Божки - 13

"Редактор", — подумав він собі.

Раптом у двері хтось застукав і, не чекаючи одповіді, в хату хутко ввійшов панок у ціліндрі, в пальті, як у Колі, похожім на одрізану внизу попівську рясу, й з вусами, у яких кінчики для чогось були здерті трохи не в ніздрі носа. Побачивши старих Водосвятських, панок дуже чемно зняв ціліндр і низько з повагою вклонився. Потім, не кажучи ні слова, зараз же підійшов до Варвари Кіндратівни, ще раз низько уклонився й простягнув руку, з дуже серйозним виглядом говорячи:

— Доктор Сріблюк.

Варвара Кіндратівна руку подала, але з трівогою подивилась на сина: чим же це він хворий, що до його докторі ходять. А "доктор" так само шаркнув ніжкою перед Антоном Антоновичем і знов сказав:

— Доктор Сріблюк.

Далі поспішно задом одійшов од них і привітався з Колею.

— Роздягайся, стерво! — весело проговорив Коля, — це мої батьки приїхали навістити. На жаль, як раз такий час. Ну, та до засідання є трохи часу. Зараз чай буде.

Панок роздягся й знов підійшов до старих. Волосся, як і в Колі, було, немов у молодиці, розчісане посередині і прилизане на боки. Вуха трохи топірчились, одначе мужчина був пристойний, правда, невеликий зростом, але чисто одягнений. І такий, видно, блогородно-вихований, чемний.

Він почав займати гостей розмовою.

Говорив він по-малоросійському, як і всі приятелі Колі, з якими старим доводилось стрічатись.

Але з перших же слів виявилось, що ні Антін Антонович, ні Варвара Кіндратівна деяких виразів доктора не розуміли, хоч самі добре говорили по-малоросійському, а останніми часами так і газети малоросійські читали.

Доктор Сріблюк поспішно пояснив, що він Галичанин, а в галицькій Україні говорять трохи відмінно від тутешньої говірки.

Узнавши, що доктор з Галичини, Антін Антонович зацікавився. Він і од Колі чув, і в газетах читав про цей край, але ніколи не балакав з самими галичанами. От йому, наприклад, дуже хочеться знати, чи там таки справжні малороси, чи, може, якесь инче плем'я, — слов'янське, але инче?

Ні, там таки були справжні малороси, русини, як там називаються.

Ну, так, русини, це Антін Антонович чув.

— А скажіть, пожалуста, чи то правда, що там инакше й не говорять, як по- малороссійськи, чи то пак по-українськи?

І то була правда.

— Так таки скрізь? І дома, і в товаристві? І в гімназіях учать по-мало... чи то пак по- українськи? Ну, в поліції то вже, мабуть, якось инакше?

Виявлялось, що навіть і в поліції по-українському. Це вже було підозріло й не поміщалось в голову Антона Антоновича. Ну, нехай в гімназіях, універсітетах тепер мода пішла така, на хахлатчину, але щоб і в поліції — це щось непевне. Сам Антін Антонович дома з дітьми й жінкою балакав жаргоном, і тільки для Колі старався "ламать язика по- хахлацькрму".

— Ну а, скажемо, повістку якусь... як це — "повістка" по-українському? — звернувся Антін Антонович до сина. Але Сріблюк поспішно захитав головою.

— Я розумію, я розумію... І повістки по-українському. Антін Антонович розвів руками.

— Діла! А по-руськи нічого?

Коля трохи нетерпливився, йому, видно, було соромно за батьків, за їхню нечисту мову, за наївність питаннь. Але він стримував себе й навіть в пояснення сказав, що Сріблюк, наприклад, зовсім не розуміє по-руському. Сріблюк як іллюстрацію зараз же сказав.

— Я завсєм не знаю каваріть по-рускі...

Старі весело засміялись, причому Антін Антонович діскантом, а Варвара Кіндратівна басом. Після цього вони почули себе вільніще з доктором, його незнання такої простої річи, як руська мова, поставило його немов нарівні з ними.

Варвара Кіндратівна вже збіралась спитати його, що робить, як колеть у правому боці. Останніми часами її так почало колоть, що хоч живим до Бога лізь.

Антін же Антонович розстібнув свій мундур, оживився, розійшовся й почав росказувати, як у них в повіті поширилось тепер це малоросійство, чи то пак українство. Говорив він чистіще й вільніще, ніж перед цим, немов підбадьорений тим, що почув від доктора-галичанина. Раз там, у Європі, не соромляться цеї мови, раз навіть в поліції говорять і пишуть на ній, то це не Колькині дурощі, а справді, щось серйозніще.

— Та я сам з чистокровних малоросів! — з гордостю говорив він, весь час оживлено поглядаючи ясними дитячими очима то на Колю, то на доктора, то на стару. — Моя бабка з полтавських козаків, а прадід був репаний мужик, їздив у Крим по сіль, чумакував. Ну, дід уже на попа вибився, а батько за ним. Так ще батько инакше й не вмів говорить, як по- хохлацькому. Так, бувало, чеше, що ого-го-го! У вас там, в Галичині, мабуть, професор так не заговорить... Ну, я трохи одстав, служба така. А от тепер знов пішов цей дух, пішов. Та, скажіть на милость, який прилипчивий цей дух. Ти знаєш Іллю Самсоновича Кривулю? — раптом повернувся Антін Антонович до сина.

— Здається, земський лікарь? — хмуро бовкнув Коля.

— Атож, Атож! (Антін Антонович знов хутко повернувся до доктора). Чоловік сивий як голуб, од трьох синів унуків має, ніколи нічим політичеським грішний не був, — на: на старости літ у мазепинці записався, хе-хе-хе! Таким малоросом, чи той українцем, зробився, що прямо не підступай. На земських собраніях инакше як по-українському й не желає говорить. Слухать не хоче, як до його по-руському говориш. "Що? Га? Не розумію". Антін Антонович залився дрібненьким радісним смішком. Потім зараз же з більшим запалом заговорив далі:

— А попа нашого синок? З батьком така война за це, що страх дивиться. Батько, знаєте, чоловік подневольний, служебний, ну, знаєте, неловко, неприятно. А син знать того не знає, сини обикновенно не хотять того знать... "Я, — кричить, — син свого народу, не хочу буть йому зрадником. Ти, — кричить, — не пастирь, а русіфікатор". І виганяв його батько, і бились, і знов мирились... Ну скажіть мені, пожалуйста... От ви скажіть, Колька наш правду рідко говорить нам, скажіть: а це не опасна штука, це... українство? Кричять у нас там всякі чорносотенні орателі, що це вроді революції, а нам, старим, трудно то знать. На просту думку, воно наче б то й нема нічого такого страшного, що чоловік хоче по-своєму рідному говорить, а може, воно якось... Ні, кажете? Та й я так думаю. Ну, а Коля наш уже революції не робить? Га? Ні?

— О, за се не бійтеся! — живо сказав галичанин. — Тепер не сі часи. Тепера ваш син цілком на иншій дорозі. За се я можу ручити вам.

Варвара Кіндратівна глибоко зітхнула й промовила:

— Дай то Боже... Пора вже йому в люди виходить. А то ж сором з людьми говорить про сина. А скільки в самих війни було за цю революцію.

— Ну, стара, що було то було, — перебив Антін Антонович. — Тепер же бачиш сама, кустюм який на йому, наш Гвозділін такого не має... хе-хе-хе... Слава Богу кажи, а ти старе згадуєш. "Кто старе помянет, тому глаз вон"... Правда, Николай Антонович?

Николай Антонович, видно, був не зовсім задоволений балачкою. Подивившись на годинника, він раптом устав і сказав:

— Ну, тато, мамо, я мушу попрохати у вас вибачення, зараз почнуть збіратись люди, й ніяково вам тут бути... Я завтра забіжу до вас, або краще ви зайдіть, і ми побалакаємо як слід.

Батьки хапливо встали й почали одягатись. Варвара Кіндратівна хотіла щось сказать синові, але Антін Антонович якось незвично для його сердито прикрикнув на неї, і вона замовкла.

— Так я завтра забіжу, — ідучи за батьками до порога, сказав Водосвятський. — Ви в "Рязанських Номерах"? Добре, я забіжу.

Коли вони вийшли, Водосвятський чогось злісно шпурнув додолу купу газет з канапи й зо всього розмаху ліг на неї. Сріблюк, видно, спочатку почував себе трохи ніяково, але хутко прийшов до свого нормального стану намацуючої уважности, уступчивої запобігливости й занадтої бадьорости.

Він сів у ногах Водосвятського й ударив його рукою по коліні:

— Ну, найясніщий пане редакторе, як там з панною Валею? Прийде вона сьогодня?

Водосвятськии одсунувся до стінки й нічого не одповів. В очах йому було зле й холодне поблискування.

— Терпіть не можу, як це старе луб'я починає за тебе турбуваться, — проговорив він, немов виправдуючись і сам же дратуючись за це оправдування.

— Ну, старі люди, прошу тебе... — примирливо сказав Сріблюк, підтягуючи штани догори, щоб не натягувались на колінях. Потім вийняв невеличке дзеркальце, подивився на вуса й знов хляснув Водосвятського по нозі.

— Ну, як же з Валею? Как она себе поживает?

— Іди ти к чорту разом з нею, — сердито бовкнув Водосвятський.

Сріблюк засміявся.

— Але-во! Чого ж би я мав з нею йти десь до чорта, коли хтось иньчий має йти в ліпше місце? Ну як, Миколо?

Микола підвівся на ліктях і встав з канапи. Одшпурнувши ногою вбік газети, він вмить повернувся до Сріблюка й злісно сказав:

— Одмовила, паршива! Можеш собі уявити?

Сріблюк злякався, аж встав.

— Але що ти кажеш?!

Водосвятський завзято мотнув головою й мстиво додав:

— Ну, тільки я тобі ще покажу... Розумієш, яка ніби страшно моральна, ідейна, поступова, любить мене, кохає по самі свої погані вуха, а сама, не бійсь, як сказав їй побратися, аж отетеріла. Зараз на сцену родичі, Анатолій Аркадевич, те та се. Очевидно, вона якогось принца жде. Ах ти ж, синьоносий мордоворот! Почекай, я тобі покажу, як поженимось, я тобі покажу принца. Вона, бач, серйозно над цим не думала, вона страшно рада, але це так несподівано...

— Значить, вона не цілком рішучо одмовила? — ухопився Сріблюк.

— Цілком не цілком, а не сміє за носа мене водити! Вона дума, шо я їй рицарем буду ще довго? На реферати з нею ходи, в театр, у клуб... Лакея, сволоч, собі знайшла? Чекай, я тобі покажу. Через два місяці найпізніще вона буде madame Водосвятська. Моральна то вона моральна й любить совать свій ніс скрізь, де погане пахне, але ми теж дещо бачимо. Вона мені голову крутить; мордоворот, оповідає ріжні, еротичні історії — і ніби страшенно ними обурюється, а сама аж слини ковтає, стерво. Ну, я тебе, ціпонько, на цьому й піймаю. Я, голубко, мастурбацій не люблю. В один чудовий вечір любов моя розгориться й каюк. А тоді, коли ти така справді моральна, — прошу до вінця. Побачимо, що тоді високоповажаний арістократ Анатолій Аркадєвич заспіває?

Сріблюк неймовірно заклопотано покачав головою.

— Е, щось вона не така... Мені здаєсь, що вона на такий гачок не піде. А ти з нею не говорив, може, вона так дасть щось на газету?

— А ми побачимо, піде чи не піде. Погано, що вона нічого не п'є, а то б я їй давно показав лицарство. А втім, нічого, вип'є...

Сріблюк сидів заклопотаний: справа йшла зовсім не так блискуче, як він думав, їдучи на Україну, й як малював її Водосвятський, закликаючи за співредактора. Ті гроші, які дав на початок Скалозуб, вже майже кінчалися, а надій на нові було мало. Відроженством зовсім не так були захоплені заможні кола Українців, а найбільш захоплені — студенти, учителі, чиновнички — нарід нічого не вартий. В цьому смислі навіть роман з Дінею Микульською нічого не дав. Роман — річ сама по собі, звичайно, непогана, навпаки, але занадто плятонична з ідейно-фінансового боку. Був план — женити Водосвятського на Валі Микульській, двоюродній сестрі Анатолія, але ось тепер виявляється, що й з цього боку рветься. А Скалозуб, не дивлячись на свій ультрачервоний патріотизм, більше не дасть.

— А знаєш що? — раптом блиснула Сріблюку ідея. — Ти маєш якогось знайомого лікаря або аптекаря?

— Ну? — не розуміючи його думки, спитав Водосвятський.

— Маєш чи ні, кажи раз!

— Ну, хай маю. Але що з того?

Сріблюк підморгнув і взяв його за гудзик піджака.

— Слухай-но, сватку. Мусиш в тому добре орієнтуватись. Дам тобі добру раду, але пам'ятай, що річ трохи є небезпечна. Отже, скажи, чи не могла би евентуально Валя піти з тобою десь на довший час?

— Ну, могла би...

Водосвятський щось своє думав і слухав, нетерпляче й гидливо скрививши губи. Ці галичане занадто вже дрібна публіка, мудрує, мудрує, а вимудрить щось нікчемне.

— Та швидче кажи, в чому річ!

Сріблюк склав бубликом, як жиди, два пальці й підняв до носа собі. Прижмуривши одне око, він лукаво сказав:

— Але чекай же троха. Панни Валі ще нема і... Ну, добре, я вже кажу далі. Отже, так: най панна Валя піде з тобою ніби до театру, але так, щоб евентуальне ніхто з знайомих її не міг там бачити. Власне, так, щоб вона могла прийти до тебе...

— Господи, Юльцю, вона щодня буває в мене, чорт, їй Богу! Сам же знаєш.

— А! Уже добре. Але на довший час. Я знаю, кілько вона у тебе сидить? Отже, так: скажи лікарю, най тобі дасть рецепта кантаріди. Розумієш? То єсть така річ, що як дати якій панні, то хоч би вона, пані, була найморальніща від усіх святих, а всьо забуде й стане як єдвабна. Ото моя рада...

— А, дурна твоя рада! — розсердився Водосвятський. — Без всяких твоїх кантарід візьму її, коли схочу. "Кантаріда!" Тут є річ більш серйозна. Перш усього, чи вона ще схоче братись, хоч це й станеться. Чорт її ще знає, може, вона вже не така й незаймана, як ми собі думаємо. Такі моральні якраз і дивись. Та чорт з цим, а як не схоче братись?

— То є рація... То є рація! — злякано й швидко захитав головою Сріблюк. — Маєш абсолютну рацію!.. Слухай-но, а як вона заваготніє?

— От про це й я думаю...— покусюючи губу, пробурмотів Водосвятський. — Але... Є ще така річ. То одне, а тут друге. Ну, добре. Допустимо, вона заваготніє чи як там і ми повінчаємось, все як слід. Чи вона переведе на мене свій маєток? От може вийти історія! Що я женюсь, а вона ні копійки. Ха!

Водосвятський злісно засміявся.

— А може, мордоворот проклятий! Може. Щось таке вона ніби й натякала мені... Що чоловік мусить щось таке... що погано, коли чоловік живе на жінчині гроші... Словом, якась там ідейно-сентіментальна дурниця...

— Ну, це в неї тільки ідейність, це не може бути, — заспокоююче сказав Сріблюк. — Аби її, прошу вас, прикрутити, аби вона сі згодила, а тоді все можна.... Най підпише вексель, та й уже. Не хочу вінчатись, заки не підпишеш вексля. Маю ідейні завдання, маю себе чимсь удержувати, а шлюб з тобою мене стіснить, отже, прошу ласкаво о компенсацію!

Сріблюк весело засміявся, потер руки й бадьоро ударив Водосвятського по плечі.

— Не журись, вуйку! Ми сі не дамо себе кругом пальця обвертіти. Меньше з тим. От абись робив то швидче. Раз-два. Грошей нема. Той Скалозуб сі лютить як пес. Ви, каже, з хлібом гроші їсте.

— Так! — тріпнув головою Водосвятський. — Вексель —непогана річ! Це ідея. Браво, Галичина!

Він повеселіщав і почав розпитувать про Діну. Сріблюк одповідав дуже охоче, весело, пускаючи віци, молодцювато підкручуючи вуси, але все ж таки так обережно, що з його слів нічого не можна було вивести певного: чи віддалась йому Діна, чи ні, чи дасть грошей, чи не дасть. І як тільки попалась нагода, він непомітно перевів розмову на Олесю. Водосвятський проясніщав ще більше й почав розпитувать про неї. З одповідів Сріблюка знов нічого певного не можна було вивести, але було таке вражіння, що Олеся дуже зацікавлена Водосвятським і, можливо, навіть закохана. Діна обіцяла неодмінно привести її сьогодня на засідання, але не знати, чи вона піде. Якщо піде, то, безумовно, не задля відроженства, а задля прекрасних очей славного редактора й борця за велике діло Миколи Водосвятського.

Микола за такий жарт зімняв співредактора, повалив на канапу й став лоскотать, від чого Сріблюк заверещав і забив ногами, як в припадку.

В цей мент зачувся голосний стук у двері й обидва схопились.

— Ввійдіть! — крикнув Водосвятський.

Розчинились двері, й на порозі з'явились: попереду Федоренко під ручку з Діною, а за ними Олеся й Валя. Федоренко галантно-жартівливо оступився й витягнув до дам закликаючим жестом руку.

Дами ввійшли, а за ними Федоренко.

— А що? А хто привів прекрасну половину відроженства? Хто? — жартівливо-хвастовито крикнув він і сам добродушно засміявся.

Його не слухали, бо прекрасна половина, миготячи капелюхами, щебечучи, сміючись, почала вітатись, роздягатись, поправляти зачіски. Сріблюк не встигав кидатись від одної до другої, здираючи з дам їхню одежу з такою поспішностю, немов це були на них удави. Допомагаючи Діні, він все ж таки встиг прошепотіти їй на вухо:

— Найпрекрасніщій зорі славної нової України вітання її сердечного раба.

За це Діна помалу скосила на його очі, потім закрила їх і зітхнула. Але зараз же підбігла до дзеркала і, загорнувши вуаль на капелюх, стала чепурити зачіску. Водосвятський стояв коло столу, поважно напнувши шию і поглядаючи на Олесю, яка, видно, почувала себе трохи ніяково. Вона довго не хотіла йти з Діною, одмовлялась тим, що не має ніякого відношення до політики, що йти для простої цікавости є образа для самих відроженців, але Діна таки умовила її, давши слово попередити всіх, що Олеся прийшла "так собі".

Федоренко теж роздягся, аккуратно й турботно повісивши своє пальто у такому місці, щоб ніхто не міг ні звалить його, ні забруднить. Потім вийняв хустку й витер своє жовте сухе лице з добродушно-сонними оченятками.

— Ну, кого ж ще нема? — спитав він, помалу обводячи усіх поглядом.

— Ще мають прийти Скалозуб, Пампущенко й Стельмашенко Вадим, — попередливо одповів Сріблюк.

— Стельмашенко? — холодно здивувалась Валя. — Мені здається, що йому серед нас не місце.

— О, пані добродійко! — хапливо сказав Сріблюк. — Ми про се вже балакали й не будемо ще раз піднімати питання.

Валя потиснула плечима з таким виглядом, немов говорила: "Прошу. В такому разі беріть на себе всю відповідальність".

Як звичайно, вона була одягнена в дуже просту, навіть бідну, темного кольору кохточку, підперезана була ремінцем, і через те, що не мала на собі корсета, живіт випинився, як у літньої жінки. Вона одягалась просто з прінціпу й не носила корсета для того, щоб не перешкажати вільному, природному розвію тіла. Олеся часто змагалася з нею із цього приводу, їй було ніяково за Валю, хотілось, щоб вона якось підібрала свою баб'ячу роздавлену фіґуру, щоб приховала її незграбність і важкуватість. Але Валя поради Олесі вважала буржуазними, відносилась до їх иноді навіть з гнівом і обуренням, доводячи, що греки, найгарніщі люди у всій історії людськости, не носили корсетів і мали все ж таки найкращі тіла. Через це саме вона носила черевики, похожі на рукавиці, а коли ходила, то сильно надавлювала п'ятами, від чого боки у неї трусились, як холодець.


14.



І зараз же після цього зачувся стук, а за ним у дверях з'явилась постать самого Вадима Стельмашенка. Він ступив у хату, кинув усім "добрий вечір" і мовчки роздягся.

Водосвятський зараз же підхопив його під лікоть, кільки раз дружо похльоскав рукою по плечі і півжартівливо- півсерйозно представив усім.

— Ми знайомі краще вас... — сказала Діна, привітно киваючи головою Вадимові.

Олеся злегка почервоніла, вітаючись з ним, і гордовито прижмурила очі. Вадим на хвилинку зупинився коло неї, ніби хотячи щось сказать, але не сказав нічого й сів у куток.

Присутність Олесі на цьому зібранню здивувала його і кольнула. Коли Водосвятський і Діна останній раз запрохували його, то разом і Олесю кликали. Але вона рішуче одмовилась. Водосвятський тоді непомітно підморгнув Вадимові й прошепотів: "Хочете парі, що піде?" І от, дійсно пішла.

— Скалозуб буде? — зтиха спитав Врадим Водосвятського. Той фамільярно тикнув його пальцем у живіт і прошопотів:

— Нетерплячка бере? Тільки ви з ним балакайте по зібранню. Він буде, буде сьогодня.

Вадим згодився прийти на зібрання після того, як Водосвятський натякнув йому, що Скалозуб дуже прихильно віднісся до таланту Стельмашенка, й що цим можна скористуватися.

І Вадим тоді, так само, як і тепер, хмуро посміхнувся.

Балачку підтримував Сріблюк, але Олеся мовчала і иноді поглядала в куток, де, якось зігнувшись і розтеряно задумавшись, сидів Вадим. Останні дні він усе був такий.

В цей час якраз прийшов Скалозуб. Це був стрункий, сильно й гарно збудований молодий ще чоловік, бездоганно по-европейському одягнений, в смокингу, рукавичках, в лякованих черевиках з верхом із жовтої замші. Трохи грубовате, але з виразно окресленими рисами лице його було чисто виголене, як і в Водосвятського. Зо всіми він поводився з якоюсь витонченою, підкресленою, офіціальною чемностю. Говорив він, як галичанин, хоч сам був у Галичині разів два, та й то дуже недовго. Любив уживати мало відомі на Україні вирази й трохи тим сам милувався. І одягався, й поводився по-европейському, і балакав з зловживанням галицизмів Скалозуб не стільки з власного нахилу до цього, а теж з ідейности, з прінціпу. Звичайно, українців вважають за мужичу грубу націю. Українець — це, инчими словами, мужик. Самі українські селяне, коли хотять опреділити себе з національного боку, кажуть: то руський, а я — хахол-мужик. Ми, мужики, не вміємо по-панському балакать, себто, по-руському.

Через це Сказолуб ніби взяв на себе обов'язок доводити прикладом самого себе, що українці — не тільки мужики, що єсть навіть і такі европейськи одягнені, виховані люди з українською мовою, яка, хоч і українська, але не мужича. Будучи чоловіком багатим, власником многих тисяч десятин землі, заводів і копалень, він прапор своєї европейскости ніс досить певною рукою.

Сам він колись належав до певної течії в українському громадянстві, яка ставила собі завданням боротьбу з русіфікаторством. Боротьба ця мала характер яскравого шовінізму, який часом доходив до того, що робились по всяких містах України спроби зруйнувати дінамітом пам'ятники руським поетам і діячам. "Україна для українців, геть руських, поляків, жидів і инчу погань". Це була їхня програма, котра яко спадщина перейшла до відроженців.

З прибуттям Скалозуба в хаті стало тихіще. Водосвятський цілком споважнів, а Сріблюк навіть од Діни одійшов і захвилювався.

Він підскочив до Скалозуба, поміг йому роздягтися, повісив його дорогу шубу й шапку, а коли той привітався зо всіма, підставив йому стільця з радісною танучою посмішкою.

Сріблюк танув і радів при Скалозубові майже зовсім безкорисно. Він належав до тої частини галичан, які взагалі танули перед російськими українцями. Як і більшість галицької інтеллігенції, він був демократичного, селянського походження. Але вже не мав нічого спільного з тою демократією Галичини, яка героїчно витягала маси забитого польською шляхтою селянства до культурного, людського життя, яка збірала по крейцару поважні кошти на боротьбу з польонізаціею. Йому вже була чужа та інтеллігенція Галичини, яка, живучи в найтяжчих, здається, на всьому світі умовах, може родити з себе справжніх героїв, подібних до героїв перших часів російського визвольного руху. Ні, він належав до тих теж ніби демократів, які мріяли про розвиток не демократії, які дбали не про якихсь там селян- напівдикунів, а про розвиток великих національних капиталів; великий капитал — от грунт могутности всякої сучасної нації. Оскільки турбувала таких демократів сама нація, невідомо, але дуже часто карьєра їхня власна бувала такими ідеями цілком забезпечена. Яко один з таких "ідейників", Сріблюк без здригування захвату й побожности не міг чути слова "мілліон". (А про Скалозуба говорили, що в його, може, й за мілліон перегнало.) Уроженець бідного, висмоктаного польською шляхтою краю, де найвидатніщі члени української грошевої арістократії рахують свої маєтки найбільше сотнею тисяч корон, звиклий сам з малих літ до рахунків на крейцари, до урізування й ущіпування себе до мінімума, Сріблюк просто поширявся душею, уявляючи собі українця-мілліонера.

Як тільки ввійшов Скалозуб, Діна вся підтягнулась, як добрий породистий кінь, торкнутий шпорами. Вона ввійшла в комітет недавно й була всього три рази на його засіданнях. Але на другому вже помітила на собі декільки раз уважний оцінюючий погляд "мецената".

Скалозуб зразу ж сів коло неї. Діна легко й граціозно повернулась до його і з невеличким кокетством сказала:

— А ви, здається, запізнилися сьогодня?

— О? — здивовано й поспішно скрикнув Скалозуб, виймаючи масивного золотого годинника. — Дуже перепрашаю, але маємо лише за чверть осьму.

— Хіба? — засміялась Діна. — Значить, ми прийшли занадто рано.

Валя незадоволено щось шопотіла Олесі. Діна зауважила це, але їй було байдуже. Валя — це ж відома ходяча мораль.

Двері без стуку розчинились і в хату влетів клуб пари з самовара, що стояв біла порогу. За самоваром виднілись чиїсь ноги в грубих чоботях. Потім самувар піднявся і, клекочучи та випускаючи з себе цілі хмари, влетів у хату. З хмар часом з'являлось широке рябувате лице Івана. Поставивши самувар на стіл, він бігцем побіг до дверей, зачинив їх і знов вернувся до столу.

— А знаєте, паничу, яка оце таки що сторія случилася? — вмить якось схвильовано звернувся він до Водосвятського, поглядаючи розумними сірими очима на гостей.

Діна спочатку од здивування високо підняла брови на таку його фамілярність, але, побачивши, що всі зацікавились, з посмішкою озирнулась на Скалозуба й теж зацікавлено повернулась убік Івана.

— А яка саме? — веселим панібратським тоном спитав Водосвятський.

Іван заклопотано подивився на бунтуючий самувар, швиденько прикрив його папером, потім камфоркою, продовбнув пальцем дірку й почав:

— Дуже, паничу, прискорбна. Убила кацапня одного нашого українця! Оце ось тіки що. Там січас поліція...

— Як? Якого українця? Хто такий? — посипались злякані питання.

— Самого настоящого. От того, що приходив колись до мене, Степана, що на гармонії грав пісні. Ну, так от його. Сестра його служила тут у лавочника, недалеко. Ну, служила, нічого. А в лавушника синок, звиніть за слово, розпутник на весь світ. Почав чіпляться до дівки. Та й так і сяк — не помагає. Тоді вона до брата. Той пішов поговорить. Не знаю, сам там не був, як вони говорили, Сонька-горнична росказувала, у лавці це було. Тільки, говорить, що б він не сказав, а той синок йому: "брешеш, сякий-такий, ти з мазепинцями діла водиш, мазепинські книжки читаєш, тебе у тюрьму за це одправить нада". А лавушник — кацап такий, що з самих лапацонів. Тут же в лавці й товариші його, синка, хулігани на весь світ. Ну, Степан — хлопець гарячий. Каже Сонька, почервонів, розсердився. Я, каже, мазепинець, та на своїй землі, а ви чого прийшли сюди та нас зобижаєте. Гнать, каже, вас сцюдова треба. Ну, один тут, конешно, бах його. Степан до його, а другий як схопить пляшку з пивом, та по голові. Степан упав, а вони тоді давай його пляшками, та ще не як, а як ото розіб'ється пляшка та гостре шкло, так вони тим шклом руба прямо в очі. Пошматували так, що тільки чуб та вуса видно, а то все м'ясо та кров. От така сторія!

— І помер той Степан?! — скрикнув Сріблюк.

— Кажуть, помер.

Іван витер рукавом лоба й знов хитнув головою.

— От як! за наше жито та нас же й бито. Та кажуть, що хуліганам нічого й не буде за те.

Всі були дуже схвильовані оповіданням. Олеся сиділа з поширеними очима, зблідла. Потім раптом швидко підвелась і, ніби збіраючись бігти, звернулась до Івана:

— А ви напевне знаєте, що він помер?

Іван потиснув плечима.

— Не можу сказать, панночко. Не допускають до його, поліція там. Бачив одним оком через плечі. Хто каже, що вже не диха, а хто каже, що щось ще хрипить у грудях. Може, й не помер ще.

— А ви можете показать, де це?

Валя стурбовано підійшла до Олесі.

— Що ти задумала? Ради Бога, Олесю, не вигадуй нічого.

Олеся здивовано повернулась до неї.

— Я нічого й не вигадую, я хочу піти туди. Може, він тільки ранений, може, помогти чим-небудь. Миколо Антоновичу, у вас єсть яка-небудь чиста простиня, щоб можна подерти?

— Олесю! — строго вхопила її за руку Валя. — Дай спокій. Як можна це робити? Ти хочеш, щоб тебе арештували? Розуміється! Хулігани зараз же схопляться за тебе. "А, от і мазепинці прибігли, от вони". І тебе, і нас арештують, а хулігани оправдаються. Заспокойся. Ідіть собі, Іване, ми з самуваром самі раду дамо.

— Правда, Олесю, не варто! — сказала Діна зляканим голосом.

Олеся з закинутою назад головою й гордовито прижмуреними очима мовчки дивилась то на Валю, то на Діну.

— Ну, добре! — одривисто сказала вона й сіла на місце.

Іван мовчки зазирнув у самовар, поправив камфорку і вийшов.