Божки - 08

І знов, як під владою незрозумілої сили, Вадим помалу, впевнено підняв руку і, не зводячи очей з батька, перехрестився два рази.

— Вірю, тату, в Єдиного, Всемогущого Бога.

Трохим Петрович пустив голову на подушку й заплющив око. Лице його стало дивно-спокійним, і навіть гримаса рота не здавалась гидливою, а тільки скорбною. Круг ока лягла тінь умиротворенности й теплого спочинку.

Вадим же все сидів в тій самій позі, боячись рухнутись.

В цей мент рипнули двері й у хату з горщечком в руці війшла Олена Іванівна. Побачивши Вадима, вона зробила злякано-радісні очі, захвилювалась, заспішила і, коли ставила на стіл горщечок, сльози вже текли у неї по щоках.

Вадим обережно встав і пішов їй назустріч. Вона обхопила його вище ліктів руками і, плачучи, припала головою до грудей його.

— Ну, чого ж ви, мамо? Чого плакать? — мягко, почекавши трохи, сказав Вадим і подивився на батька. Але той так само тихо й спокійно лежав, тільки око розплющив.

Олена Іванівна зараз же затихла. Одхилившись і витираючи хвартухом очі, вона з журним докором проговорила:

— Чого плачу? А як же нам, сину, не плакать, як ти так з нами поступаєш? Як же ти міг так, що не прийшов учора? Ждали тебе, ждали, думали, думали, передумали. Вже так і рішили, що забрали тебе знов. Батька б хоч, сину, пожалів, за його подумав. Он що з ним зробив, всю ніч не спав, так переволнувався... Вадим аж кинувся весь.

— Господи Боже! Я ж не думав... А Ось хиба...

Але батько не дав йому договорить. Тільки Олена Іванівна почала про його казать, як він замукав і з несподіваною силою й незадоволенням викрикнув:

— Ні... Неп-авда!

Аж кров йому прилила до голови, а око дивилось з докором і гнівом.

— Неп-авда! Ні... я сам!.. Ні...

Вадим сів на ліжко і заспокоююче погладив батька по плечі.

— Ні, тату, ні... Не хвилюйтесь. Мама це сказали так собі... Я ж розумію ...

Але батько дивився пильним оком на зблідле лице сина і докірливо переводив погляд на Олену Іванівну. Олена Іванівна мовчки підійшла до Вадима і обняла його голову.

— Сину наш!..

І знову сльози покотились крупними швидкими краплями. Вадим узяв між свої долоні одну руку матері і схвильовано-ніжно потискував її. А рука була скоцюрблена, з холодними, задубілими від ревматизму пальцями, з повипинаними од праці синіми жилами.

І материне лице сьогодня видавалось старішим. По обидва боки підборіддя звисали старечі мішечки, а щоки побіля рота позападали. Зморщок було більше, і в них щось чорніло, немов виступала там земля, яка кликала матір до себе. Ніс від сліз почав уже червоніти.

— Годі, мамочко... Простіть мене, я більше не буду так... Я мав деякі діла і не міг прийти... Та й кімнату собі шукав.

Кімната зараз же зацікавила Олену Іванівну. Чи тепла? Чи ясна? Чи дорога?

— Як би нам, сину, хоч з рік-два пожить у своїй хаті, — тужно зітхнула мати. — Та підлічить старенького тата... Хоч би не мучився так. Ти, сину, ходиш там по світах, розпитався б ти дохтурів, чи не можна що зробити. Уже й старий согласний, учора...

Трохим Петрович знов занепокоївся. Напружившись, він сказав:

— Не т-еба...

Олена Іванівна не зрозуміла.

— Що не треба?

— До-то-їв... Уже не т-еба... Там мій до-то!

І Трохим Петрович повів оком вгору.

Мати була вражена і вже хотіла щось сказати, але Вадим обережно потиснув їй руку й підморгнув одним оком. Олена Іванівна зрозуміла і, зітхнувши, покірно сказала:

— Ну, що ж?... Не треба, то й не треба. Може, змилується Бог, та й так полекшає... Вже про здоров'я не помишляємо, аби ж хоч не було мук таких... Це хотілось би... Ну, а як не треба, то й не треба...

Тут Олена Іванівна згадала про лист і хотіла дать його Вадимові. Але, довідавшись, що він уже взяв, почала з цікавістю розпитувати про Микульських, особливо про Олесю.

З листа вона перейшла до Степанидиної пропозіції служби. Переказуючи Вадимові слова Тепи, вона щиро хвалила її, дякувала, прощала їй все. По тону й по деяким словам Олени Іванівни можна було вивести, що вона надавала неабияке значіння цій службі, не тільки з грошового боку, а з більш важного й серйозного. Тут же почала для чогось оповідати, як Тепа перебірає кавалєрами, як гидує ними, як, видно, нудиться й журиться за чимсь чи за кимсь. Немов випадково згадала, що Тепа дуже пильно розпитувала про те, як він, Вадим, віднісся до того, що Рибацькі приняли батьків до себе.

Вадим слухав мовчки, покивуючи иноді головою. Потім обережно проговорив:

— Так, мамо, це дуже добре... Тільки з службою доведеться трошки підождати.

— А чого ж то так?!. — трівожно скинулась мати.

— А того, мамо, що мені треба буде клопотатись, щоб приняли в універсітет.

Олена Іванівна махнула рукою.

— Не приймуть, і не клопочись! Тепа казала, що ні за що не приймуть.

— Ну, Тепа. Тепа всього не знає. А я вчора був в універсітеті, і мені сказали, що як я з місяць похожу по всяких особах, то й приймуть...

Мати була незадоволена.

— Ох, сину, що тобі той універсітет твій?.. Мав уже його доволі... Покинув би ти його... Узяв би службу, женився та пригрів би нас на старість, із цього пекла нас вирятував...

Вадим погладив материну руку.

— Я й без цього буду старатись, мамо...

Мати безнадійно похитала головою.

— Не зробиш ти нічого... Недобрий ти, сину...

— Та я ж, мамо, не зовсім одмовляюсь. Я тільки зараз не можу. Треба буде бігать, а на службі ж не можна пропускать... Подивлюсь. Як нічого не виходитиме, кину й візьму службу.

Олена Іванівна, власне, вже й цим була задоволена. Вона сподівалась, що Вадим просто одмовиться та й годі. Подумать собі: служить у тих Рибацьких, проти яких він колись так воював, прокламації на їх писав, забастовки робив. Вже одне те було добре, що Вадим не спалахнув, не розсердився.

Яка саме служба була, Олена Іванівна знала. З її погляду це як раз підходило Вадимові, — робота неважка, чиста, не підлежна, а, навпаки, з правами начальства. Але знала вона також, що Вадим мусів поставитись до неї негативно. Ось, наприклад, як почув, зразу ж підтягнув губи й замовк, як води в рот набрав. А вже як Ось губи підтягує й мовчить, так і знай, що дуже незадоволений. А від кого ж і набрався він того духу, як не від старшого братіка?

Згадавши про Ося, Олена Іванівна не могла вдержатись, щоб не заговорити з Вадею об тім, що її вже довго непокоїло. Непокоїла ж її чудна вдача Йосипа. Парубкові вже двадцять третій рік, а він живе, як шістнадцятилітня дівчина. Звичайно, Боже борони його від піяцтва, від гультяйства, але ж чоловік не камінь, молодий ще, — міг би коли-небудь і випить трошки, і з баришнями пройтися десь по бульвару, і забавитись. Він же як каторжний: тільки від роботи — так і за книжку. Не можна його відірвать від тих чортових книжок, де їх у Бога така сила береться? Одна за одною, одна за одною! Думається: ну ось цю прочита та вже більше не буде. Куди там: аж п'ять зразу принесе. Та чи їсть, чи одягається — все у книжку дивиться. Що вже лайки було за це, що вже сліз проплакано — нічого!

Книжки та Антошка з милими своїми сестричками. Антошка, Макаренків син. Макаренко, слісарь у Фанштейна, батьків колишній друзяка. Хороший чоловік. Дай, Боже, царство небесне. Помер та покинув трьох дітей з старою матіррю. Думав небіжчик, що син матір упокоїть на старість. А син почав революцію робить та в тюрьму попав. Та мало того, що сам, ще й сестру Маньку за собою потяг. Що вже стара Макаренчиха сліз вилила, то і у всіх цих книжках не списали б ні Антошка, ні Манька. А сказать Йосипу нічого не можна: замовчить — і хоч убий, ні слова. Аж страшно часом цього хлопця. Що він собі там дума про себе, що вичитує з тих книжок, Господь його святий знає. Правда, не грубіян, поштивий, жалів батьків, копійки не витрача на дурощі, а все ж таки якось не так, як треба у його. Вигляд такий часом суворий та строгий, що й заговорить страшно. Ну, бува, що й засміється. І тоді посмішка така, що хоч бери його на руки та грайся з ним, як з трьохлітнім. Тільки останніми часами все меньче та меньче сміється він.

Олена Іванівна зітхнула, помовчала й тихіще, немов Ось був тут десь близько, знов почала:

— Боюсь я, сину, одної тут біди. Прошу тебе, Вадю, розвідайся ти про це. Казали мені люди, що Ось дуже упадає за Манькою, та так упада, що хоче женитись... Я, сину, цього не переживу. От тобі моє посліднє слово... Що вже нам було, а такого я не переживу. Поки я жива, не допущу у рід свій такої дочки. Убийте мене лучче, живою в домовину закопайте, а не дам і не дам своєї згоди на це. Що там найшов він у неї? Як можна на таку поласитись? Їй, звісно, хочеться, бо хто ж її візьме, а нам яка радість? Хоч би ж копійка яка за душею була, а то голі всі як бубон. І, сказать би, хлопець такий, що не полюбить инча. А то ж захоти тільки. Єсть тут одна, дочка лавушника. Заможні люди, привітні; кажуть про його, що він з жидівських погромів розжився. А воно й неправда. Роботящий, бережливий, то й склав собі капитал. А хоч би й з погромів? Як добро тисячами на вулицях валялося? Хто б не підняв? Високого стану персони, та й ті гріли руки, а бідному чоловікові і Бог простить. Так дочка дуже за Осею побивається. Колись у дружбі були, до погромів. А потім і пішло на розрив. Кажу Осеві, а він... як до стіни. Манька-шлюха йому миліща. Вадю, сину, внуши йому, дитино, щоб він цього не робив... щоб пожалів бідних калік-батьків. Та й ще-ж яка історія! Ти ж і не знаєш...

І мати розповіла про подію на фабриці, про Маньку, Никодима.

— Та Осип тепер як хмара ходить. Просто боюсь я, щоб він чого не вчинив з дядьком. Ой, боюсь я та боюсь! Поговори ти з ним. Він тебе послуха. Хоч він і казав, що не говоритиме з тобою, бо за щось там сердиться на тебе, щось ти невгодне товаришам зробив, а я знаю, що він тебе дуже любить. Поговори, сину!..

Вадим трохи не скрикнув "а-а!", як мати розповідала про Маньку. Тепер дещо вияснялось. І він охоче й поспішно пообіцяв неодмінно побалакати з братом.

Батько весь час лежав тихо, заплющивши око. Олена Іванівна злегка покликала його, але він не рухнувся, — мабуть, спав. Тоді Вадим поспішно почав прощатись. Олена Іванівна попрохала його зайти до дядька і все ж таки хоч поговорити про службу, сказати, що він не одмовляється.

Вадим зайнявся, але зараз же згодився і дав слово піти до Никодима. Поцілувавши матір, він подивився на змучене, але мирне лице батька і на шпиньках вийшов з хати.


8.



У загальних сінях Вадим на мент розсіяно зупинився, пригадуючи, куди йти до Никодима. Так, направо.

Одчинивши двері, він помалу ввійшов в невеличкий коридорчик з вікном у садок. Тут було троє дверей: одні у вітальню, другі в кабінет і треті в молельню. За дверима в кабінет чулись голоси. Вадим одначе рішуче постукав і, стуливши губи та дивлячись на блискучу ручку дверей, ждав.

— Можна! — зачувся дядьків голос. Вадим зараз же ступив у кабінет.

За столом боком до дверей сидів Никодим Петрович, а проти його у фотелю — якийсь воєнний з рідкою чорною бородою і загостреною, як ребро кістки, лисиною. Обидва дивились на Вадима чекаючим поглядом. Дядько, видно, не впізнав небожа.

— Не впізнаєте, Никодиме Петровичу? — сказав Вадим з посмішкою, підходячи до столу. Я Вадим... Простіть, що ввійшов одягнений, я на хвилинку.

Дядько, почувши ім'я "Вадим", хутко підвівся. В ліниво прикритих очах його блиснув огник.

— Вадя?! — радісно, голосно скрикнув він і зараз же поспішно і легко оббіг круг фотеля воєнного, простягаючи руки до Вадима.

— Чув, чув, що приїхав! Радісно мені, приємно, відрадно... Слава Богу, слава Богу... Обнімемось, обнімемось...

І з таким виглядом, немов він приступав до чогось довгожданого, надзвичайно приємного, Никодим витер ребром руки сухі загострені губи і поклав руки на плечі Вадимові. Росту вони були однакового, і лице одного приходилось якраз проти лиця другого.

Але Никодим не зараз же почав цілуватись. Він спочатку подивився прямо в очі племіннику, радісно посміхаючись. Вадим стояв спокійно, очевидно, нічого не маючи проти того, щоб приняти поцілунки від чоловіка, з яким колись не міг говорити без того, щоб кров не кинулась у голову.

— Змінився, змінився Вадюня наш... — закачав головою Никодим. — Прямо другий чоловік... Ворогами були колись! — раптом, не пускаючи рук з плечей, озирнувся Никодим до воєнного. — Такими ворогами, що просто смерть. А тепер от прийшов до дядька. Племінник мій... Ну, спасибі, спасибі. Дай же поцілую...

Але й на цей раз не поцілував, тільки присунувся ближче й знов одсунувся, немов даючи Вадимові змогу оцінити як слід те, що має бути.

Вадим стояв блідий, але з тою самою спокійною й немов неуважною посмішкою, і дивився прямо в очі дядькові.

Никодим же не міг намилуватись небожем. І на один бік схиляв голову, і на другий, і дивувався, і умилявся. І все, здавалось, очікував, затаївши в очах хитрий блиск.

Потім, не витримавши, став цілувати. Цілував довго, присмоктуючись, слинячи те місце, де цілував. Одхилившись і глянувши в лице Вадимові, він знов притягав його до себе, і смоктав, і слинив. Весь час він намагався цілувати в губи, але Вадим підставляв щоку.

Нарешті, зазирнувши ще раз в лице племіннику, Никодим Петрович одпустив його. Знайоме зле покліпування очей показало Вадимові, що дядько дійсно чогось ждав і не діждався від своїх обіймів.

Ніби згадавши про воєнного, він, м'ягко, гнучко ступаючи, одійшов на своє місце і зараз же повернувся всім тілом до гостя.

— Ну, я вас слухаю далі, Африкане Львовичу, — заговорив він з таким виглядом, наче нічого не було і по другий бік столу не стояв небіж, який за чимсь, видно, прийшов.

Африкан Львович неупевнено подивився на хазяїна і пробурмотів:

— Може, б ви наперед скінчили от з ними?

Никодим замісць одповіді повторив:

— Так, так... Значить, чотирі процента? А не мало часом, Африкане Львовичу? Га? Як ви думаєте?

Вадим кашлянув і проговорив:

— Вибачте, будь ласка... Мама мені казала, що ви, Никодиме Петровичу, хотіли мене бачить по якомусь ділу?

Никодим повернув голову і недбало кинув:

— Постій трошки. Бачиш, занятий.

— Ну, то я другим разом прийду... — сказав Вадим і хотів повернутись.

— Чекай! — крикливо й грубо зупинив його дядько.— Другим разом... Єсть у мене час зі всякими там... Ти чого прийшов? На службу хочеш? А прокламації будеш пускать на фабрику? Знаєш, яка служба? Ні? Слідить за товаришами! Коротко і ясно.

Вадим хитнув головою і з усмішкою промовив:

— Власне, дорогий дядю, я прийшов сказати, що зараз не можу взяти цеї служби. Занятий буду, а потім, коли ваша ласка, візьму і все буду робить, що треба.

Никодим гостро, допитливо дивився в лице племіннику: похоже, ніби серйозно говорить.

— Ну, голубчику, мені зараз ніколи, — раптом ласкаво сказав він. — Пройди, серце, до Тепи, вона тобі все скаже, вона ціми ділами завідує. Прощай, любий. Прощай.

Вадим уклонився і вийшов. В коридорчику раптом зірвалась з ніг і витягнулась перед ним величезна постать чоловіка з рябим чорним лицем і довгими руками. Вадим зрозумів, що це льокай і спитав його:

— Ви не знаєте, панна Тепа вже приїхала?

— Так точно! — загурчав низьким басом чоловік. — Просили вас зайти до їх. Ви будете Вадим Трохимович? Так от, прошу сюди...

Велетень кинувся до дверей і пропустив у сіни Вадима. Потім швидко оббіг його і постукав у другі двері, на половину Тепи. І, витягнувшись, голосно сказав Вадимові:

— Пожалуйте: просять.

Колись тут жила Ганна Семеновна, коханка Никодима. Тут теж був невеличкий коридорчик і декільки дверей. В одних стояла Тепа в довгій жовто-золотистій шовковій сукні з великим вирізом на грудях і широкою золотою сітчатою стьожкою на голові. Вона нагадувала собою пишних придворних дам на старовинних портретах. На губах у неї була радісно-лукава посмішка. Але, подаючи руку Вадимові, вона уважно подивилась йому в лице.

— Що з вами? Га? — вже серйозно й хмурячи брови, немов догадуючись про щось, спитала вона.

— Нічого, — трошки здивовано одповів Вадим.

— Ви були у Никодима Петровича? Ага... Що ж він вам говорив? Неприємне, правда? Я так і знала. Не варто було заходити. Ну, нічого, роздягайтесь.

— Я роздягатись не буду, Степанидо Макарівно, — сказав Вадим. — Я спішу... Позвольте так з вами побалакать...

Степанида Макарівна раптом узяла його за плечі й наблизила до його біле з м'ягким, малинового відтінку рум'янцем лице.

— Ану, чекайте... Чого ви такий, як заморожений? Боже, який офіціальний вираз! І не офіціальний, а якийсь... Я ще з цим не знайома. Чого ви так посміхаєтесь? Ні?... Але чого ми стоїмо. Ходім до мене. Як не хочете роздягатись, то не роздягайтесь. Ходіть.

Посадивши Вадима на канапу, Тепа сіла поруч з ним і стала лукаво дивитись в лице йому. Але Вадим одповів їй розсіяною посмішкою й чудними невидющими очима поглядав по кімнаті. Видно було, що він не помічав ні затишних куточків з м'ягкими килимками й подушками на підлозі, обставлених деревами й завішених східними матеріями, ні дорогих картин на стінах, ні всеї обстанови, навіваючої бажання говорити про ніжне, хвилююче, несхоплене. Світло дня, просіяне крізь золотисто-синій шовк завіс на вікнах, здавлене важкими порт'єрами, мягко лягало на предмети й робило їх більш інтімними.

— Скажіть мені, Степанидо Макарівно, — раптом почав Вадим, прямо і твердо дивлячись на Тепу. — Як ви все ж таки можете так?..

Тепа ще не розуміла, що він хоче сказать, але по тону його почула, що розмова була серйозною. Вона зробила навмисне здивоване лице і навмисно-невинно спитала:

— Як саме?

Вадим на хвилину завагався, чи варто говорити, але не вдержався.

— Як ви можете, наприклад, так поводитись з моїми батьками?..

Тепа, очевидно, не з цього боку ждала балачки. Вона перестала посміхатись і з іронічною увагою й здивованням чекала далі.

— Невже ваша гордість може бути задоволена перемогою над двома старими скаліченими людьми?

Голос Вадима став глухіщим і здушеним.

— Я знаю ж вас. Знаю, що вам любо зімняти й покорити чоловіка, вам любо силу свою показати. Але невже знущання над безсилими, змученими людьми є сила? Чекайте, Степанидо Макарівно. Я не про співчуття і таке инче говорю, а про вашу гордість. Вона у вас є, я знаю, самолюбство у вас скажене. Як воно дозволило вам так... ганебно для вашої гордости поводиться з моїми старими? Їй Богу, не розумію, Тепо! Навіщо це?

Тепа гралася браслетом на піняво-білій руці і скидувала іронічним поглядом на Вадима. Коли він замовк, вона зітхнула, покинула браслет і сказала:

— Який ви все ж таки одноманітний, голубчику! Вибачте, але це так. Перш усього я не маю ніякого відношення до ваших старих. Це справа Никодима Петровича. Він їх сюди взяв, він їх устроював, він з ними якось там поводиться. А мене це, право, любий, не цікавить. І гордість моя, за комплімент який я вам глибоко дякую... — Тепа помалу нахилила голову, — ... також тут ні до чого. А друге, дорогий Вадиме Трохимовичу, ви, здається, трохи инчий тепер, ніж в своїх віршах, де ви писали, що ваша душа неприступна ріжним там жалощам, гнівам, образам, ненавистям і тому подібному? Щось ніби не так, га? Чи це просто поетична вільність, метафора була? Роз'ясніть, будь ласка. Мені дуже це цікаво.

Вадим помітно почервонів, але посміхнувся і сказав:

— Поетична вільність, Степанидо Макарівно. Тільки всього. Поетам ніколи не треба вірити. Але ми це залишім. Скажіть мені, будь ласка, ще таку річ: через що ви пропонуєте мені цю службу шпіона у вас на фабриці? Мені теж дуже цікаво це.

Тепа здивувалась.

— Господи Боже! Хіба вам не все одно? Я знаю, що вам треба щось їсти, маю чуле серце, хочу помогти ближньому і даю вам роботу. Здається, так просто і ясно. Може, ви образились?

Тепа лукаво зазирнула Вадимові в очі. В той же час вона роздирала поглядом череп його на дві половини і хотіла зазирнути в самий мозок.

Вадим байдуже одповів:

— Ображатись тут нема чого. Просто мені цікаво було. Ви мені пояснили, і я вам дякую. Тільки я мушу вам сказати те саме, що й Никодиму Петровичу сказав: я поки що не можу скористуватись вашою милою пропозіцією, бо маю деякі справи, які заберуть у мене часу на тижнів три-чотирі. Потім я з великою приємністю візьму це місце і буду вам щиро вдячний.

Тепа не зводила з його своїх гарних, сміливо й чітко обрисованих очей.

— Дуже приємно слухать... — помалу, з дріжачою посмішкою сказала вона. — Я так і думала, що ви тверезо й об'єктивно віднесетесь до нашої пропозіції. Звичайно, служба ця зовсім не шпіонська, як сказав вам Никодим Петрович, а, так сказати, інспектора фабрики, доглядача за правильним ходом всерединного життя. Розумієте? Никодим Петрович з своєю звичкою лякнути чоловіка зараз же перекрутив. Доказом моїх слів може бути те, що в ваших обов'язках не лежить давати відчит адміністрації фабрики в таких річах, які не торкаються її господарського життя. Розумієте? Хочете, ми вам можемо дати инчу посаду! — вмить живо додала Тепа. — Наприклад, простого конторщика, робітника, що хочете?

Вадимові здалось, що Тепа занадто пильно чекала одповіді й слідила за його лицем. Він зрозумів, що коли він зразу ухопиться за цю пропозіцію, то цим покаже, що не вірив їй.

І він спокійно сказав:

— Ну, мені все одно... Яке буде вільне, те й прошу мені дати.

— Чудесно! — весело одповіла Тепа, немов цілком повірила йому. — Я дуже задоволена, що ми погодились. А ви... Вибачайте, чим же ви будете заняті цей місяць?

— Я в універсітет хочу вступити.

— А-а, в універсітет! Це дійсно... Правда, правда!.. Але ж потім вам треба буде працювати? На лекції ходити?

— О, це дурниця. З цим можна буде устроїтись.

— Правда... Ви — юриста? О, юристам легко...

Вадим, ідучи до Тепи, зарані знав, що нічого від неї не дізнається. Чого вона хотіла, яку гру грала, навіщо їй треба було давати йому якусь службу, — він не розумів. І тепер йому не вияснились її цілі. А що були якісь потайні цілі, цього Тепа й не ховала, — в очах і на губах весь час грав знайомий лукавий викликаючий сміх, в поводженню було занадто багато довірря до його, Вадимових слів, показного і підкресленого довірря. Про той вечір, коли він дав Саламандрі двадцять п'ять рублів, вона не згадала ні біля воріт, ні тут, наче нічого не було тут.

— Слухайте, Вадиме Трохимовичу, — раптом инчим, сердечним і уважним тоном сказала Тепа, — може, вам потрібні гроші тепер? Будь ласка, скажіть, я з великою приємністю поможу вам... Серйозно!

— О, дякую дуже... — уклонився Вадим, — але я маю поки що. Крім того, мені ось пропонують урок, і я ще підзароблю на цей місяць... Дякую.

— А, урок!.. Мені Олена Іванівна щось говорила, чи навіть... Так, так, я й забула... Це той лист, що приносила одна панночка? Мабуть, з її братом?

Щось у голосі її чи в лиці здалось непевним Вадимові.

— Так, з братом... чи той, з сином її брата...

— Ви, мабуть, її недавно знаєте?

Знов щось хистко прозвучало в байдужому, злегка зацікавленому голосі Тепи.

Вадим зімнявся.

— Ні, я знайомий з ними давно... Особливо з панною. Родину всю мало знаю. А панну більше.

Тепа лукаво підморгнула й засміялась.

— Ну, звичайно, панну ви повинні більше знати... Чи не та це, часом, що була вашою нареченою, коли ви сиділи десь там у Київі чи Москві в тюрмі? Га? Признавайтесь!

Вадим трошки змішався і занадто байдуже сказав:

— О, ні... То була инча...

— Ну, значить, ця! — постановила Тепа. — По очах бачу, що ця. Я ж ваші очі як свої п'ять пальців знаю... Бачу, що брешете. Правда, брешете?

Вадим проти волі засміявся.

— Ну, розуміється, вона! — переконалась зовсім Тепа. — Нічого, гарна... Мені дуже подобалась.

— А ви хіба її бачили? — дуже живо й трохи непокійно скрикнув Вадим.

Тепа голосно засміялась.

— Ага, злякався!.. Не бійтесь, вона тільки дала мені листа і зараз же пішла. Так що я нічого не встигла їй розказати... Вона ревнива?

— Не знаю... — посміхнувся Вадим.

— Ах! От же яка штука! — вмить скрикнула Тепа. — Фу, яка ж я дурепа, не догадалась. Голубчику мій, та ви не до універсітету вступаєте, а до шлюбу! Ну, розуміється! А я повірила. Ну, це не гарно з вашого боку: ми вам щиро пропонуємо службу, я вже подумала, як зробить, щоб удержать за вами місце, а ви... он який! Ну-ну! Тим то така була філософія, песімізм, розчаровання, а потім раптом така зміна. Тепер я розумію... Ну, поздоровляю вас!..

— Дякую! — сказав Вадим, сміючись. — Але трошки ще рано... Тюремна наречена ще не справжня наречена.

— А! А, значить, була тюремною? Вадим як спійманий змішався.

— Ну, була, та що з того? Справді, Тепо, це — неправда... Я не збіраюсь женитись і дійсно вступаю до універсітету.

Тепа з усмішкою слідила за кожним рухом його лиця.

— Не вірю! — погрозливо покачала вона головою. — Ой, не вірю я вам... Ну, не хочете сказать, не треба. Де ж ви оселились?

Вадим на хвилинку затримав одповідь.

— Уявіть собі: у того лакея з дочкою, що ви в той вечір викинули з кватири.

Тепа не здивувалась, а весело й байдуже сказала:

— От, дійсно! Як же це так трапилось?

Вадим по цьому зрозумів, що вона нічого не забула й не простила.

— Так, випадково. Шукав кімнату, а вони якраз перебрались і рішили наймать одну хатинку. Я й узяв.

— Я вам не дуже заздрю. Ну, це не цікаво. Розкажіть краще, як ви жили, де були... Знаєте, я й досі ще не вірю, що це ви. Як у сні.

Вадим хотів одговоритись тим, що треба піти взять урок, але Тепа одняла картуз і сказала, що наречена не втече нікуди. Вирвавши картуз, вона, як колись, провела рукою по щоці йому і ласкаво показала кінчик червоного язика.

Потім підсіла ще ближче, обвіваючи запахом ніжних й незрозуміло-хвилюючих пахощів. Поклавши ногу на ногу і виставивши малюсенький носик черевичка, вона пустотливо погойдувала ним. Шовк блискучими приємними хвилями спадав з ноги додолу й шелестів, як суха трава. Руки були оголені майже до плеч і проти волі звертали на себе увагу своєю красою й піняво-білою рожевостю. А шкура була ніжна, без пукришків, як оксамитна.

То зазираючи Вадимові в очі, то немов випадково торкаючись до його руки, Тепа раптом почала згадувать давноминуле.

— Пам'ятаєте, як ви страшно серйозно доводили мені, що вам все ніколи, що треба спішить на засідання трохи не центрального комітета, і сиділи зі мною до самого ранку? Страшенно комічно було. А покажіть палець. На якій руці? На правій!.. Єсть шрам? Єсть. Пам'ятаєте?

Це був знак першого признання. Доведений до сказу насмішками й глузуванням Тепи, він од люті поклав палець у рот і розчавчив його до самої кістки. За це Тепа вперше розцілувала його і вперше була тиха та покірна весь вечір.

— А садок згадували? І пропаганду теж?

Був час, коли Вадим носив Тепі нелегальні книжки, бажаючи загітувати її. Тепа зпочатку одмовлялась, сміялась, а потім несподівано погодилась і брала всі книжки, які давав він. Так тягнулось з місяць. А потім виявилось, що вона викопала в садку яму і акуратно складала туди всю літературу, не читаючи її. З цього проводу вийшла перше серйозна сварка, яка й закінчилася тим, що Тепа стала любовницею Вадима біля тої ж самої ямки за бесідкою.

— Пам'ятаєш дворника Родівона? А "Гостинницу Италію"? А як ти ловив мене?

І тут же, немов боячись, що він не пам'ятає, починала лукаво, шопотом розсказувати, весь час зазираючи в очі і торкаючись його руки.

Вадим спершу усміхався й підтакував. Але далі замовк і тільки дивився на свіже, незачеплене часом розквітле лице Тепи. Очі у неї розгорілись ніби й справжнім огнем, на щоках заграв рум'янець, як і в ті часи, коли вони сиділи в бесідці. Під підборіддям трошки повніше шия стала, але це немов надавало більше дозрілости красі.

Вадим потягнувся за картузом, але Тепа взяла його руку й не пустила більше. Вадим ніяково посміхнувся, але руки не однімав.

"Цікаво, що буде", — подумав він машинально, як у сні.

А Тепа обережно й ще тихіше почала вже згадувати деякі сцени з "Гостинницы Италіи". Вадим иноді потискував плечима, іронізував, але Тепа тільки поглядала на його й провадила далі.

Раптом Вадим зітхнув, засміявся і рішуче випростав свою руку.

— Все то правда, Степанидо Макарівно, але, знаєте, час не стоїть, мені треба йти. Будь ласка, дайте мені картуз.

— Ще рано. Нема куди тобі йти. Комітетів більше нема. Ти тепер мій цілком. Чого смієшся? Думаєш, не будеш моїм? Ох, голубчику... Я чую, чим ти дихаєш... Ні, без жартів, хочеш, скажу тобі щиру правду? Ти був єдиним моїм коханим. Не віриш? Як хочеш. Після тебе були любовники, а коханих ні... Ти думаєш, я сміялась, коли оце згадувала? Думаєш? Правда, не віриш, що у мене зараз страшно солодко болить серце? Ні? І ніхто не повірить, і я сама не вірю... А болить. І в тебе болітиме. І, може, вже болить. Болить чи ні?

— Дайте картуз, Тепо.