Берег Любові - 12

У голосі його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало дівчину. Що там голка, не в ній же річ!.. Разом з голкою, почувалось, він передавав Інні щось безмірно цінніше, може, частку свого життя, частку всіх пережитостей, всього свого відболілого й відшумілого назавжди. Складалося враження, що зараз він з чимось прощається, відтинає від себе якісь найдорожчі життєві ниті й водночас ніби вручає Інні скромний цей амулет на незабутність, а може, й на щастя. І хоч перебувають вони на різних поверхах життя, хоч який далекий той світ, що його оріонець носить у собі, Інна почуває з ним свою духовну спорідненість, він чимось суголосний з її власними роздумами, чимось потрібний для становлення її власного внутрішнього світу, для зміцнення отих, може, й справді поетичних ростків, що в ній прокидаються. Не тільки в парусницькій професії Андрона Гурійовича, в самій  натурі його для Інни є щось глибоко поетичне. Вже не раз розпитувала бувалого моряка про життя під вітрилами, приваблювала в ньому оця самозабутня відданість «Оріонові» і їй хотілось більше, повніше пізнати це життя. Але досі майстер навіть перед близькими дуже неохоче відкривався душею, волів долати своє горе в самоті, певне, вважаючи, що так зможе швидше забути й відболіти те, що він втратив. І тільки сьогодні, коли на прощання сіли, за звичаєм, посидіти на веранді перед дорогою, хай і недалекою, оріонець, видно, відчув потребу поділитися з Інною своїми переживаннями. В нинішній своїй оновленості був він не такий замкнутий, як завжди, почула від нього зніяковіле, тихе зізнання: досі, мовляв, його тягне море, досі несила йому порвати з учорашнім днем, забути те, що повинен забути — бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи тільки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам він імення не знає. Може, це туга за молодістю? За тими літами, коли юнаком, затамувавши дух, прислухався до тонкого, ні з чим незрівнянного співу в парусах, і коли кожен юнак почуває себе Магелланом? Працювати доводилось на висотах, де аж голова йде тобі обертом, годинами працюєш під шквалами, притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потім летиш і летиш і знаєш, що над тобою парусся надійне, ти сам його перебрав і озброїв, ти сам свого лету господар...
— Часом здається, що на «Оріоні» у вас люди виняткові.
— Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й «Оріон» — це ж судно особливе, воно як добрий вісник, як невтомний зв'язковий поміж людьми... Чисте, відкрите, з добром іде до людей, —  ну як його не вітати?! Прямо скажу: честь та гордість бути в його екіпажі... Буря, стихія, нічний ураган — то, звісно, страхіття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило, не поглинуло тебе, то там, Інко, й радість людина звідує таку, як, може, й ніде... Складаєш пісні, Інко. От уже де, скажу тобі, пісня! Йдемо при попутному, простір без кінця-краю, все в нас у злагоді, курсанти з секстантами в руках зібрались на юті — беруть проби сонця... Та враз ось попутний подужчав, ставимо тоді все, як кажуть у нас, «до останньої сорочки», всі до єдиного паруси несемо над собою! Мчиться твій красень, високо злітає на хвилю, провалюється й знову злітас, аж дивитися моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, піні, в росі, вода навкруг кипить, і весь він оповитий хмарою водяної куряви, хмарою сяйва... Колись чарівниці приворот-зіллям вміли приворожувати хлопців на вічну любов, а море, воно теж уміє... Вітрила та простір — це, Інко, таке, що, хто раз його звідав, той уже навіки там.
XXII
Ранками стала сивіти земля. Поля брались легкою памороззю.
Айстри та майори-паничі заквітували в кураївських палісадниках, здається, ще яскравіш, по-останньому, по-осінньому...
Просторішими стали степи; очистились, подаленіли обрії. Океан повітря стояв кришталево прозорий.
Птаство гуртується, злетілося звідусюд, збилось у примор'ї (деякі тут нібито й зимують — змінюється клімат).
Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничі — батько й син — привезли подаровані їм чапани (національний одяг, який вручається тільки найповажнішим особам), урюку, кишмишу в рюкзаках. Мати, розбираючи гостинці, залишила з привезеного й для оріонця, він любить компоти. Штурманець, оточений дітворою, ходить по двору в тюбетейці, в смугастому східному халаті; сідає під грушею і неквапливо, в манері східного мудреця, виповідає торопленій малечі свої неймовірні пригоди. Так, знімав хліб біля самого Байконура, і однієї чудової днини на його очах просто з пшениць підіймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срібляста ракета. Стрясаючи гуркотом степи, злітала поволі-поволі, і можна було в ній усе достеменно розгледіти. Доки підіймалась, із ракети в цей час через незгораюче скло саме хтось виглядав і навіть помахав Ягничам-комбайнерам рукою... Уява запрацювала з усіх сил. Тож і не дивно, що біля Петраштурманця тепер дітвори товчеться більше, ніж біля сусідського телевізора. Хлопець і свій «Електрон» витяг на веранду, щоб позмагатися із сусідським чіткістю зображення та силою звуку, потім, не вдовольнившись, перетягнув його аж під грушу (з наміром прилаштувати антену на самім вершечку столітньої), а вже звідти штурманець звернувся до матері:
— Мамо, правда, що коли щось розбивається, то це на щастя?
— Та кажуть люди, що так.
— Ну раз так, мамо, то я розбив телевізор...
Вечорами мати іноді чує біля хвіртки виплески дівочого сміху, приглушений голос хлоп'ячий, —  то синштурманець чимось веселить недавніх однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до самого двору. Краєм вуха вловлює мати, як хлопець розповідає їм щось смішне про цілину або розважає народним гумором про пекло, що не таке воно, мовляв, для теперішньої людини й страшне, бо неминучі будуть і там перебої з дровами або з смолою... Інколи син звертається до котроїсь із дівчат з дивним словом «киз», і звучить воно в його устах якось інтимно і аж таємничо, хоча згодом виявляється, що «киз» означає просто «дівчина»...
Інна день у день бігає на медпункт, часто бачать її в бібліотеці... Коли виходить з бібліотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут же, в палаці), зазирне до Панаса Омеляновича. Як страждає цей чоловік! Зовсім звівся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз, серед своїх прядок, гербаріїв та снопів, зібгався в кулачок і поринув у свої горьовиті думки, —  не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Віктор та Віктор, щось знову коїться з ним, порідшали його візити в Кураївку... Пояснює це тим, що розгулявся люд, бо ж осінь — пора весіль, запрошує то один, то другий — хіба тут відмовиш? Воно ніби й так, але для батька це ніяка не втіха. Хай сьогодні в сина справи нібито нічого, а що він завтра встругне, цього ніхто наперед не скаже.
Коли Інна заходить, вчитель ніби трохи оживає, бо є з ким душу відвести. І думки його, звичайно, знову довкола сина.
— Що губить його? — роздумує Панас Омелянович, коли дівчина сяде на своєму звичному місці біля ткацького верстата. —  Егоїзм. Безмежний, невситний, цинічний... Нічого святого! Розумієш: нічого в душі святого... Оце найбільше мене лякає. Ти молода, може, не бачила таких, а я надивився їх за своє життя, знаю, чим це людині загрожує... Хто без святинь, в кого душа не заповнена почуттям обов'язку й честі, пам'яті та любові — той, Інно, здатен на все, ні перед чим не зупиниться. Порожнеча душі — це стан не нейтральний, як декому здається. Вакуум душі — він теж здатен на дію, причому здебільшого руйнівну... Страшна це річ — егоїзм, та ще коли він самовпевнений, переконаний у своїй правоті...
— Не перебільшуйте, Панасе Омеляновичу, —  пробує дівчина приспокоїти вчителя... Все-таки Віктор працює, скарг на нього ні від кого нема... Та й не завжди знають батьки, що відбувається в душах їхніх дітей.
— А навіть якщо й знаєм? Що твої ради-поради, коли вони раз у раз розбиваються об стіну душевної глухоти... Не розумію, за що нам з дружиною випали такі випробування, —  звертався Панас Омелянович кудись у простір. —  В інших діти — це радість, гордість батькам... І наш міг би ж бути таким! Які ми надії на нього покладали, всю свою любов йому віддали. І ось маємо... Нещастя он у Заградівці, сина батькові та матері привезли, щоб удома поховати, горя скільки в людей, а я, віриш, іноді і їм заздрю.
Чула Інна про ту заградівську драму, про те, з якими почестями ховали там молодого моряка, що загинув на судні під час пожежі. Коли спалахнуло, треба було негайно вимкнути струм, хлопець крізь хмару диму кинувся до рубильника, товариша відштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе діти!..
Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на місці...
Друзі-моряки привезли його в Заградівку, з музикою ховали, на рушниках спускали в могилу... Батьки вбиті горем, але навіть і їм позаздрив Панас Омелянович— це вже треба достраждатись до краю.
— Панасе Омеляновичу, не судіть Віктора так су воро, —  сказала дівчина після нелегкої мовчанки. —  Зміни в ньому все-таки стались, і, згодьтесь, на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звісно, буває розхристаний, у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помічає... А що на інших не схожий, що нетерпимий до фальші...
— Спасибі тобі, Інно, що ти його захищаєш. Може, великодушність, твоє почуття виявиться для нього цілющим. Мабуть, я в чомусь дуже відстав. Вік прожив, а стільки загадок зостається ще не розгаданих... Віддав я, Інно, Кураївці все своє свідоме життя, сили поклав для школи, для всіх вас, щоб ви стали людьми. І ви ними стали. За єдиним, може, найтяжчим для мене винятком... Чому ж це так? От уже справді — насмішка долі! Виховати стількох, а найближчого... Але й з поразки я виношу гіркий свій урок, виношу найперше для вас: хай ви інші, деколи навіть розумніші, проникливіші за нас, але, поважаючи себе, не зневажайте і тих, хто до останнього б'ється під тягарем літ та в міру своїх сил плекає для вас квіти людяності... Не топчіть їх.
Панас Омелянович стояв, схилившись біля ткацького верстата, сухенька рука його в забутті все перебирала напнуту для ткання пряжу (щоб її правильно натягти, привозили стару жінку-ткалю із сусіднього села). Назавжди відійшли в минуле домоткані, зігріті чиїмись сльозами та піснею, полотна, думалось Інні, а чи набагато досконаліше те полотно, що його з нових наших переживань тче саме життя?
— Пригадалось, —  сказала Інна, —  як ви ще в школі звертали нашу увагу на досконалість квітки, на довершеність колоска... Чомусь тільки тепер, через роки, починаєш це розуміти...
— Є речі, Інно, котрі відкриваються людині тільки з вершини літ. І тобі з часом багато що відкриється... Як хотілось би, щоб ви знайшли з Віктором своє щастя! Справді, в нього ж є добрі задатки. З тобою він, може, стане інакшим. Бо любов, вона таки здатна на чудо, вона спроможна переродити людину... Тож не відкладай, це ми з дружиною разом благаєм тебе: записуйтесь, беріть шлюб — і хай вам щастить...
Про шлюб вона й від Віктора вже чула не раз. Після одного з чиїхось там весіль у райцентрі він особливо наполягав:
— Давай зіграєм і ми... Чого тягти? Спішімо, люба, спішім! Треба хапати щастя! Обома руками!
Але це були його думки, не її. Вона якраз не спішила. Бо деякі речі стримували її. Останнім часом Віктор не раз пропускав побачення. Одного вечора, коли проводжав, коли вже біля хвіртки прощались, помітила, що її кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова не дотримавсь. Це її глибоко вразило: як можна зламати обіцяне? Невже справді нічого святого? Розстаючись того вечора, Віктор накинувся з бурхливими обіймами, були вони несподівано грубі, з виламуванням рук, зі словами, що принижували її. Дівчина змушена була геть відштовхнути його, вирвалась і побігла, тамуючи в душі біль і образу.
Порідшали відтоді їхні зустрічі, холодок сторожкості з'явився в стосунках.
Панасу Омеляновичу вона, звичайно, не сказала про це, навпаки, приспокоїла, що, може ж, таки обійдеться, двоє наїжачених якось порозуміються, хай тільки ось він приїде, як обіцяв. Інна чомусь покладала надію на сьогоднішню зустріч, адже Віктор запевнив, що приїде увечері неодмінно. До того ж сьогодні в Кураївці великий концерт, а таку подію Віктор навряд чи пропустить.
З початком осені ожив Кураївський Палац культури. Потяглася сюди, крім сільської, ще й молодь із комплексу і хлопці з застав, рядові та сержанти (в прикордонників з кураївцями традиційна дружба). Поповнився уславлений кураївський хор. Чередниченко придбав для всіх хористів розкішні костюми: попереду районний огляд — щоб і там була першість, як і в попередні роки.
Керує хором молодий учитель, викладач музики та співів, котрий сам теж пробує дещо компонувати, списав не один зошит нотного паперу і серед самодіяльних композиторів вважається таким, що подає надії.
Крім хору, палац має незабаром збагатитись ще одним колективом: зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створюється ансамбль народних інструментів: Оксен зумів зацікавити багатьох, навіть начальник застави Гулієв зголосився взяти в ансамблі участь.
Після розмови з Панасом Омеляновичем Інна вже й додому не йшла, бо їй, як учасниці художньої самодіяльності, заздалегідь належало бути в палаці. Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пісні сучасні й старовинні, виступала цілою капелою городня бригада і дует доярок із ферми, а серед солістів відзначились механізатор Ягнич Валерій з балалайкою та Інна Ягнич, яка прочитала "Contra spem spero" Лесі Українки. Впевнено виступив офіцер-азербайджанець, начальник застави, що його Кураївка завжди вітає, мовби столичного баритона. Оскільки ансамбль народних інструментів ще не встиг підготувати свою програму, то керівник його, той заповзятливий гуцул, виходив на сцену кілька разів у ролі соліста, виходив, такий симпатичний та скромний, із своїми аж ніяк не скромними коломийками. На завершення хор виконав «Ревуть-стогнуть гори-хвилі» та — вперше у Кураївці—«Берег любові»; пісню кураївської медички зустріли дуже прихильно, і мати, що сиділа з Інною поруч, звеліла авторці, розшарілій, аж темній від радості та ніяковості, встати й поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують.
Коли після вечора збуджені вийшли з палацу, Інна, «п'яна юнощами та надіями» (недавно вичитане в когось), мимовіль поглянула на шлях, що зникав за Кураївкою в сивих мряках: десь звідти сьогодні мав би приїхати Віктор. Зловила себе на тому, що жде — так жде сьогодні свого вітрогона! Перед цим Віктор кілька днів не заявлявсь, а на сьогоднішньому вечорі твердо ж обіцяв бути, —  якби послухав, може, і йому, насмішникові, тут би дещо сподобалось.
Виглядав, очікував, видно, сина й батько, Веремієнкостарший. Постукуючи паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв під деревами й далі рушив, десь аж ген-там зупинившись при виїзді із села на узбіччі, та все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки світло фар, чи не летітиме скажений шарабан, сліпучим снопом розтинаючи осінню мжичку... Бо батько — то таки батько, і хоч скільки там зібралось у ньому образ на сина, хоч як мучиться за синову поведінку, та все ж із своєї, з отецької, душі його він не викине — така вже, мабуть, доля батьків. Навіть страждаючи за непутящих своїх, люблять і любитимуть їх, доки й життя. Нерідко бачать кураївці старого вчителя на виїзді з села, довго може вистоювати отак край дороги, терпеливо очікуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою, опорою в старості, а натомість став мукою, вічним терзанням, жде батько, а він, може, й зараз десь бешкетує в чайній, бо ж коли розійдеться, тоді вже не думає про власну гідність, про те, що безчестить своє й батькове ім'я...
Вдома, перед сном, вірна собі, Інна сіла на веранді дещо записати (вирішила, починаючи з оцієї осені, вести щоденник). Не заповнила й сторінки, як за нею прибігли, гукаючи ще з вулиці:
— Мерщій у медпункт! Віктор батька машиною збив!
Летіла, не чуючи ніг.
У медпункті були вже Чередниченко, парторг, ще якісь незнайомі люди... Панас Омелянович лежав на білій, оббитій цератою кушетці. Не надіваючи халата, Інна кинулась, присіла біля нього, взялась нервово шукати пульс — хто б міг подумати в шкільні роки, що доведеться їй бути в цій ролі, сидіти над своїм учителем ботаніки в позі сестри милосердя... Обличчя Панаса Омеляновича без окулярів стало ще меншим, воно аж світилося блідизною, біля вух темніли якісь садна, сиве ріденьке волосся з потилиці скипілося кров'ю. Вчитель був у стані повної непритомності. Інна тримала сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у ній життя. Ось він, найстрашніший екзамен... Як хотіла б вона зараз стати чаклункою, однією з тих, що зналися на магії, мали доступ до сил таємничих, що нібито вміли повертати надію навіть безнадійним!.. Під поглядами стишених, тривожно занімілих людей дівчина з острахом, з розпачем рахувала ледь чутний, поволі зникаючий пульс. Не дорахувала...
Не опритомнівши, Веремієнко-старший помер у неї на руках.
Це була перша смерть на її очах, на її руках, у її медпункті. Інна була в потрясінні. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його, трясти, розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тіло, вивести його з небуття. Ніколи досі нерви її не знали такого струсу. У відчаї власного безсилля, здушена риданням, Інна схопилася, кинулась до дверей. Вибігти, виплакатись десь наодинці!.. Була біля дверей, коли саме — просто їй навстріч — знадвору з'явився Віктор. Ішов похитуючись. Лице полотно полотном. Невже це він? Зустріла погляд сомнамбули, розгубленість посірілого від жаху жалюгідця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повітря, натужиться щось сказати й не може... Він, здається, втратив дар мови. Здається, не зовсім ще втямив, що сталось. І ці мутні риб'ячі очі! Отупілим поглядом, наче лунатик, насувався на Інну, нетверезе, кволо потягся до неї рукою...
— Геть! — відсахнувшись, крикнула йому. —  Вбивця!!! Ненавиджу! Ненавиджу до кінця днів!..
І, не тямлячи себе, вискочила в двері.
Од Віктора взяли розписку про невиїзд. Почалося слідство. Мати розгорнула несподівано бурхливу діяльність: кидалась в різні установи, вдавалась навіть до малознайомих людей, котрі, як їй здавалось, могли ще відвернути від сина удар. Логіка в нещасної жінки була проста: батька вже не повернеш, то хоч спробує вирятувати сина. Де й взявши сил, худюща, з розпаленим поглядом бігала по Кураївці, шукала свідків, щоб підтвердили її версію: син не винуватий, батько сам потрапив під машину, сам — через те, що сліпий...
Свідків таких Кураївка не дала. Не взяла й на поруки. В іншому випадку могла б узяти, але тільки не в цьому.
Коло звужувалось, приятелі швидко відступились од Віктора, чи, як він висловлювався, —  продали (ті, що були разом з ним у машині). Перед слідчим співали всі в один голос, що хоч вони й були добре напідпитку, проте намагалися стримати Віктора, умовляли не гнати, бо ж летів як навіжений, а він не послухався, під'їжджаючи до палацу, натиснув ще дужче. Ну, а тут постать посеред дороги де не візьмись, наче п'яний якийсь — руки простяг, щось кричить, може, хотів зупинити... «Батько! Батько!» — ще встигли гукнути Вікторові, а він нібито крикнув через плече: «Нічого, прорвьомся!..» І хоч в останній момент таки спробував звихнути убік, але вже було пізно, то вже була катастрофа.
Винуватець того, що скоїлось, поки що був залишений на волі. Одначе волею вона тепер для нього вже не була. Незважаючи на всі материні старання, лжесвідків не вдалось добути, і ніяких виправдань нема, це Віктор і сам тепер розумів. Задавив батька — тут Кураївка була єдина в безмежнім обуренні, в осуді, в колективній своїй нещадності.
Може, аж тепер дійшов до нього весь жах вчиненого. Півдня стояв, понурений, посірілий на кладовищі біля свіжої батькової могили. Ніде після того не з'являвся.
Бачили, тиняється сам, зсутулений понад морем. Очевидно, не тішив більше себе ніякими ілюзіями: після однієї провини тепер ось друга, та ще яка. Жахлива, трагічна, непоправима... Якось наприкінці дня з'явивсь біля пляжів піонертабору, якраз біля тих місць, де свого часу врізався в дітей мотоциклом. Пляж був порожній, дітей заводські вже забрали до шкіл, лише кілька місцевих хлопчаків ганяли понад берегом м'яча. Кажуть, був Віктор ніби не в собі, ішов, як мара, чвалав наосліп, ніби справді лунатик. Зупинившись, дивився, як море жене прибій, вистеляє берег шумовинням. «Який гарний прибій, —  скачав— Буду купатись». І по волі побрів у шумовиння. Діти поторопіли: ніхто з кураївських уже не купається, ну а ти — невже будеш?.. Не став навіть роздягатись. Як був, так і побрів у море: глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тоді поплив (він добре плаває, кудись аж під обрій, бувало, запливав). Плив і плив, доки й не видно стало його між хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво — зробив заплив та й повернеться, випливе десь в іншому місці. І справді, виплив через три дні навпроти хати діда Коршака, сторожа рибартілі. Коршак його перший і помітив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойдається між хвиль. Аж поки прибило до берега ближче... То був Веремієнко-потопленик. Рибалки, що витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався такої дивної пози: увесь він стояв у воді, в одежі, як був, стояв зовсім вертикально. Тому й голова на хвилях хилиталась, як м'яч.
XXIII
Заволодів Ягнич судном, тією загадковою лайбою. Начальство виявляє йому всіляке сприяння: треба електрозварників — на, малярів — будь ласка, матеріалів — випишемо, аби діло йшло.
Оріонець і ночує тепер на судні. Після першої ночі не захотів більше залишатися в тому порожньому другому корпусі. Хай там хоч і домовики товчуться, а він буде на судні, тут почувається звичніше. Цілими днями працює, ворожить над лайбою, —  спокійно, вперто, без галасу, без хапанини.
Дівчатам з будови цікаво дізнатись, що ж він там робить, той оріонець, що там старанно так ладнає та переладновує. Надбіжить гуртик штукатурниць у заляпаних'комбінезонах — дозвольте на екскурсію, але старий нікого не пускає всередину, тримає діло своє в таємниці. Навіть виконроба, хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже охоче втаємничує у свої корабельні клопоти: бо хай він у своєму ділі й знавець, а на цьому тямкує відомо як — як ведмідь по зорях... Лише найближчі особи нерозлучно з Ягничем цілі дні: Оксен-верховинець та ще кілька завзятців з виділених Ягничеві в підмайстри, щоб працювати під його рукою. Нещсідно випотрошу югь внутрішність судна, те викидають, а те перебудовують, бо все тут має заграти поновому, все повинно бути «доведене до фантастики», як каже гуцул.
Упевненість, владність з'явилась у повадках оріонця: як же, повноправний член колективу. Був списаний мовби в тираж, а тепер ось старший консультант, особа майже засекречена. Тримається так, наче важливішого об'єкта, ніж його лайба, на будівництві нема. Часом бачать його і в корпусах, де ведуть роботи, вшниплюється, доскіпується до всього, аж дехто буває невдоволений: іще один народний контроль...
Коли керівництво у від'їзді (а це буває нерідко, справ та нарад безліч), Ягничеві хоч-не-хоч доводиться мати справу з товаришем Балабушним, виконробом. Це стріляний горобець, вміє підсікти, раз у раз нагадує:
темп давайте, менше вигадок, строки підпирають... На це йому оріонець відповідає поважно, з олімпійським спокоєм:
— Нас підганяти не треба. Краще простежте, щоб з матеріалами не було перебою. А що обіцяно — буде, ми слів на вітер не кидаєм.
— Я вас не жену, ви мене правильно зрозумійте, —  одразу викручується Балабушний, —  з мого боку цілковита вам довіра, Андроне Гурійовичу... І за матеріали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть пластик, кажуть, просто білосніжний, гедеерівський! Дорогуватий, правда...
— Для шахтарів не шкода, —  каже Ягнич і, добувши з кишені папірець, починає повагом вичитувати, чого йому ще треба і скільки.
В обідню перерву на будові настає штиль. Вщухає гаркотнява машин, робочий люд зникає по затінках, хто обідає, хто газету читає, і ніхто й не бачить, як саме в цей час з'являється на будові приїжджий, той, що його треба б зустріти як належить, зі всією службовою шанобою. Не заставши в штабному вагончику нікого, прибулець широким кроком прямує до Ягнича, що саме стоїть, як вахтовий, біля своєї лайби. Мабуть, «високий гість» у своїй заклопотаності прийняв оріонця за сторожа, бо, не вітаючись, звернувся до старого досить вимогливо:
— Де начальство?
— На обід поїхало. Начальство теж не святим духом живе.
— Хто ж зараз тут старший?
— А ось я вам і старший.
У приїжджого це, видно, викликає сумнів, по обличчю перебігає гримаса невдоволення. Почувається, що прибулець має право на таку гримасу, знає свої можливості та права. Із себе досить опецькуватий, обличчя, притінене капелюхом, якесь глиняне, брезкле. Ще, видно, на курорті не було, справжнього сонця не бачило.
— Ні, ви серйозно — старший?
— Таж сказав... А ви хто будете? — поцікавився в свою чергу Ягнич.
— З міністерства, —  недбало кинув приїжджий, не вважаючи за потрібне уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовляє, чи яке будує. А втім, і для Ягнича це не дуже істотно. Важливо, що є нарешті до кого вдатись, з'ясувати деякі речі, що з виконробом їх не з'ясуєш...
— Оце ви мені якраз і потрібні.
— Я? Вам? — глиняне обличчя розпливається в іронії.
— Тільки уважно слухайте, якщо з міністерства... Це ж, мабуть, ви тут корпуси прив'язували? Корпус номер два під яким градусом стоїть? Червоний куток і половина кімнат — куди у вас вікнами дивляться?
— А куди? — приїжджого це, видно, зацікавило.
— У степ, під нордові вітри! Вранці встане шахтар — не побачить, як і сонце сходить. До моря приїхав, а ви його до моря спиною, до сонця потилицею...
— З моря ж напікатиме. Та й море, як узяти, —  воно шахтареві, пробачте, до лампочки... Йому найперше б тут відіспатись після трудів праведних... Калорійне харчування, доміно та більярд — оце йому подай, а не схід сонця. Комфортом мусимо забезпечити насамперед...
— Тож-бо ви подбали! їдальню плануєте на дві зміни, це ж скільки доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб діждатися місця... А в корпусах? На цілий поверх один туалет, та й той аж у кінці коридора, що йому й кінця не видно! Як це вам подобається? А бігти ж треба... Ось би хоч і вам такий нічний марафон по коридору в кальсонах!..
Незнайомець аж носа зморщив від такого натуралізму.
— Тут, можливо, ми й не додумали.
— А хто ж за вас додумає? Пушкін? Для чого тоді ви поставлені?
Приїжджий прибрав міни раптом суворої:
— Власне, по якому праву ви так зі мною розмовляєте? Хто ви такий?
Ягнич змружився, тільки вістря, маленькі, колючі, блищали з-під брів. —  Робітничий клас — ось хто. А що стаж набував на морі, так на морі ми теж — клас... А я скоро сорок літ робітник моря!
Саме надбіг виконроб, задиханий, знепокоєний. Викрутьком крутнувся біля приїжджого, засипав вибаченнями, підхопив легенько під лікоть, повів показувати територію. А тут і начальник будівництва нагодивсь.
І перша розмова, що відбулася між ними, стосувалась Ягничевої персони.
— Що то у вас за старий? — кивнув приїжджий у той бік, де залишився стояти оріонець. —  Скажений якийсь дід!
— Це наш дід, —  осміхнувся вибачливо начальник будівництва. —  Та й не зовсім він, щоб уже дід... Скоріше сказати б, людина зрілого віку, майстер унікальної справи.
— Критикан якийсь... Він, мабуть, і анонімки шле до інстанцій?
— Цього за ним не помічалось. А що правду креше у вічі — то це така вже натура.
— Пустили б ви його на заслужений відпочинок... За власним бажанням, а?
— Та можна б! Хоча нам без нього невикрутка, Степане Петровичу... Просто заріз без нього.
— Дивіться. Вам видніше. Тільки щоб потім не плакались, коли в «Правду» про комплекс напише, навишукує неполадок...
Начбуд запевнив, що до конфлікту не дійде і що це він бере на себе, бо не можна інакше: такого умільця-трудяги, як цей, пошукати — особа рідкісна...
А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них, обличчям — до моря, до лайби.
Після роботи має він звичку пройтись надбережжям, подивитись, що море викида. Трудиться воно невтомно. То викине тобі чорну купу камки з слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мідій, то якесь роз'їдене сіллю ганчір'я... Білі чайки над Ягничем мерехтять у повітрі. Іноді змайне у згадках щось давнє. Сліпучий шторм. Каміння берега, що посивіло від морської солі. І ти на ньому, ще молодий, з кимось в обнімку сидиш... Невже піде й ніколи не вернеться в цю дійсність, до цих птиць, до цих днів, до зоряних кураївських ночей?
Забреде часом Ягнич аж до Коршакової хати. На відлюдді, сама стоїть серед піщаних переметів, біля причалу рибальської бригади. Кролі бігають, обважнілі качки та гуси купами снігу біліють по бур'янах. Рибальське начиння сушиться, розвішане на пакіллі.
А біля нього сам дід Коршак без поспіху порається, лагодить сіть чи просто сидить у роздумах, спочиває.
— То як, діду, ловляться диверсанти?
— Щось ні диверсантів, ні тюльки...
— А сітки ж на когось таки плетете?
— Та плету, аби не гуляти. Іноді узбецькі хлопці з застави, обходячи берег, забредуть, стануть і так пильно вдивляються: як то воно виходить у плетія? А воно просто: береш пригорщу дірок і зшиваєш...
З заставою сторож у контакті, має навіть медаль «За охорону державних кордонів». Мабуть, сто літ цьому Коршакові: ще Ягнич малим був, а Коршак уже гостровусий ходив по Кураївці в шпичастій будьонівці, ділив землю та наганяв страх на світовий капітал. Давно здідився, самотою живе, а проте своє діло робить, тільки дуже заріс, закудлатів, сиві патли поворозкою через лоб перев'язані, щоб в очі не падали. Деколи, буває, розщедриться. Піде, зніме кілька рибин-в'ялиць, що під хатою висять на жилці нанизані, принесе:
— Бери, Андроне, посолонцюєм.
— Не скучаєте тут за людьми, Івановичу?