в руці здивовано дивився їй услід. Потім помалу з тим же виразом крайнього здивовання одягся й пішов на службу.


23.



Вадим спішив, — через старого він спізнився хвилин на десять. Олеся, мабуть, не буде сидіти в вітальні, як завжди перед його приходом. Подума, що він не прийде, і піде до себе в кімнату або до Зої.

На його дзвінок одчинила двері не покоївка, а Модест Аркадієвич. Він зразу звернув на себе увагу Вадима своїм надзвичайним виразом, — трівожним, заклопотаним, зажуреним.

В передпокою висіло багато одежі, а на підлозі рядами стояли калоші. З їдальні чувся гомін багатьох голосів і видно було постаті людей з бородами, лисинами, поважних.

— А це ви, Вадим Трохимович! — скрикнув Модест. — Роздягайтесь, роздягайтесь. Лекції, здається, сьогодня у вас не буде. З Славком невеличкий припадок був. Але ви про це з Олесею поговоріть... У нас горе, милий Вадим Трохимович, просто горе. Чули про Пампущенка?

— Якого Пампущенка? — вішаючи плащ на кілок, спитав Вадим.

— Ну, значить, не чули. Єсть тут один... Чи був... Чи, той, єсть таки!.. Один з компанії Ганжули чи відроженців, хто їх там знає. Сьогодня влетів в редакцію чорносотенного "Русскаго края" і вистрілами з револьвера убив редактора, секретаря й ранив двох співробітників. Його схопили. А тепер є чутка, що чорносотенці нам погром готують… Яке наробили! Яке наробили! Ай-ай-ай! Що буде? Що буде?

Вадим був вражений. Вій згадав чоловіка в сивій шапці, який біг до Ганжули тиждень тому назад.

— Вибачте, голубчику, треба бігти! У нас там рада тепер. Треба обміркурать, що робить... Ах, ах, яке наробили!

Хитаючи головою то вправо, то вліво, він побіг у їдальню й зачинив за собою двері.

Вадим пройшов у вітальню.

На столі горіла лямпа, а біля столу, примостившись якось боком у фотелі й притулившись щокою до спинки його, сиділа Олеся. Вона не поворухнулась, як ввійшов Вадим, хоч і знала, що це він. Він хутко наблизився до неї й тихо сказав:

— Добрий вечір!

Олеся, не повертаючись, простягнула йому руку. Він узяв і, не випускаючи її, проговорив:

— Що з вами?

— Вам казав Модест?

— Казав.

Все-таки держучи її руку, Вадим підтягнув другою рукою стілець і сів поруч з Олесею.

— Я так і знала, що щось подібне трапиться, — немов задумчиво сказала вона. — Мусіло трапитись.

— Боротьба, Олесю!..

І Вадим легенько й ніжно погладив її по руці. Олеся глибоко зітхнула. З їдальні глухо доносився гамір балачок.

— У Славка припадок був? — тихо спитав Вадим.

— Ах, тут... все було! — з мукою сказала Олеся і сильно потиснула руку Вадима, немов цим жаліючись йому й від цього оживляючись. Вона ще раз зітхнула й зняла голову з спинки фотеля.

— Сьогодня якийсь кошмарний день... Зранку знов сцена у Модеста й Діни. У Славка припадок. Я, дійсно, хутко згожусь з вами, що Модест божкові служить. Діна — неможлива. Я вже не можу її бачить. Навіщо всі ці жертви, взаїмні муки, образи? Ах, я не можу більше! А потім... Ви знаєте... Ні, цього я вже не сподівалась!

Олеся обережно вийняла свою руку з руки Вадима й взяла себе за виски.

— У мене від усього страшно голова болить.

— Щось ще трапилось? — з уважною, сумною ніжностю дивлячись на неї, спитав Вадим.

— Ви знаєте, що вийшло у Водосвятського й Валі? — раптом, знімаючи руки й злегка червоніючи, проговорила Олеся. — Вони... вона... Він її знасилував, і вона тепер вагітна.

— Що ви кажете? — здивувався Вадим. — Але ж... я їх бачив ці дні, й вони... мирне, навіть більше, розмовляли між собою? Я не розумію...

— Ну, так! — живо й з замішанням згодилась Олеся.— Але що ж Валі було робить? І він їй подобається. Але не в тому річ... Ну, може, Валя так це сказала, їй соромно. Але друге! Ви знаєте, що Валя прінціпіально проти... проти штучних абортів...

Олеся стала дивитись убік і говорити швидче й дуже серйозно.

— Вона мусіла признатись Анатолію як опікуну. Хоч вона й совершеннолітня, але... Ну, вона сказала. Ви можете уявити, що сталось з Анатолієм. Він їй запропонував... — аборт, але вона не згодилась. Значить, як? Валя сказала, що повінчається з Водосвятським. Тоді Анатолій покликав Водосвятського.... І от тут... Це щось таке вже, що я... просто не розумію. Водосвятський приніс з собою якісь векселі. Очевидно, знав уже, за чим кликав його Анатолій! Розумієте! Хоч Анатолій нічого не писав, для чого й за чим. Коли Анатолій сказав йому, що він мусить женитись на Валі, Водосвятський вийняв векселі й сказав, що жениться тоді, як Анатолій підпише ті векселі. Щось тисяч на тридцять чи пьятьдесять, я не памьятаю... Ні, я просто не можу... Анатолій так розсердився, що почав бити нагайом Водосвятського. Водосвятський вихопив револьвер. Валя в істерику... Що ж це таке, Вадим Трохимович? Що?!

— Ну, і чим же скінчилось? — з посмішкою й інтересом спитав Вадим.

— Кінчилось тим, що Анатолій мусів згодитись. Але в день вінчання підпише. Через тиждень вони вінчаються. Валя хоче якнайщвидче, щоб рождіння дитини потім не кинуло на неї тінь.

— Так... — помалу сказав Вадим. — Але, власне, в цьому нема нічого надзвичайного.

— Як "нічого надзвичайного"?!

— Ну, що ж тут надзвичайного? Майже всі "порядні шлюби" так робляться. Розуміється, без таких ексцесів, спокійніще, прилично, але… в основі те саме, що й тут... Купля-продажа! — різко додав Вадим і чогось встав.

— Так лекції сьогодня не буде з Славком? — холодно спитав він.

Олеся й здивовано, й разом немов розуміючи його, сумно глянула на Вадима й тихо сказала:

— Ні, сьогодня не треба. Він лежить.

— В такому разі прощайте. Завтра прийду.

— Чого ж ви так швидко? Посидьте... — дивлячись в землю, проговорила Олеся.

— Чого ж сидіти? Та у вас же сьогодня вечір в клубі. Мабуть, треба... щось там...

— Вечір ще не скоро. І потім, я не знаю... Після цеї події з Пампущенком... Сядьте, Вадим Трохимович... Я вас так ждала...

Вадим мовчки й поволі сів. Олеся несміло взяла його руку й проговорила:

— Наші ж відносини... цілком дружі... Правда?

— Правда, — коротко сказав Вадим.

Олеся мовчки й дуже ніжно стала перебірать його пальці, часом поглажуючи то один, то другий.

— Я ж не можу кинуть Зої, Вадим... — раптом прошопотіла вона. — Це не божок, а... я не можу.

— Я ж нічого не кажу. Я згожуюсь... — жорстко кинув Вадим.

Олеся помовчала, не перестаючи ласкати його руку.

— Та діло й не в Зої! — голосніще, ніж треба, додав Вадим. — І що говорить більше? Я тільки справді падлюка й нікчемність. Нема у мене сили встати й піти собі од вас. На завсігди, розуміється. Нема сили навіть не брехать собі. Собі брешу, от в чому вся мерзота, себе обманюю, поганець! І нічого дивного не буде, що я зроблю те саме, що й Водосвятський, не так грубо, нахабно, але те саме.

Він одняв свою руку з рук Олесі й знов устав. Олеся похилила голову.

— Безвольність, трухлявість якась. Щоб почути ваш голос, я готов... Хіба тут моє місце? Е!.. Прощайте, я вас задержую...

Олеся все сиділа з похиленою головою.

— Посидьте ще трохи... — винувато прошепотіла вона і підвела лице. На очах у неї були сльози.

Вадим кашлянув, з кректінням зітхнув, ступив кроків два убік і потім, швидко сівши коло Олесі, взяв її руку.

— Не сердьтесь на мене, біла! Не треба. Я не хочу вам боляче зробить. Вам найменьче. Виходить так... Мені я не знаю як тяжко, що я роблю вам неприємности. Вам, якій я так вдячний. Біла, не треба...

— Я ж не сержусь... — крізь сльози посміхнулась Олеся. — Мені тільки так... сумно. Все так... тяжко кругом. І я теж уся розкисла. Я зовсім закинула Зою, Славка, а стала якоюсь егоїсткою. Ви не звертайте уваги, у мене сьогодня нерви напружені... Ці історії всі... Ну, ідіть лучше, а то я тут зовсім... розплачусь...

І, одвернувшись, упершись чолом в спинку фотеля, вона тихо заплакала.

— Ідіть... Вадим... — сказала вона, не озираючись.

Вадим устав, узяв її руку й ніжно, винувато поцілував її. Рука тихо стиснула його руку.

Він майже на шпиньках вийшов, одягся і, стараючись не робити шуму, одімкнув собі двері.


24.



Він, не перестаючи думати про Пампущенка й Олесю, попрямував до батьків. Був холодний різкий вітер, і, щоб не змерзнути, треба було якомога швидче йти. Крім того, коли Модест і Олеся оповідали про Пампущенка, йому згадувався Стьопка, який годині о четвертій зустрівся йому біля воріт дому Рибацьких. Стьопка не помітив Вадима, бо був якийсь весь розхрістаний, піднятий, а на тупому лиці горіла зла рішучість. Тоді Вадим не дуже над тим роздумував, але тепер йому стало трівожно. Очевидно, той вигляд Стьопки мав зв'язок з Пампущенком. А раз так, то лють цього дегенерата могла вилитись на тих, що найменьче мав змоги боронитись від неї. Рука Вадима з якоюсь сласностю ненависти стискувалась при одній думці, що той паскуда щось учинить з старими.

В великих сінях сиділа покоївка Тепи. Як тільки вона побачила Вадима, зараз же встала й хутко пішла йому наперейми.

— Вас Степанида Макаровна до себе просять… — проговорила вона поспішно й з таким чудним виразом, що Вадим зразу зупинився й різко, трівожно сказав:

— Щось сталось... у нас?

— Ні, нічого не сталось. А тільки просили, як ви прийдете, зайти до їх.

Вадим ще раз пильно глянув на покоївку й повернув до Тепи рішучим і непокійним кроком.

Тепа ходила по свойому салоні в темно-синій шовковій сукні, яка на пукатостях одливала фіолетовим світлом.

— Що сталось? — зараз же спитав Вадим грубо й нетерпляче.

Тепа зупинилась і з понурим здивованням мовчки зупинила на йому очі. Вони в неї тмянно й хмуро горіли; під ними темніли круги, лице було бліде, трохи ніби запале, але від того було немов одухотворене й ще краще.

— З моїми щось сталось? Так? — спитав Вадим. — За тим кликали?

— Нічого з вашими не сталось і не за тим кликала, — рівно й чудно відповіла Тепа, не зводячи з його очей.

Вадим колупнув її коротким поглядом, потім скинув картуза й спитав:

— А за чим же?

— Скажи: ти довго будеш мучить і себе, і мене? — тим же рівним і дивним голосом неголосно проговорила Тепа.

— Мучить? Не розумію. Я нікого не мучу... В чому річ?

Тепа мовчки взяла Вадима за борти плаща й почала скидать з його.

— Я, Тепа, не буду сидіть. Мені треба до своїх зайти.

Але Тепа, нічого не одповідаючи, кинула плащ на стілець, взяла Вадима за руку й повела до канапи.

— Нам треба поговорить. Сідай... — коротко сказала вона.

Вадим пильно поглядав на неї. Сівши, він вийняв папіросу й закурив. Держучи обгорілого сірника, він озирнувся, куди б його покласти, але попільнички не було нігде. Тепа помітила, вирвала сірник і мовчки кинула його на килим посеред хати.

— Ну, в чому ж діло? — пускаючи дим убік і почуваючи ніяковість і жар в лиці від її чудного хмуро-неодривного погляду, якомога діловитіще й байдуже сказав Вадим. — Може, з приводу убийства редактора "Русскаго края"?

— А, к чорту цих ідіотів і мерзотників! — раптово встаючи, з огидою сказала Тепа. — Скажи: ти женишся на Микульській?

Вадим хотів здивуватись, але, глянувши пильніще в лице Тепи, тихо відповів:

— Я сказав вам, Тепо, що на такі теми не хочу з вами говорить.

— Дурниці. Будеш говорить. Будеш, говорю! Я не можу більше. Ти знаєш, скільки я тебе тут жду? З восьми годин ранку. Коли б не прийшов, сама б пішла до тебе вночі. Чекай. Ти слухай. Все вислухай, а тоді будеш говорить. Я з тобою хочу балакать без викрутасів і дипломатії. Сю ніч я провела з Білявським, тим, що ти на автомобілі бачив. Не думай, що він мій любовник, ще ні. З того часу, як я взнала, що ти їдеш, у мене нема любовників. Не того, що... що так ніби люблю тебе. А... другого. Не в тому річ. Чоловік мучиться й безумствує. Знов: не з жалости говорю, а... скучно мені. Памьятаєш, я тобі говорила, що нікого, крім тебе, не любила, хоч і мала любовників? Памьятаєш? Ти робиш вигляд завжди, що не віриш... Сам віриш, я це знаю. Мені плювать на це, знай.

Вадим знов повів очима, шукаючи попільничку. І знов Тепа вирвала з рук його недокурок і шпурнула кудись вбік. Вадим мовчки дивився на неї.

— А може, й не віриш. З твоїх деяких слів я бачу, ти думаєш, ніби я хочу просто "покорити" тебе. Я не ховаю: люблю владу. Це найкраще, що єсть в життю. Але тут не те. Говорю щиро, повторяю. Тут... я сама не знаю, що. Може, це псіхоз якийсь? Я не можу нічого почувать з мужчинами, ні псіхично, ні фізично. І іменно з того часу, як почала тебе згадувать. Я ці роки зовсім тебе не згадувала, а коли згадувала, так так собі, — не до тебе було і... ну, просто нецікаво мені було. Ти бачиш, я отверто й щиро говорю з тобою.

Тепа не сідала, а стояла, трохи перегнувшись до Вадима й спершись одною рукою на спинку стільця.

— Згадала я тебе перший раз вліті, в бесідці, після того, як Ось при Олені Іванівні вираховував, коли ти маєш приїхати. Я пішла в бесідку й от там вперше згадала тебе як слід. І з того часу все... пропало. Раніще мене хвилювали мужчини, я кохала, оддавалась, все що треба. Тепер я тупа, буквально тупа. Фізично тупа! Тут уже не псіхологія. Я не вірю в те, що любов до одного може здержать фізичний потяг до другого. А виходить, єсть щось, що не тільки здержує, а вбиває. Я до лікарів зверталась. Нічого не найшли, все як слід. Навмисно брала тих любовників, які найбільш мені подобались, — нічого. Огида, нудьга, ненависть. Чекай, чекай... Ти, може, щось думаєш... ваду якусь. Нема ніякої. І в той же час, коли я згадую те наше минуле, памьятаєш? — у мене... та от і зараз! — у мене так болюче щемить серце, я так хвилююсь, як в вісімнадцять літ... Коли я прохожу повз ті отелі, де ми з тобою бували, у мене слабнуть ноги, і я готова сісти на тротуарі й ридать. На тебе я не можу дивитись байдуже. Ти мене й смішиш, і злостиш, і мені б сором було б за тебе перед своїми знайомими (ти бачиш, я все отверто говорю!), але разом з цим ти так мене хвилюєш, що я вся слабну й теряю розум. Я через тебе роблю такі дурниці, які просто таки лякають тих, хто мене зна. У мене єсть деяка сила, я це знаю, й мені говорять другі, але тепер її нема у мене. Я не знаю, що те таке. Я знаю тільки одне, що я мушу з тим покінчити. Ти знаєш, я вже три рази плакала з того часу, як ти приїхав! Я зробилась сентіментальна, глупа, мені стало все гидко. Я цілими ночами хожу от тут і все думаю. Злюсь, рву на собі сукні, але хожу й думаю. Ти знаєш, я хотіла тебе покликать коли-небудь в нашу компанію і страшно образить, висміять, просто знищить тебе в своїх очах. І не зробила. Не через те, що тобі не могла зробить цього. А через те, що чула, — все одно не помогло б. Я б все одно нічого не почувала б з другими і думала б тільки про те, що було десять літ тому назад... Тепер слухай. І я от що рішила зробить. Слухай. Я ліквідую всі свої маєтки, все, й ми з тобою поїдемо кудись. Гроші я тобі віддам. Що хочеш, те з ними й роби. Оддавай на свої партії чи так проживай — мені все одно. Хочеш, я буду теж у вашій партії. Не хочеш — не буду. Хочеш, повінчаємось. Не хочеш — не треба. Говорю серйозно й щиро.

— Вадим при останніх словах аж устав. По голосі, по рухах, по очах Тепи він бачив, що вона дійсно говорила щиро й серйозно. Але вигляд у неї був, як у хворої гарячкою.

— Це неможливо... — нарешті сказав він тихо й неначе злякано.

— Через що?

Вадим схвильовано, розгублено розвів руками.

— Через що ж неможливо? Я брешу?

— Ні, ти не брешеш, але... Господи! Ні, та що тут говорить!

— Та говори! Говори все, не лукав зо мною. Все, все говори. Чого неможливо?

— Та того, що, коли б те сталось, ми були б нещасні люди, — аж твердо скрикнув Вадим.

— Через що? Через що, кажи.

— Через що? Через багато причин...

— Та яких же, не тягни, не муч! Я не видержу такого життя! Так? Не вистарчить сил?

— І це... і... Ну, й те, що причина для такого вчинку з твого боку неважна. Через що ти це зробиш? Ну, через що? Не подобається мужчина? Стрінеш такого, що подобається, й кінець.

— Мені ніщо не подобається! Розумієш? Мені нудно, скучно, тоскно, пусто, гидко, мерзотно! Розумієш?

Вадим глибоко й трудно зітхнув.

— Я нічого не розумію... — сказав він. — Я вірю, що ти говориш щиро, але це... так неможливо, так... дико, що я просто не маю сил вірити. Я думаю, що це у тебе часове, вибух якийсь. Через місяць ти убила б і мене, й себе. Або забрала б свої гроші й вернулась сюди.

Тепа посміхнулась:

— А ти боїшся, що я тебе вбью?

Вадим з цього питання, з усмішки побачив, що вона й сама про це думала.

— Розуміється, боюсь. Але тут не в цьому питання.

— А в тому, що ти не хочеш? Так? Ти любиш Микульську? Так? Любиш? Будь же зо мною таким щирим, як і я з тобою. Любиш?

Вадим якийсь мент дивився в гарячі божевільні очі Тепи. Людина з такими очима на все спосібна, навіть на те, щоб побігти й придушить поміраючого скаліченого чоловіка.

— Не знаю... — сказав він, твердо й прямо дивлячись їй в лице.

— Не знаєш? А хотів би женитись на ній? Говори щиро тільки!

— Може, й хотів би!

— Але вона не піде! — глузливо додала Тепа. — Микульська за якогось Стельмашенка не піде.

— Може, навпаки? — кинув Вадим.

Тепа зневажливо й, видно, навмисно побільшено засміялась.

— Стельмашенко не схоче Микульську? О, цьому я вже не повірю... Ні, ні, прости, я не те хотіла сказать. Лишімо цей тон. З цим тоном мусимо покінчити. Цих старих тонів у нас більше не повинно бути. Вибач. Я хочу щиро говорить. Я сама вірю, що іменно ти не захочеш, ти не можеш захотіть її. Бо вона повинна зробити так, як я пропоную: все покинути і йти з тобою скрізь. Себто те, що ти мені десять літ тому казав, я це сама знаю. Але я тепер можу зробить, а вона не може. Ти не думай, я все знаю про вас. Навіть те, що вона тебе по голові гладить і ти їй руки цілуєш. Так, так, шпіони, розуміється. Як же инакше? Все знаю, але знаю також, що Олеся Микульська не може бути жінкою Вадима Стельмашенка. Не може й не схоче жінкою, справжньою його жінкою бути. Повінчатись, взять його в свій дім, одягти його, дать йому кватиру, обід, грошей трохи — це ще вона зможе, але більше — ні! Ні, Вадим, я знаю! Знаю напевне!

Тепа ніби з торжеством і дійсно з непохитною певностю викрикнула ці слова.

— Я й не збіраюсь на ній женитись... — хрипло сказав Вадим. — І знаю це й сам.

— Знаєш? Знаєш? Ага, тепер я все розумію. Так, тепер я розумію...

Тепа хутко одійшла убік і почала ходить по кімнаті, закусивши губу й гарячково думаючи.

Вадим дріжачими пальцями витяг з бумажної пачки цигарку й закурив. Сірник він кинув теж додолу.

— Що ж ти розумієш? — глухо спитав він,

Тепа не одповідала, з дзвінким шелестом ходячи з кутка в куток. Потім круто повернула до Вадима, підійшла близько-близько до його, так що груди її надушили на його груди й пахнуло теплотою тіла й духами. Він хотів трохи одсунутись, але вона поспішно обняла його рукою за шию й, так тримаючи, тихо, ніжно, благаюче заговорила:

— Вадю! Почекай... Ну що ти якогось Іосифа строїш? Скажи мені: чого ти не хочеш згодитись на те, що я говорю? Чого?

Вадимові кров почала горіти на щоках і лобі. Знайома, давня хвилююча близість сеї жінки сповнювала його гарячим чадом. Хотілось чи з жагою, чи з ненавистю схопити ці голі упругі руки й здушити їх до гострого колючого болю.

— Вадю! Чого?

— Чекай, Тепо... Я не можу так говорить... Підожди. Зніми руку...

— Не зніму. Говори так! Чого?

Вадим заплющив на мент очі, ніби опановуючи собою...

— Чого? — холодно сказав він, розплющуючи очі і дивлячись в її гаряче, дихаюче на його лице. — Того, що ти сама себе не розумієш. Ти просто хочеш покорить мене. Так, так! Тебе дратує й лютить те, що я не упадаю за тобою тепер, так як колись. Повторяю, ти сама не розумієш себе. Коли б я піддався, покорився, у тебе б на другий же день усе минуло. От що я думаю. Тепер пусти.

— Ні, не пущу... Все ж таки не пущу. А як не пройде? Що тоді?

І Тепа сама зняла руки, сіла на канапу й, трудно, важко дихаючи, безсило сперлась рукою об сидіння.

— Ослабла... Голова закрутилась. Формений псіхоз.

Вадим пильно дивився на неї. Щоки й чоло горіли все більше й більше. Ноги його теж немов почали ставати важкими й серце, минутами все холодніючи, ходило важко, повільно, від чого було аж трудно дихати.

— Сядь коло мене.... — стомлено прошепотіла Тепа.

Вадим знов виняв пачку з папиросами й кінчиками нігтів витягнув цигарку. Пачка здригувалась в руках його і здавалась гарячою.

— Вадю, сядь... Я не буду... Тільки сядь, посидь. Зараз підеш, куди хочеш. Не треба ні про що говорить. Тільки посидь.

В голосі був незвичайний сум, покірність. Вадимові тьохнуло серце жалостю. І зразу ж після цього стало легче, вільніще й теж чогось сумно.

Він підійшов і сів поруч з Тепою.

— Здорово ти мене не любиш, Вадю? Га? — спитала вона тихо.

— Ні, Тепо.

— Можна взять твою руку?

Вадим узяв її простягнені пальці й слабо потиснув їх. І раптом йому стало дивно: ця жінка була йому рідна! Яка б вона не була, що б вона не робила, вона йому відома вся, він їй також, і цього ніхто й ніщо знищити не може.

— А ненавидиш дуже? — знов спитала вона.

— Ех, Тепо!.. Ну що про те говорить. Не вернеться й не поправиться. А нема ненависти у мене до тебе. Мусіла б бути, а нема.

— Не вірю...

— Не віриш?.. Скажу більше: навіть рідність чую до тебе... І до того, що, знаєш, коли б ти хоч трохи була цей час инчою, ну, хоч такою, як в сей мент, я б міг звернутись до тебе з великим проханням...

— Так? — живо спитала Тепа, аж рівніще сідаючи. — Що ж то за прохання?

— Ні, я тільки так... для прикладу.

— Але яке прохання? Ну, скажи. Ну, скажи, я хочу виконать. Я ж така тепер, що ти можеш сказать. Така?

— Така... Але... Лучше не треба.

— Ні, говори. Ну, говори. Ти ж розумієш, що ти... ти зробиш мені дуже боляче, як не скажеш... Вадю, говори: яке?

Вадим потер ніс, помнявся й з усиллям сказав:

— Хотів попросити у тебе пьятьсот рублів. Позичить на довгий час.

Тепа, думаючи, широко розкрила очі.

— Пьятьсот рублів? Ти хочеш кудись виїхать?

— Ні, не для цього.

— Правда? Женитись?

Вадим засміявся.

— Я хочу сказать: на женщину? Кохання?

— Ні...

— А дуже треба?

— Дуже.

Тепа хутко встала й поспішно пішла в другу хату.

— Тепа! — з соромом крикнув Вадим, але вона навіть не озирнулась. Вадим устав, пройшовсь по хаті й, подмухуючи на верхню губу, сів на місце. Тепа не виходила. Вадим знов устав, нетерпляче пройшовся, постояв і знов сів.

Пройшло, мабуть, уже хвилини три, як вона вийшла. Спочатку в сусідній хаті звякнув ключ, чувся шелест паперу, стук шухляди, яку замикають, і потім стало тихо, ніби Тепа кудись вийшла чи сиділа непорушне. Нарешті почувся рип стільця, шорох кроків, і в дверях виявилась Тепа. В руці у неї була невеличка книжечка, похожа на записну. Ішла Тепа тепер повільно, пильно дивлячись на Вадима. Зупинившись проти його, вона помалу проговорила:

— А ти можеш мені сказать, навіщо тобі ці гроші? Тільки щиро-щиро!

Вадим бачив зміну в її лиці й, подумавши, одповів:

— Ні, не можу. Коли щиро говорить.

— Через що?

— Через те, що... мені може вийти на зле.

— Ага-а! — протягнула Тепа. — Так. Ну, так знаєш що? Я тобі дам грошей, скільки скажеш, тільки з одною умовою. Добре? А умова моя така. Ти покинеш свій урок у Микульських... Ні, навіть не так. Завтра чи коли хочеш, але швидче я прийду до тебе, а ти на цей час запросиш до себе панну Микульську. Розумієш? Коли вона прийде, коли тільки ввійде до нас у кімнату, ти скажеш: "Ах, це ви? Я вас не можу принять. Ідіть собі".

Вадим помалу встав, весь зблідши, й одчинив рота, щоб сказать щось. Але зараз же затиснув уста й тільки дивився на Тепу, яка не зводила з його допитливого ловлячого погляду.

— Я цього не зроблю... — якомога спокійніще проговорив він. — А ваша пропозиція... чи умова... тільки образа мені. І більше нічого. Для того ви й привели її...

— Неправда! — гаряче скрикнула Тепа. — Не для образи. От чекова книжка. Згодитесь — і я в ту ж хвилину, як виженете Микульську, дам вам пьятьсот рублів.

Вадим шарпнувся, підбіг до свого плаща, схопив його і картуз і повернувся до дверей, щоб вибігти. Але підбігла Тепа й схопила його за полу.

— Чекай!

— Тепа! Пустіть мене, я вам говорю.

— Ага! Не видержав? Не видержав? Так не любиш її? Не знаєш? Готов убить мене за неї?

Вадим озирнувся, мовчки подивився їй в лице, що кривилось сміхом злости й муки, хотів щось инче сказать і замісць того проговорив:

— От це й вся ваша... зміна та добрі наміри!

Тепа зареготала.

— А ти й повірив? Серйозно повірив? На партію маєтки? Зароблять буду? Панчохи штопать? Ах ти дурненький, дурненький! Та я тебе за пьятьсот рублів куплю, а не за маєтки. Тебе й твою Олесю.

Вадим мовчки повернувся й хутко вийшов у сіни. Тут він на мент зупинився, подумав і рішуче пішов у коридор до батьків.


25.



Підходячи до їх кімнати, він почув там голосну балачку. Двері були напіврозчинені, й видно було якусь чоловічу постать без піджака з перехрещеними на спині шлейками.

Вадим чогось зупинився й почав слухать і дивитись. Чоловік з шлейками був Стьопка. Він стояв серед хати з якою пляшечкою (певно, лікарство) в руці й кричав:

— .... Щоб ви не сміли лазить в мою кімнату! Де спринцовка, я вам кажу? Де?

Почувся тихий голос матері: