Божки - 04

— Але чого ви смієтесь? — без образи, але з цікавістю повторила Ріна, придивляючись до чудних очей гостя.

— Чого? — раптом зупиняючись проти неї, перепитав Вадим. — Ви — соціал- демократка? Партійна? Ортодоксальна? Ріна нахилила трошки голову до плеча й з комічним здивованням якось вгору й скоса подивилась на його.

— У-у, які ви наскоки робите!

— Ви вибачайте, що я такі наскоки роблю. Мені Клим-Клим сказав. Так що я... ніби маю право це знати й вам говорити. Коли я роблю безтактність, то... А зрештою, мені то байдуже. Я тільки хотів зробити маленьку і цікаву увагу. От ви — партійна людина. Ви цього не одкидаєте, значить, так є. Ви чули про мою історію в Сибіру, про бойкот?

— Чула, — лукаво жмурячись і все ж таки так само скоса й угору дивлячись, підтвердила Ріна.

— Ваша орґанізація була сповіщена про те, що я під бойкотом?

— Була.

— Як же ви подаєте мені руку, дозвольте вас спитатись? Га? Яка ж ви партійна, ортодоксальна, правовірна і т. д.? Позвольте, ви не думайте, що мені важно, як до мене ставиться хто б там не було. Мене цікавить ваше становище. Це ж непослідовно!

— Страшенно бойкий! — хитаючи на його головою й весело дивлячись на Клима, сказала Ріна. Потім подивилась на Вадима й з тою ж хитро-ніжною посмішкою сказала:

— Ви думаєте, що непослідовно?

— Розуміється!

— Ой? А може, помиляєтесь.

— Ну, прошу, скажіть.

— І скажу. По-моєму, цілком послідовно. Говорю ж я з Клим-Климом? Подаю йому руку?

— Навіть иноді й для поцілунку... — додав, глибоко зітхнувши, Клим.

— Хоч ви того зовсім не заслуговуєте... — з докором кинула в його бік Ріна. — Ну? А Клим-Клим такий же, як і ви. Ви ж не товариш. Який там бойкот? Просто ви — чужий. Коли б бути послідовною, то ні з одним непартійним не можна говорити. У всякого є своя історія за душою.

— Та й не одна! — вставив знов Клим, закурюючи. — Та й не тільки у бідних смердящих непартійних, але й у преподобних партійних.

— Навіть у преподобних партійних... — згодилась Ріна. — Ну? Як же ви?

Вадим стояв з застиглою посмішкою, немов думаючи над її словами.

— Ваша правда! — вмить ще веселіще сказав він. — Ваша правда! Так, я розумію. Так, цілком правильно.

— Ну, от бачите! Слухайте, Климчику, ідіть ви туди... — повернулась Ріна до Клима, хитаючи головою на кімнати. — Що за дурниці, справді. Ідіть, а потім я прийду. Ну, хутко мені! Я тут посижу з вашим другом, а моїм ворогом. Ідіть, ідіть та будьте політиком. Чуєте?

Клим почухався, глибоко зітхнув, комічно повів плечима і вийшов.

— Ну, враже, а тепер скажіть, як ви себе почуваєте дома? Приємно після заслання? Ах, так! Я й забула. Слухайте, ви це серйозно проповідуєте цю теорію повної безчулости, чи як там у вас у віршах? Чи так, тільки поезія?

— А ви як гадаєте? — з цікавістю спитав Вадим. Його трошки здивувало, що знайшлась одна людина, котра звернула увагу на те що, він писав у тих своїх нещасних віршах.

Ріна помовчала, пильно вдивляючись у гостя.

— Я гадаю, що ви серйозно. Вигляд у вас підходящий. Це, по-вашому, найвищий аморалізм? Мораль, значить, у почуваннях? Як нічого не почуваєш і щось робиш, хоч би злочинне, то це не аморальне?

— А хіба ви можете робити щось злочинне без почування?

— Не зна-а-ю... — протягнула Ріна. — Ну, це колись другим разом. А ви знаєте, що ви своїми віршами і взагалі своїм поводженням дуже брата свого Осипа огорчаєте?

— Віршами Осипа?!

Цього Вадим уже ніяк не чекав.

— Яким способом віршами? Ви знаєте Осипа?

— Знаю. І знаю, що віршами огорчаєте. І дуже...

— Віршами? Хм!.. Це цікаво.

— Не сподівались? Чи думали, що Осип не може зрозуміти ваших мудрацій. Ви, значить, Ося не знаєте. У нас інтеліґентів мало так освічених. Жалько, що ви його так... Він дуже хороший...

Вадим з посмішкою дивився вбік.

— Цікаво... повторив він немов про себе.

— Але вас, здається, це мало зачіпає, що ви брата огорчаєте? Га?

Ріна все з більшою та більшою цікавістью придивлялась до цього чудного індівіда.

— Так, мало... — згодився Вадим. — Цікаво тільки... Але, зрештою, і це не важно. Клим-Клим прийде? Мені час іти.

Вадим почув знов слабість і тяжку порожнечу в животі. Їсти навіть не хотілось, тільки плечі й груди якось важко насідали на шлунок, і від того ставало тоскно й нудно.

Ріна нехапливо, ліниво підвелась і сказала:

— А от я піду подивлюсь і пришлю його вам. А ми з вами ще будемо балакать. Заходьте до нас з Осипом. Він у нас буває. Добре?

— Добре. Неодмінно прийду.

— Чого ви такий стали?

— Так... У мене зуб болить. Ще з дороги. Треба до лікаря піти.

— А де той зуб? Тут чи тут? — лукаво й ніжно посміхаючись, показала Ріна собі на щоку, а потім на груди. І, не чекаючи відповіді, немов знаючи справжнє, вона хитнула головою й, похитуючись то вліво, то вправо, вийшла із кімнати.

Вадим злегка почервонів, потім тріпнув головою й заходив із кутка в куток.


4.



У вітальні на кошах і валісках грали в "звощика" Остапко, Катруся і Ладя.

Катруся, нахиливши голову так, що підборіддя їй упіралося в груди, гарцювала, а Остапко з напруженим і зляканим виразом лиця тягнув їй назад і заспокоював: "Тпру-ту! Тпру-ту!". Ладя, найменьчий, застромивши пальця в рот і витягнувши ноженята, сидів на коші за пасажира і блаженно сміявся. Він був ще в такому віці, коли фантазія грає слабо і не віриться, що Катруся не сестричка, а великий басоватий кінь. Сміявся ж він тому, що взагалі любив всякий гамір.

Забачивши Ріну, дітлоха зразу перевернулась на дітей і побігла до дівчини, радісно кричучи:

— Тьотя Ріна! Тьотя Ріна!

Ріна підхопила Катрусю й високо підняла її над собою. Катруся вискнула від захвату і поспішила подивитись униз. Страх яка чудна хата в таких випадках. І тильки хотіла, може, в сотий раз спитати тьотю Ріну, чого хата згори така кумедна, як Остапко шарпнув тьотю за сукню й таємничим голосним шопотом сказав:

— Тьотя Ріна, а мама вже нікуди не їде.

Ріна швидко пустила Катрусю на підлогу й вражено спитала:

— Як не їде? Ти звідки знаєш? Хто сказав? Сама мама?

— Ба ні, тато сказав. Тільки ти не кажи мамі, а то вона тоді візьме та й поїде.

— І твій тато дурненький, і ти разом з ним. Зрозумів? — засміялась Ріна. — А коли ти будеш чепуху плести, то так і будеш зваться... чепухером.

Катруся, яка любила всякі нові і перекручені слова, спалахнула захватом і закричала:

— Чепухер, чепухер! Остапко чепухер!

"Р" вона вимовляла, як "г", і виходило "чепухег".

Остапко мент подумав і найшов, що слово удачне. Але зараз же мусів зробити, як завжди, якусь поправку:

— Не чепухер, а чепухон. Катруся чепухонка!

— Конка! Тонка! — закричала Катруся, нічого не маючи проти назви на себе, аби вона була цікава.

Ріна, не слухаючи їх, підійшла до Ладі, вийняла йому з рота палець, поцілувала й пішла далі. Підходячи до спальні, вона зупинилась і заклопотано помацала у себе за поясом. Лист був на місці. Ріна подивилась на годинник, що висів у неї на довгому з чорного металу ланцюжку, сховала його за пояс і, наморщивши брови, хвилину подумала, немов щось вираховуючи.

Потім постукала в спальню і ввійшла. Тут було, як після жидівського погрому. Климентій Григорович сидів на столі і роздратовано пацав ногами, а проти його на ліжку лежала Тота з зав'язаною рушником головою. При Ріні вона замовкла.

— Ну? — зараз же почала вона діловито, немов нічого не сталося, немов тільки її ждали, щоб взятись за діло. — Що ж ви тут? Тота, годі валятись на ліжку. Дивіться, що вона тут наробила. Вставай, треба прибрати все.

Тота не рухалась, дивлячись під ноги Клима безпричасними, червоними од сліз очима.

— Ах, ах, ах! — захитала Ріна головою. — Яка, подумаєш, траґедія. Вам скучно, мої панове, і ви собі раз на місяць домашній театр учиняєте. Але це дорого коштує. Тотка, не строй дурня, вставай, умийся і кінчай виставу. Ви занадто затягуєте. Ну?.. Нічого особливого не сталось. Подивись на Климчика свого: убитий і пригнічений, немов програв стотисячне діло.

(Климчик сидів зовсім не пригнічений. Але, зачувши сі слова, нахилив голову і зробився, як придавлений тяжким горем.)

Тота не ворушилась. Потім тихо сказала:

— Ти, Ріно, судиш так, як Меланка: панські примхи!

Ріна вислухала її.

— Ну, скінчила? Дуже добре. А тепер вставай.

— А встану перед тим, як їхати; у мене голова болить.

— Їхати? — здивувалась Ріна. — Куди їхати? От це мені подобається. Ей, Тотко, дай уже спокій з тою їздою. Сама ж з досвіду знаєш, що нікому й нічому тим не поможеш, аби клопіт. Та й чого ти хочеш від того бідного, нещасного Климчика? Щоб він тобі не зражував? Але ж ти сама щось зроби для того, а не тільки покладайся на право законної жони.

Ріна з посміхом підкреслила слово "право". Тота, не повертаючись до неї, косила на неї очима, з яких одне було придушене донизу рушником.

— Так, так, Тотонько! Зроби так, щоб він по добрій волі хотів тебе, щоб просто не мав бажання зражувать. От цей прінціп поклади-но в основу. Га? Не можеш так зробить? Ну, так хто ж винен? Значить, не маєш цінностей. Ти покладалась на закон і наплодила собі дітей? Ну, так і не кидай же тепер. Ну, годі, вставай!

Клим, здавалось, не зовсім був задоволений такою обороною його. Він повозився й проговорив:

— Ну, Ріно, ви, бачите, не з того погляду підходите до питання...

Ріна засміялась.

— Невже? А ви думали, що я з вашого буду підходить? Ач, який хитрий. Ні, я хочу таки розпропаґувати нашу жінку. Я хочу, щоб вона таки зрозуміла, що любов треба заслужувать. Не заслужить навіть, а заслужувать щодня, щохвилини. Не з городовим по такій-то статті уголовного закона, а своїми цінностями, які треба розвивать і умножать. А вона що робила? Нічогісінько. Та й навіщо: вийшла заміж самим законним способом, чого ж більше треба? В законі сказано: чоловік повинен любити свою жону, а жона — мужа. Ну, от і май собі тепер закон. Климчику, дайте мені спокій і не робіть мені благаючих знаків. Я це Тоті не вперше кажу — ви нічого не розумієте. Коли б я була вашою жінкою — ого!.. яким би ви у мене добрим були!

— От побачимо, як ти зробиш свого добрим, як вийдеш... — раптом несподівано промовила Тота, на яку, здавалось, слова Ріни вплинули дійсно не образливо, а підбадьорююче.

— Я?! — скрикнула Ріна занадто весело, так що Тота зараз же звернула на це увагу і подивилась на неї з незахованою цікавістю, сподіваючись почути щось нове про Юрія.

Але Ріна обмежилась тим, що похитала головою й посміхнулась. Потім звернулась до сестри і, немов тепер уже не сумніваючись, що та встане, сказала:

— Ну, от що, Тото. Я сьогодня піду з дому. Коли без мене Шубина принесе викройки, так ти їй, будь ласка, скажи, щоб...

— Я ж їду, Ріно... — винувато й тихо сказала Тота.

— Так ти їй скажи, щоб вона завтра прийшла до мене в пів на сьому. Добре? А тобі б я також радила щось вибрать собі. Голубе тобі до лиця, Тото. А потім, треба взяти себе в руки. Ну, даю тобі слово, що ти ні на крихту не прив'яжеш до себе Клима тим, що плакатимеш...

— Господи! — скрикнула Тота, сідаючи й зриваючи з себе рушник. — Та хіба я плачу для того, щоб прив'язать?!. У тебе не тільки ніякового серця нема, а... простого розуміння. Ти зрозумій, що мені просто боляче тяжко, от просто так, а не для чогось. Я з своїх сліз ніяких собі проґрам не вивожу. Плачу, бо...

Вона не докінчила, упала головою в подушку і затрусилась риданням.

— Ну, от, бачите! — неголосно сказав Клим, з докором дивлячись на Ріну й почуваючи себе ще більш винним.

Ріна трохи зніяковіла. Підійшовши до сестри, вона почала гладити її по голові й напівжартом, але сердечно й ніжно примовляти:

— Ну, от... Ну, от, тільки цього ще не було... Я ж не для образи... Як думаю, так і кажу... Ну, годі. Поплакала трохи, тепер полай мене і годі... Ну?

Тота підвела трохи голову від подушки й крізь сльози проговорила:

— Не тільки ніякого співчуття нема, а ще й сміються, ще й...

— Да хто ж, Тото, сміється? Я не сміюсь, а як сестрі кажу те, що серйозно і для себе, і для всіх признаю. Що ж я сказала? Завойовуй, заслуговуй, твори любов. Що ж тут такого?

— Чим? — вмить підвелась Тота й поривчасто сіла на ліжку. — Чим завойовувати? Цим лицем, на якому ні краплини крови не зосталось, яку він випив з мене? Так? Цим тілом, на яке мені самій сором в купелі дивитись? Чим, я тебе питаю?

— Та хоч би тим, що в тебе ось в цю хвилину є в лиці, в голосі, в цім самім тілі...

— А-а, душою! — саркастично протягла Тота. — Душою, розуміється...

Але видно було, що похвала Ріни була їй все ж таки приємна і приємно було почувати себе хоч трохи дужою. Але, подивившись на Клима, який сидів похнюпившись, вона гірко посміхнулась і сказала:

— Так, душою його візьмеш. Як же... Йому душа потрібна? Знаю я його душі...

Тота, лежучи ще на ліжку з пов'язаною рушником головою, знала, що не поїде. Але їй було тяжко від сього знання, від цілковитої залежности од Клима. Але тепер їй немов давалась якась законна підстава лишитись. Вона лишалась не з слабости, а з певною метою.

— Добре... — сказала вона своїм звичайним суховатим голосом. — Я зостаюсь... Але з цього часу... А втім, я не хочу про це говорить. Ідіть звідси й пришліть сюди Ганну.

Клим хапливо зліз з столу й хотів підійти до Тоти, щоб якось оформити замирення, але Ріна зробила йому знак не чіпати її, і обоє вийшли з спальні.

І як тільки Клим вийшов, так зразу почув, що все знов вернулось на старе місце, що ціла низка клопотів, турбот, думок одсунулось від його. Він почув себе самим собою.

У вітальні не було нікого. Клим взяв за руку Ріну і, міцно стиснувши, тихо заговорив:

— Ви, Ріно, не ангел, я цього не скажу, ангели — нудні, ви — незрівняна. Ви — просто чудо із семи всесвітніх чудес. Запевняю вас. Можна поцілувать ручку? По- братськи, Ріно, цілком по-братськи... Даю слово, нема вже нічого. Чистий серцем до того, що скоро Бога уздрю... Я почуваю. Не бійтесь. Можна?

— Дайте спокій, Климчику. Пустіть руку. А то уздрите щось инче. Як ввійде Тота... Ідіть краще до Стельмашенка. Ах, я ж і забула! Він просив прислать вас. Ідіть, ідіть!

Клим, як тільки Ріна згадала Тоту, моментально пустив руку.

— Я, в такому разі, признаю рацію, признаю.

Він спішив приняти цей аргумент, який ніби казав, що Ріна позволила б, коли б не боялась, що ввійде Тота. Ріна зрозуміла його поспішність.

— Ви, Климчику, знаєте, просто неможливий добродій! Ваша м'ягкість, довірчивість иноді доводять мене до зворушення. Ви страшно вірите самому собі, вам здається, що в вас усі закохані. А иноді, Климчику, їй богу, цього не буває. Ви помиляєтесь. Ну, ідіть же до Стельмашенка. Клим зітхнув і покачав головою.

— Ви мене все не розумієте... Ну навіщо такі крайні вирази й підозріння. От ви все ж таки гадаєте, що я закоханий у вас. Те-те-те, а самі що казали? Ні, вибачайте, тут уже не одкрутитесь. Ач яка! А тут, Ріно, їй богу не те. Найсерйозніще. Зовсім-зовсім не те. Тут инче. А що, не скажу. Зацікавтесь... Ну, чого ви якась сьогодня така... особлива? Га? Юрасика чекаєте? Не прийде, не прийде... Слухайте, Ріно, простіть, зарані простіть, а тільки я вам тепер уже цілком серйозно скажу: покиньте ви цього паничика. Ну навіщо він вам? Даю слово, абсолютно об'єктивно говорю. Даю слово, Ріно... Між инчим, ви помічаєте, що я дуже часто говорю ваше ім'я? Га? Помічаєте?.. Ну, не буду... А про Юрасика буду і буду... Покиньте його, Ріно. Або хай жениться. Доки ж ця канітель буде? Га?

Ріна з чудною посмішкою виняла зза пояса листа і показала його Климові.

— Що це? Пропозіція руки і серця? Так? Правда? — захвилювався Клим.

Ріна так же чудно й мовчки похитала головою, потім коротко сказала:

— Від братця Анатолія.

Клим здивувався. В очах забігала думка, як хвіст лягавої собаки, що шукає в траві кинутий хазяїном камінь.

— Не розумію, божественна моя, не розумію.

Ріна виняла листа і дала прочитать.

Там було написано, що Анатолій страшно вибачається за турботи, але справа така серйозна й важна, що він насмілюється попрохати у Ріни хвилин десять з її дорогоцінного часу на коротеньку розмову.

— Що ж це значить? — скрикнув Клим, страшно зацікавлений.

— Не знаю... — загадково посміхаючись, сказала Ріна й сховала листа.

— Це інтересно. Це дуже інтересно! Це, Ріно, знаєте, дуже інтересно! — переконано й серйозно підтвердив Клим. — Тут чимсь пахне... Я не знаю, що думать, але... Ви йому одповіли?

— Я призначила йому завтра у мене... Яка зараз година? Я боюсь, що мій годинник відстає...

— Пів на восьму.

— Чудесно! Зараз буде зібрання... Ви сердиті, що я призначила у мене? Га? Правда?

— Все, що ви робите, — прекрасно, — ухильчиво сказав Клим, але непомітно озирнувся, немов провіряючи, чи не підгляда хто з вікон. Почувся дзвінок.

— Ну, це нарешті він! — вирвалось у Ріни, і вона побігла в передпокій.

Дійсно, це був Юрій, якого вона ждала. Він був одягнений, як завжди, так, немов прийшов з урочистим візітом. Навіть рукавички не скинув з лівої руки.

— А-а!! — шумно зустрів його Клим. — От де він, нарешті. З'явився! Що це ви, братіку, так мучите нас. Га? А який шикарний вигляд. Просто міністр, слово чести, міністр фінансів. Ну, ходімте сюди, до мене, там у нас гість. Цікавий. Прошу.

Але гість в цей мент як раз сам вийшов з кабінету, він уже хотів іти додому.

— Куди? Що? Як? — закричав на його Клим весело, але, як здалось Вадимові, немов злісно. — Не пущу! Тепер, братіку, якраз не пущу. Мусиш зостаться. От позвольте вас познайомити... Стельмашенко. Микульський. Юрій Микульський, міністр фінансів, теоретік соціалізма і... псіхолог.

Для чого Клим додав "псіхолог", він сам би не одповів, як би його спитали.

Але його ніхто не спитав. Стельмашенко і Микульський подали один одному руки, і Юрій з тонкою посмішкою сказав:

— При тій умові я міністр фінансів, коли головою кабінета буде шановний Клим... А про вас я вже чув... Дуже приємно познайомитись, я ваш прихильник...

Вадим мовчки уклонився. Потім звернувся до Клима і сказав:

— А я все-таки піду. Мені треба. До побачення.

Він попрощався, одягся і вийшов. Клим жартівливо лаявся, але не держав.

— Ну, Юрію, я маю до вас справу. Поки нікого нема, ходім до мене, — сказала Ріна й, не ждучи одповіді, пішла вперед.

— Ідіть, ідіть! — весело закричав Клим. — А я за роботу, за роботу!

Але коли Юрій вийшов за Ріною, Клим пішов у кабінет і випив підряд три чарки 707. Потім ліг на канапу, заклав руки за голову і сумно став дивитись у стелю.


5.



Приймаючи вчора на ніч морфій, Юрій сподівався, що спатиме принаймні без снів. Але навіть морфій не міг припинити гарячкової роботи мозку, який і в сні одбивав у фантастичних мінливих образах пережите в той день. Снився й Анатолій, який стояв біля якоїсь скриньки, замикав її й одмикав. І Юрій через щось знав, що та скринька — той самий цукроварний завод, з приводу якого вчора були ті дебати і який мусів урятувати "бідних поміщиків Микульських". Потім той самий Анатолій був чогось голий, тільки в одних ботфортах, по яких хльоскав себе прутиком і тримався рівно, як салдат. Далі Анатолій без всякого переходу перевернувся на Водосвятського, причому вже не стояв, а сидів, піднявши коліна до підборіддя і висолопивши довгого червоного язика. На язиці ж було великими слов'янськими літерами написано: "Відродження!" І Модест був, і Олеся, яка все про щось благала Юрія, і мати, яка немов збулася своєї хвороби й ходила вільно. Потім знов Анатолій, знов якісь змагання, сварки, в яких в перекрученому вигляді центральне місце займала та сама тема, що й учора: Юркова частина спадщини по батькові повинна була піти на рятування сімьї Микульських, на цукроварний завод, а не на партію, не на Ріну, як того боялись і Модест, і Анатолій, і навіть Олеся з мамою. І цікаве з Ріною. Він ніколи не думав, не мав підозріння, що вона має якісь наміри примусити його дати свої гроші на партію. А тим часом у сні було щось, що виразно це показувало.

Вранці він почував себе цілком отруєним. В ногах і руках була важка відома слабість, а голова здавалась намоклою й набухлою, як купа мокрих ганчірок. Цілий день під грудьми було почування млосности, тоски, огиди до всього. Думки рухались кволо й безживно, як напівроздавлені черваки.

За обідом у Модеста з Діною знов вийшла драма. Діна кинулась в істерику, а з Славком трапився сильний припадок серця. Бідний хлопчинка посинів увесь і з таким жахом дивився своїми тихими очима. Весь дім був як намагнічений, Олеся безшумно й з гордовито закиненою назад золотистою головою бігала по всьому помешканню, стараючись всякому помогти, заспокоїти, полегчити. А він, Юрій, слухав і дивився на все з насмішкуватою посмішечкою, яку надягав на себе в такому стані. Але йому навіть насміхатись не хотілось, тільки скучно та байдуже було. Часом гострим сверлом в груди в'їдалась тоска, але тоска безпричинна, тоска огиди й байдужжя до всього. По обіді він взяв ванну, і тільки тоді зробилося трохи легче. Але зараз же потягнуло до Ріни, потягнуло з такою силою, що знов стало тоскно, — він розумів, що тут уже не до женщин, не до її тіла тягнуло. Навпаки, при спогаді про фізичні ласки по тілі проходив протест, змучені нерви невідомо якими шляхами протестували всіма силами. Але в цьому й було найгірше, — коли б тільки ласки хотілося, все було б добре! В потягу ж цьому нестриманному, хоробливому до Ріни чулось оте незрозуміле, неістнуюче, владне, чого Юрій не міг розкласти на складні елементи. Він почував тільки, що мусить піти до Ріни. Коли він піде, коли поговорить з нею, коли нарешті в чомусь переконається, тоді він все уяснить і буде кінець ваганням.

По дорозі він зайшов у ювелірний магазін і взяв давно замовлену брошку. Коли він клав у кишеню чепурне, ніжне-зеленявого кольору пуделко, він в'яло, але задоволено посміхнувся. Брошка була дуже гарна і якраз в такому густі, який любила Ріна. З нею він почував себе більш упевненим і забороненним від чогось.

Але, зачувши тільки кроки Ріни перед дверима передпокою, він крізь стінку почував, як від неї лється уже на його непокійна болюча сладість, як в йому ворушиться і ніжність, і злість, і уперте бажання зімнять якусь перепону, і ще щось, в що він сам не вірив, за що бувало йому соромно, і ще, що йому все ж таки хотілось, треба було знайти у Ріни.

"Ах, все це дурниці, — з тоскою і злостю думав він, злостячись на Ріну, на себе і на все навкруги. — Нічого нема, а просто хоче вийти заміж і більш нічого. Через це історії і вигадки її всі".

У себе в кімнаті Ріна зараз же повернула Юрія лицем до світла й подивилась допитливим, лукаво-ніжним поглядом. Неначе в чомусь переконавшись, вона хитнула головою й, узявши його щоки між свої долоні, притягнула до себе, зробилась серйозною й помалу стала цілувати в губи.

Юрій почув солодкий холод по всьому тілі і заплющив очі. Як усе ж таки се почування виникало кожного разу несподівано, з новою силою, з новими нюансами!

Тепер йому було і сумно чогось, і боляче, і одночасно обидно на Ріну, хотілось зробити їй щось таке, від чого вона почула б себе пониженою. І майже несвідомо він цілував її так, як вона не любила, себто не любила через те, що дуже любила. Вона вся здрігнулась від того поцілунку і спочатку відхилилася, але зараз же, забувши це і пам'ятаючи тільки почуття від поцілунку, бажаючи повторення його, пригорнулась до Юрія і прошопотіла:

— Не треба так, чуєш ти?

Юрій знов поцілував з злим і солодким хвилюванням, радіючи з її безвольности, з її затуманенних очей і уст, які відразу зробились якимись спухлими.

Випадково він торкнувся чогось твердого й шелестячого за її поясом. Ріна зараз же визволилась з його обіймів і провела рукою по лиці, немов би приходячи до пам'яти. Юрій здивувався, — що ж це там таке могло бути, що навіть від цього її одхиляє.

— Що це у тебе за поясом? — спитав він, глибоко вдихаючи повітря і сідаючи на ліжко Ріни. Кров кинулась йому до голови і, здається, зараз повинен був початися "мотор". В висках і ухах уже часто, хоч ще слабо, чохало. Ріна помацала рукою листа і підійшла до столу, не відповідаючи. Наливши в шклянку води, вона випила й тоді повернулась до Юрія.

— Нічого особливого... — сказала спокійно своїм лінькуватим голосом і в той же час з докором подивилась в очі Микульському. Він у відповідь їй, зрозумівши її, посміхнувся з викликом і свідомостю своєї влади лад нею. Ріна одвернулась, подивилась у дзеркало, поправила блюзку й краватку і звичайним веселим голосом заговорила:

— Ну, що ж ти не з'являвся? Де був? Чи, як звичайно, не можна знати? Все та сама страшна тайна? А мені хотілось тебе бачити... Ну, оповідай же що-небудь! Не можна ж так. Потім я тобі теж дещо розскажу і покажу.

— Про те, що в тебе за поясом? — спитав Юрій. Він уже був певний, що це признання в коханню від Панаєва або Крученого.

— Так, і про це, і про дещо инче... Ну, швидче. А то зараз збірка, — зійдуться, і не встигнемо побалакать. Май на увазі, сьогодня буде баталія на збірці!

Вона загадково посміхнулась. Потім взяла з столу вишивання, прогнала Юрія з ліжка і, посадивши його на стілець, сама сіла проти його.

— Ну, я слухаю! — промовила вона.

Юрій бачив, що Ріна чекає від його чогось особливого, і не розумів, через що вона могла так чекати.

Але підозріння про Панаєва викликало з пам'яти те, що він часто хотів розказати їй, та не одважувався. Тепер саме був для цього зручний момент.

— Що ж мені розказувати? — помалу проговорив він. — Нічого такого зі мною не трапилось...

— Ну, невже так-таки за ці три дні нічого не трапилось? — лукаво й насмішкувато посміхнулась Ріна, з-під лоба зиркаючи на його.

Юрій все більш та більш переконувався, що вона його на чомусь підозріває, на чомусь такому, що він хоче сховать. Дивно.

Він раптом посміхнувся і злегка зблід. "Все одно!" — подумав він і недбалим, пригадуючим тоном сказав:

— Ах, от хіба одна розмова? Цікава...

— Так? З ким же це? — не підводячи голови, спитала Ріна, не перестаючи тикати голкою в канву.

— З Панаєвим... Досить цікаве.

— З Панаєвим? — чогось здивувалась Ріна. — А втім, розказуй, це повинно буть цікаво. І знову шила далі. "Значить, лист не від Панаєва", — подумалось Юрію.

— Так, досить цікава розмова, — почав він по павзі. — На нашу тему... Він, знаєш, висловив одну думку, оріґінальну. Він сказав, що ніколи б не женився на дівчині, яка не була б... невинна... Хоч би навіть по його власній вині...

Ріна помалу підвела голову і гостро подивилась на Юрія, — її, видно, більше вразив тон його голосу, ніж слова. Юрій ніби не помітив її руху. Ріна знов похилилась і сказала:

— Це цікаво. Далі?

— Так, але ще цікавіщі мотиви такої... теорії, чи що. Він каже, що не через те, що надає цій невинности багато значіння, а тому, що... Чекай, як він говорив? Так! Перш усього, коли дівчина без мужа губить невинність, то це значить, що вона натура не горда. Це раз.

— Не горда? — перепитала Ріна, швидко махаючи голкою.

— Так. Вона згожується на зневагу. Бо як не як, а в такім коханню завжди є трошки зневаги до такої дівчини. Так дума Панаєв.

— Ну, звичайно, не ти! — кинула Ріна.

Юрій на хвилину зупинився, він не розібрав, чи вона згодилась, чи з насмішкою сказала.

— Так. Далі ця дівчина не має, значить, багато цінностів. Бо як би вона їх мала, то її взяв би той за жінку. Третє, така дівчина, стаючи жінкою другого мужчини, коли він прощає їй гріх, почуває завжди вдячність. А це вже нерівність. Крім того, вдячність ця такого сорта, що моментально переходить в ненависть, як її образить.

Юрій говорив помалу, прижмуривши очі, не дивлячись на Ріну й похльоскуючи рукавичкою себе по коліні. І ставав усе серйозніще, неначе висловлював свої думки або хотів показати, що поділяє їх.

— Нарешті, така дівчина, гублячи невинність не з мужом, не має ніякої серйозної уяви про шлюб. Голос тіла для неї все. На такій би Панаєв не женився. Це — досить оріґінальне обосновання. Як ти думаєш?

Ріна при останніх словах про "голос тіла" лишила роботу і стала дивитись на Юрія. Спочатку вона густо почервоніла, в очах промиготіло здивовання, але вона неначе струхнула зараз же все це з себе і лукаво посміхнулась. Заткнувши голку, вона одкладала вишивання і підійшла до Юрія. Він підняв до неї голову. На його згори, прикриті довгими віями, ніжно сміючись, дивились її очі. Губи старались здержати сміх.

— Ану підніми більше до мене голову, — сказала вона. Юрій, удаючи здивованного, підняв лице. Ріна якийсь час дивилась йому в очі, аж нагнувшись так, що ланцюжок од годинника ліг на його руку. Далі засміялась, погладила його по щоці і, сівши на поручень фотеля, обняла Юрія за шию: